Украiнська нацiональна iдея

РЖ

Важко визначити, що таке нацiональна iдея взагалi, бо ii можна розумiти як зберiгання материнськоi мови, обрядових звичаiв i т. iн. для окремоi людини, родини чи громад, якi проживають за межами рiдного етносу. Але можна з'ясувати, що таке нацiональна iдея для конкретного народу, який маi свою мову, культурнi й духовнi традицii, пам'ять про своi минуле, характернi риси ментальностi, економiчнi iнтереси, територiю, своiрiднi способи добування засобiв до життя. Нацiональна iдея сполучаi в собi визначальнi прикметностi народу i вимагаi вiд нього для iхньоi оборони та розвитку створення власноi, нi вiд кого не залежноi державноi органiзацii.

Отже, нацiональна iдея - це творець, захисник, вiдновлювач i будiвничий державностi народу, його дух свободи, вищий рiвень самоусвiдомлення, ознака iнтелектуальноi зрiлостi, його здатнiсть впливати на формування позитивного для себе полiтичного мiжнародного клiмату.

Державнi органiзацii украiнського етносу виникли всерединi першого тисячолiття нашоi ери. РД вiдомостi про iснування держави Кия, Щека i Хорива в передруськi часи, а ще перед тим явив себе союз антських племен. Княгиня Ольга донищувала пiдкорену Киiвом древлянську державу. Отже, Киiвська Русь виступаi вже як добре органiзована державна структура на велетенськiй територii. То була держава князя, його роду та вiйськовоi дружини. Народ перебував у залежностi вiд них, але не почувався вiдчуженим вiд полiтичного устрою, в якому жив, а вважав цю державу за свою.

"Слово про РЖгорiв похiд" подаi у високохудожнiй формi змiст нацiональноi iдеi Киiвськоi Русi. Це - утвердження родинноi iдностi князiв, засудження iх династичноi роздрiбненостi i ворожнечi. Якщо пригадати, що за сто рокiв (1146 - 1246) Киiв переходив з рук до рук сорок шiсть разiв, тут княжило сiм князiв iз семи лiнiй i трьох династiй, то стаi зрозумiлою тривога автора "Слова" - великого патрiота Киiвськоi держави, основу якоi заклали племена саме украiнського етносу, передовсiм поляни.

Киiвська Русь найбiльше постраждала вiд нападiв Юрiя Долгорукого, засновника Москви, що був на чолi Володимиро-Суздальського князiвства - першого державного утворення московитiв. Могутнiсть Киiвськоi держави пiдiрвали не так кочовi племена, що ринули на неi з Азii, як вiйна мiж киянами i суздальцями, що носила вже майже мiжнацiональний характер1.

Видатний украiнський державник Данило Галицький продовжував традицii Ярослава Мудрого в орiiнтацii на РДвропу, вiн встановив тривалi контакти з захiдними сусiдами i з Ватиканом; 1253 року одержав корону вiд Папи римського РЖнокентiя IV на знак подяки за оборону християнського свiту вiд татаро-монгольськоi навали.

РЖз середини XIV ст., тобто iз занепадом Галицько-Волинськоi держави, украiнська iдея знаходить свiй вияв у автономнiй князiвськiй пiдпорядкованостi литовськiй династii Гедимiновичiв. Велике Князiвство Литовське, яке називалось також Литовсько-Руською державою, генетично виводило себе з Киiвськоi Русi. Тут державною мовою була мова руська, за сучасною i точнiшою назвою - староукраiнська, а система законiв базувалась на "Руськiй правдi" Ярослава Мудрого.

То був час, коли украiнський народ зберiгав i розвивав риси своii окремiшностi. Вiдмирання нашоi державностi, а водночас початок формування украiнськоi iдеi як протестуючоi сили, сконцентрованоi i в тих верствах, що втратили владу, i в тих, що найбiльше вiдчули чуже поневолення, настаi в процесi об'iднання Литви з Польщею.

Опiр польськiй експансii на украiнськi землi, що розпочалася в серединi XIV ст. пiдкоренням Галицькоi Русi, чинили православнi, руськомовнi литовськi володарi. Аж коли князь Ягайло став польським королем (1383 р.), прийняв католицизм i створив конфедеративну польсько-литовську державу, все змiнилося. Польська мова i вiра почали витiсняти украiнську мову i вiру.

В XVI ст. вiровизнання i нацiональнiсть були близькими, майже тотожними поняттями, тому оборона вiри була також обороною нацii. Але головним носiiм нашоi нацiональноi iдеi тодi стала так звана римо-католицька русь, тобто письменники i фiлософи, рутенцi з походження, якi одержали освiту й виховання в iвропейських унiверситетах. Це - В. Загоровський, М. Стрийковський, С. Орiховський С. Кльонович, В. Тяпинський та iншi видатнi таланти, якi створили латиномовний пласт украiнськоi лiтератури i своiю освiченiстю успiшно захищали украiнськi шляхетськi родини вiд полiтичного поглинання Польщею. Проте згодом вони почали втрачати своi позицii. Настаi контрреформацiя в католицизмi, йде атака на православ'я як на схизму, а патрiотична iнiцiатива переходить до православних, якi духовно очолюють народнi маси. Саме православне священництво виступило проти угоди Богдана Хмельницького з царем, але, силомiць пiдпорядковане московському патрiархатовi 1686 року, воно поступово було поглинуте росiйською церквою i стало скабою, що нею iмперiя прикрiпила до себе Украiну.

Та не менше значення маi утворення новоi полiтичноi та вiйськовоi елiти украiнського народу - Запорозькоi Сiчi - з розширенням ii впливу на волостi. Це був новий реальний прорив украiнськоi полiтичноi самоорганiзацii у виглядi нескорених панщизняними порядками селян, на чолi яких стають нацiональне свiдомi шляхтичi. Украiнський феодал Дмитро Вишневецький (Байда), Черкаський i Канiвський староста, сформував першi багатотисячнi козацькi загони в низов'i Днiпра i поводився як незалежний вiд польського короля володар. В Украiнi утворився численний стан вiйськових людей, запорожцiв, нацiональна свiдомiсть яких розвивалася в державницькому напрямi. Про це свiдчить ряд протипольських козацьких повстань ще перед добою Хмельниччини. Збройне оборонятися вiд польських, магнатiв i татарських нападiв, мати своi вiйсько на малодоступних теренах - це мрiя про державу в державi, яку реалiзували запорожцi i яка надала украiнськiй iдеi не лише оборонний, а й наступальний характер.

Головнi полiтичнi постулати козацькоi держави створилися в другiй половинi XVI ст. на основi запровадження територiальноi, полковоi адмiнiстрацii в Украiнi - за планом суто козацькоi структури, що його пропонував Северин Наливайко, i частково за планом князiвсько-шляхетсько-козацькоi структури, що його пропонував Йосип Верещинський. Це мало свiй розвиток на початку XVII ст. i завершилося у визвольнiй вiйнi пiд проводом Хмельницького.

Хмельницький та його наступники намагаються будувати Украiну, беручи за приклад Польщу або Росiю, а то були держави шляхти i боярства, а не народу. Нашi найвидатнiшi гетьмани, за винятком Петра Дорошенка, Петрика, РЖвана Мазепи та Пилипа Орлика, не пiдiймалися до iдеi окремоi, самостiйноi Украiнськоi держави. Вони творили тiльки субдержаву на рiвнi князiвства, пiдпорядкованого чужоземному монарховi, чим i зумовлювалися головнi нашi нацiональнi бiди. РЖдея незалежностi не влилася в народнi уми як необхiдна умова iснування нацii, а творилася лише на рiвнi спорадичних актiв. Тарас Шевченко називав наших гетьманiв "варшавським смiттям" та "гряззю Москви", i це для нас цiкаво не так за суттю звинувачення, як за тим, що поет iнтуiтивно вiдзначав рiзницю мiж ступенем рабства.

Польська панщина не була кращою вiд росiйського крiпосництва, та все ж мала в собi дещицю iвропейського духу. З Польщi в Украiну приходила культура полiтичного життя i мислення, що ТСрунтувалася на правi украiнського козацтва i духовенства брати участь у королiвському сеймi. "РЖсторiя XVII вiку для украiнських народних мас, - пише РЖван Франко, - то поступове послаблювання свобiдного козацького елемента, ширення крiпацтва, зменшування i здушування автономii початкiв просвiти народноi i всiх прав украiнськоi окремiшностi. Московська "плеть" так само дошкульна, як польська нагайка, та тiльки гнала украiнську нацiю не на шлях поступу i цивiлiзацii, а в безодню темноти i застою" [1]. Цi Франковi слова ще бiльше стосуються реалiй XVIII столiття, коли Украiна вже зовсiм потрапила пiд панування росiйського гарапника.

Трiумфальне i катастрофiчне шiстдесятилiття нашоi iсторii, вiд 1648-го до 1709-го року, пiдняло украiнську iдею вгору, а потiм ударило нею об землю, поклало напiвживу до гробу, ii воскресiння мусило вiдбутися, бо в украiнському суспiльствi з'являiться освiчений стан, який вiрить у невмирущiсть мазепинськоi iдеi i створюi мiф про козаччину, що й донинi i найсильнiшим державотворчим чинником i джерелом натхнення лiтературних i полiтичних генiiв, емоцiйною основою для згоди в нацiональнiй свiдомостi всiх украiнцiв.

Микола Костомаров, iдеолог Кирило-Мефодiiвського братства, автор "Книг буття украiнського народу", знавець козацькоi iсторii, знайшов для ii самостiйницького продовження опору в слов'янствi та християнськiй моралi.

Незалежна Украiна в союзi слов'янських нацiй та ще й справедлива соцiально - це була полiтична формула, на яку працювали першi украiнськi iсторики, дослiдники й видавцi народноi творчостi. "РЖсторiя Русiв", читана в середовищi iнтелiТСенцii задовго до виходу друком 1846 року, висуваi питання нацiональноi iдеi як головний нурт княжоi i козацькоi доби. А перша наукова iсторiя Украiни - "История Малой России" Дмитра Бантиш-Каменського, видана 1822 року, на багатющому матерiалi показала суперечливiсть украiнських i московських iнтересiв, ховаючи у пiдтекст iдею украiнськоi державностi.

".. Загроза козацькiй державi, - пише Валерiй Шевчук, - з ii правами й вольностями, яка постала в часи Петра РЖ, а також брутальне ставлення до тих прав та умалення iхнi з боку царя-деспота примусили тогочасне суспiльство ширше осмислювати власну iсторiю, що сприяло творенню лiтописiв, хронiк, реiстрiв, поетичних творiв на iсторичну тематику" [2, с.9]. Козацькi лiтописи Григорiя Граб'янки та Самiйла Величка працювали на нашу державницьку iдею, подаючи правдиву iсторiю Украiни в ii найважливiших вузлах - украiнсько-польських та украiнсько-росiйських суперечностях i збройних конфлiктах.

Дала себе знати декоративна державнiсть, що iснувала у формi гетьманщини з царськоi ласки, чи, вiрнiше, з хитроi обачливостi росiйських правителiв, якi дозволяли поневоленому народовi побавитися в свою державнiсть. Гетьманщина в пiслямазепинськi часи - прообраз радянськоi Украiни - була створена для того, щоб росiйське гноблення прикрити формальною владою украiнських чиновникiв.

Для iмперii Романових не було нiчого страшнiшого за iдею самостiйноi Украiни навiть у складi федеративноi слов'янськоi держави. Граф Орлов назвав цю iдею "вченою нiсенiтницею трьох молодих людей" i все зробив, щоб тих людей та iхнiх однодумцiв вилучити з нормального життя, зачинити за ТСрати, пожиттiво переслiдувати, змусити до полiтично нейтральноi чи навiть проiмперськоi творчостi.

Але з кириломефодiiвцiв вийшов Тарас Шевченко, найсвiтлiший украiнський генiй, що в своiх творах даi образ Украiни, розп'ятоi росiйськими царями та ii "лукавими чадами". Це - Украiна воскресаюча. "Воскресни, мамо!" - кличе поет, встань, вiдомсти за своi страждання. Не вперше в нашiй нацiональнiй iдеi з'являiться мотив справедливоi помсти. Шевченко продовжив традицiю наших полемiстiв XVI ст., якi висунули iдею природного права кожного народу збройно оборонятися проти своiх гнобителiв. Цей важливий мотив проходить у численних творах наших давнiх письменникiв i знаходить теоретичне обТСрунтування в трактатi видатного мислителя XVIII ст. Михайла Козачинського "Фiлософiя аристотелiанства". "Природний закон, - пише Козачинський, - завжди дозволяi вбивство того, хто погрожуi сокирою" [3, с.28]. На цьому законi постiйно робить наголос також "РЖсторiя Русiв". Поезiя Шевченка надала особистiсному чуттю нацiональнi вимiри. Вона дii як вiдсвiжуючий дух гiдностi й вiдплати не лише за горе Украiни, i й за приниження особистостi, яка не зносить рабства i готова не ридати, а вiдповiсти ударом за образу своii честi.

Шевченкова любов до Украiни змагаiться з його любов'ю до правди Бога. Поет вважав, що Бог покидаi напризволяще невiльникiв i протестував проти цього. Але саме правдою Бога вiн користувався не раз, викриваючи фальшиву науку церковникiв, якi проповiдували рабську покору i потульнiсть надламаного духу. Украiнська iдея в розумiннi Шевченка належить до сутностi свiту i мусить бути явлена Богом, який у тiй сутностi перебуваi. Крiм фiлософського, поет мав i полiтичний погляд на вiдновлення Украiнськоi держави. В "Передмовi до видання другого "Кобзаря"" (1847) Шевченко коротко арТСументував рiвноправнiсть украiнцiв i росiян в тому, що даi iм пiдставу мати своi окремi не лише культури, але i держави: "У iх народ i слово, i у нас народ i слово" [4, с. 259].

Шевченко внiс в украiнську iдею титанiчну емоцiйну силу, що стала релiгiiю нацii. Епiгони та сентиментальнi поклонники Шевченка пересунули у сферу почувань багато полiтичних проблем, якi потребують рацiонального i прагматичного пiдходу. Духовне життя в творах Шевченка ставало майже рiвнозначним перебуванню в свободi. За комунiстичних часiв громадянським подвигом було встати при спiваннi "Заповiту" в присутностi представникiв влади. Це був героiзм, але, на жаль, героями почувалися й тi, що не вставали, а тiльки слухали. Для багатьох i цього було досить.

Михайло Драгоманов змiнюi програму кириломефодiiвцiв. Вiн орiiнтуiться вже не на загальнослов'янськi, а на загальноiвропейськi демократизацiйнi явища, на соцiальну й духовну спорiдненiсть народiв, на конституцiйне обмеження монархiчноi влади як факторiв, якi можуть наблизити визволення Украiни. Федералiстична доктрина перебудови Росii здаiться йому найбiльш реалiстичною, оскiльки, як тодi вважалось, росiйська влада змушена буде змiнюватись пiд тиском демократичних перемiн у РДвропi.

На порозi XX ст. з'явилося два важливi документи, спрямованi проти iдеi федеративного зв'язку Украiни з Росiiю: книжка Юлiана Бачинського "Украiна irredenta" (1895) та брошура Миколи Мiхновського "Самостiйна Украiна", написана 1900 року в Харковi як програма заснованоi тодi i там же Революцiйноi украiнськоi партii.

Бачинський доводив, що "економiчнi суперечностi, якi заходять мiж Украiною та рештою Росii" [5, с.31], неухильно вестимуть до унезалежнення украiнського народу. Це був пiдбитий марксизмом пiдхiд до справи, важливий не так аргументацiiю, як постановкою питання про "потребу полiтичноi самостiйностi Украiни" (слова РЖ. Франка).

Мiхновський зосередив свою увагу на "Переяславськiй Конституцii" 1654 року. Звiдти виводив права украiнського народу мати свою державу. Гасло Мiхновського - "Одна-iдина, нероздiльна, вiльна, самостiйна Украiна вiд Карпатiв аж по Кавказ" - збудоване на шевченкiвських вiзiях, на вiрi в сили молодоi iнтелiТСенцii. Тут знову з'являiться вiдгомiн природного права народу боротися збройно за своi нацiональне державне життя: ".. нелюдськi вiдносини росiян до нас освячують нашу до iх ненависть i наше моральне право убити насильника, обороняючись вiд насилля" [5, с.68].

Теоретичну базу для украiнськоi нацiональноi iдеi того ж 1900 року в статтi "Поза межами можливого" висуваi Франко. Це найбiльш аргументована характеристика не лише нашоi, але й будь-якоi iншоi нацiональноi iдеi як складовоi iсторичного процесу. Однобiчне, оперте винятково на розвитку економiчних важелiв Марксове розумiння iсторii Франко заперечуi i доводить, що матерiальна продуктивнiсть розвиваiться тiльки там, де присутня боротьба i конкуренцiя у сферi соцiальних iдеалiв. "А тут, - пише Франко, - синтезом усiх iдеальних змагань, будовою, до якоi повиннi йти всi цеглини, буде iдеал повного, нiчим не в'язаного i не обмежуваного.. життя i розвою нацii. Все, що йде поза рами нацii, се або фарисейство людей, що iнтернацiональними iдеалами радi би прикрити своi змагання до пановання одноi нацii над другою, або хоробливий сентименталiзм фантастiв, що радi би широкими "вселюдськими" фразами покрити своi духовне вiдчуження вiд рiдноi нацii" [5, с.84-85].

Проводирi Украiнськоi Народноi Республiки на початку своii дiяльностi трималися федералiстичноi концепцii, але напад бiльшовицькоi Росii на Украiну змусив iх, за висловом Михайла Грушевського, до "очищення вогнем" своiх поглядiв. З появою Четвертого унiверсалу Центральноi ради самостiйницька iдея остаточно перемогла в украiнськiй полiтичнiй думцi.

Дмитро Донцов у книжцi "Нацiоналiзм" (1926) назвав Драгоманова та його послiдовникiв, у тому числi провiдникiв УНР, "плебеями", а iхню фiлософiю державностi - "провансальством" i зрадою нацiональних iнтересiв. Це несправедливий суд надмiрно праведного суддi, який дивився тiльки в минуле i не мiг знати, що УНР i ЗУНР своiми жертвами, трагiчними постатями полiтикiв, а також своiми перемогами повернули украiнську iдею на шлях, який неухильно вiв до майбутнього утвердження державноi незалежностi Украiни.

РЖнтеТСральний нацiоналiзм Донцова виник не лише як критика "м'якотiлостi" наших провiдникiв, але i як реакцiя на бiльшовизм, збройний опiр якому, розглядаючи питання теоретично, можна було чинити тiльки на засадах тоталiтарноi iдеологii. Украiнський нацiоналiстичний рух на практицi був завжди оборонним визвольним, патрiотичним рухом, який боровся за незалежнiсть Украiни, за право народу мати свою державу. В украiнську iдею нацiоналiстичний рух внiс патрiотичну одержимiсть, яка мала i своi неТСативнi сторони, але назагал служила головному законовi демократii - нацiональнiй свободi.

Комунiстична верхiвка СРСР найбiльше боялася вiдновлення украiнськоi державностi в рамках соцiалiстичноi федерацii народiв, якою на словах була радянська iмперiя. На початку 20-х рокiв Москва загравала з колишнiми лiдерами УНР, виставляючи радянську Украiну як державу соцiальноi справедливостi, де також мали б торжествувати нацiональнi домагання народу. Частина украiнськоi iнтелiТСенцii повiрила Москвi. Не диво, бо тодi вiрила Москвi значна частина iвропейськоi iнтелектуальноi елiти.

Та швидко все змiнилось. РЖмперська комунiстична влада почала проводити порiвнянний хiба що з фашистським вигублюванням iвреiв геноцид щодо украiнського народу. Тирановi йшлося не про боротьбу з класовим ворогом, що ним у його уявi була iнтелiТСенцiя. Вiн хотiв зупинити взагалi розвиток нацiональноi свiдомостi украiнцiв, а для цього паралельно з арештами, вбивствами, засланнями на Сибiр украiнських iнтелектуалiв вирiшив знищити украiнське селянство, звiдки надходив основний приплив нацiонально свiдомих людей i кадрiв у державнi установи. Органiзований Сталiним та його прислужниками 1933 року голодомор в Украiнi поклав у землю сiм мiльйонiв хлiборобiв. Тодi ж, за один рiк, знищено понад сто тисяч украiнських комунiстiв, якi прийшли в партiю з надiiю будувати украiнську соцiалiстичну державу. Це були люди, що, подiбно до Скрипника та Хвильового, розчарувались у росiйському комунiзмi, чинили йому опiр i свiдомо йшли на смерть або ж були механiчно втягнутi мiж триби каральноi машини.

"Комунiстична Москва" перестала вiрити "комунiстичному Киiву": страх перед нацiонал-комунiзмом був такий великий, що почався вiдстрiл украiнських партiйних кадрiв усiх рангiв без розбору. Микита Хрущов, що його Сталiн 1937 року прислав наводити порядок в КПУ, писав: ".. Не залишено жодного секретаря районного виконавчого комiтету, жодного секретаря Ради народних комiсарiв, ба навiть жодного депутата. Ми мали починати перебудову з нуля" [6, с.195].

Нацiонал-комунiзм бiльше не був вiрою, а став ширмою украiнства в 60-i i 70-i роки XX ст. Цитатами з Ленiна, який дозволяв собi, як послiдовник Мак'явеллi, вимагати вiд кожного комунiста в Украiнi знання украiнськоi мови i водночас створив апарат для лiквiдацii тiii мови, творча iнтелiТСенцiя намагалася захищати нацiональну культуру i свою гiднiсть. РЖ знову Москва вдаiться до репресiй, спираючись на присланих для наведення порядку росiян, а в першу чергу - на видресируваних малоросiв.

Володимир Щербицький на засiданнi полiтбюро ЦК КПУ 19 червня 1972 року схарактеризував ситуацiю в Украiнi як небезпечну для радянськоi влади, звинуватив творчу iнтелiТСенцiю в нацiоналiзмi, долучивши до "злочинцiв" i Петра Шелеста - за книжку "Украiна наша радянська" i за те, що на письменницькому з'iздi той закликав "берегти нашу рiдну украiнську мову".

Це був час пiднесення украiнськоi нацiональноi свiдомостi, розбудженоi книжкою РЖвана Дзюби "РЖнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?" та багатьма iншими творами письменникiв-шiстдесятникiв i дисидентiв, якi ставили ту ж таки проблему - лицемiрнiсть ленiнськоi нацiональноi полiтики. Велике значення мали присвяченi цiй проблемi науковi трактати Юрiя Бадзя, статтi на захист iнакодумання Юрiя Литвина. З людей освiчених i незламних у своiму патрiотизмi сформувався украiнський рух опору. Полiтичне мислення цих людей смiливiстю i чiтким розумiнням колонiального становища Украiни перейшло в iсторiю як пiдготовчий етап до створення Народного руху Украiни i розвалу червоноi iмперii. Духовними провiдниками iнтелiТСенцii стали полiтичнi в'язнi: Левко Лук'яненко, Юрiй Бадзьо, Вячеслав Чорновiл, Микола Руденко, РДвген Сверстюк, РЖван Свiтличний, Василь Стус, Валерiй Марченко, Василь Овсiiнко, Михайло й Богдан Горинi та багато iнших борцiв за свободу.

На них орiiнтувалися незаарештованi, але взятi пiд нагляд i пiдслух найталановитiшi письменники. Водночас iдея украiнськоi державностi поширилася в середовищi науковоi, гуманiтарноi i технiчноi iнтелiТСенцii, яка наприкiнцi 80-х рокiв створила багато громадських напiвлеТСальних антирадянських органiзацiй. Так виникла троiста плеяда украiнських iнтелiТСентiв, що органiзувала Рух, очолила антирадянськi демонстрацii i мiтинТСи, повела за собою народнi маси i, зрештою, створила революцiйну атмосферу, iдиним мирним виходом з якоi могло бути тiльки проголошення самостiйноi Украiни.

Спрацював закон передачi украiнськоi iдеi вiд поколiння до поколiння, що ТСрунтувався на вiдновленнi попереднього досвiду та пам'ятi про вiдданi жертви за iдею. Кремлiвськi верховоди у 80-i роки остерiгалися повторювати кривавi сталiнськi репресii. Отже, творцi украiнськоi культури i носii нацiональноi iдеi, вмираючи на Соловках, на будовi Бiломорканалу, пiд кулями в Сандормосi, вiддавали своi життя не лише за волю свого поколiння, але й за тих, хто в наступнi десятилiття заступить iх у цьому свiтi i пiднiме прапор самостiйностi Украiни.

РЖРЖ

Перший заповiт украiнськоi iдеi виконано двома юридичними дiями 1991 року: голосуванням Верховноi Ради за Акт проголошення незалежностi Украiни 24 серпня i голосуванням всього народу за цей документ на референдумi 1 грудня. На всi прийдешнi часи маi дiяти усвiдомлена леТСiтимнiсть нашоi державностi, ii демократична правова основа. Такого в нашiй iсторii не було. Вперше не повстання, не зброя, не якась партiя, що узурпуi собi владу, а мирний волевияв усього народу здобуваi нацiональну державнiсть. В цiй перемозi пульсуi кров, пролита за Украiну протягом нашоi iсторii, торжествуi волаюча правда наших генiiв. Довго виборювана стражданнями народу i саме тому правно здобута наша держава, хоч i далека вiд iдеалу, i та й буде окриленням духу нацii на всi майбутнi столiття. Змiнюватиметься ii система правлiння, яка напевне переживатиме полiтичнi струси, господарськi кризи, часи розгубленостi i ницостi своiх лiдерiв, але всупереч усьому Украiна ставатиме дедалi бiльше украiнською, демократичною i iвропейською.

Успiшним виборювачем цього був Народний рух Украiни. Сила Руху виявилась в його загальнонародному характерi. Рух у своiх документах синтезував iдеал державностi з моральними й демократичними загальнолюдськими цiнностями, виступив за свободу не тiльки корiнноi нацii, а й усiх етнiчних меншостей, якi мають полiтично iднатися з провiдним етносом держави.

Саме тодi розпався iдеологiчний i вiйськовий обруч, яким комунiстична iмперiя тримала в покорi своiх сателiтiв у Центральнiй РДвропi. Становлення Украiни як незалежноi держави мало величезне iсторичне значення i на мiжнародному рiвнi. Ми не спiзнилися, ми повстали в належну хвилину, взялися за руки з усiма народами, що визволялися. Ми, тобто лiдери i члени Руху, знали, що комунiстична влада може танками розчавити нашi збори i мiтинТСи. Якщо цього не сталося, треба завдячувати насамперед не зовнiшнiм обставинам, а нашому народовi. Комунiстична влада була паралiзована ланцюгом вiд Львова до Киiва, що його утворили народнi маси на пiдтримку нацiональнiй iдеi. Вся свiдома Украiна в думках була на тiй дорозi. Так розгорталася мирна революцiя, збиралися мiльйони людей в усiх мiстах Украiни на пiдтримку повалення тоталiтарного режиму i проголошення Украiнськоi держави.

Постаi питання: чому ж, повставши i проголосувавши за свою державу, наш народ ще не створив громадянського суспiльства, яке стоiть над державною владою, керуi нею й вимагаi вiд неi чесноi роботи? Чому за десятилiття незалежностi вiн не забезпечив собi вiдповiдно до свого багатства, до своiх продуктивних потужностей, зрештою, вiдповiдного своiй чисельностi i великiй територii гiдного мiсця в РДвропi? Чому, виконавши перший заповiт своiх прагнень, наш народ, нiби втомлений вiд перенапруги океан, затих, лiниво похлюпуючи вряди-годи млявою хвилею? Якщо нацiональна iдея не спрацювала в умовах державностi, то чому?

Колись Костомаров порiвнював украiнцiв з поляками: "..Це нiби двi галузi, якi виросли супротивно: на однiй зложено й виховано панство, на другiй - хлопство, мужицтво, або, говорячи простiше: поляки - народ глибоко аристократичний, украiнцi - народ глибоко демократичний.. польська аристократiя вельми демократична, украiнська демократiя - вельми аристократична" [7, c.69]. Це правда. Наша демократична аристократичнiсть - надмiрна амбiцiйнiсть, пихата обмеженiсть, безмежна самозакоханiсть - ось що було i i нинi внутрiшнiм гальмом нашого нацiонального розвитку. Егоiзм пересiчних, а ще бiльше - пiднесених, обдарованих високим iнтелектом украiнцiв призводив до того, що вони волiли бути радше пiд чужою рукою, нiж значними особами - серед своiх. Найбiльше горе непересiчного украiнця - служити братовi. Неприязнь до брата така поширена, що стала загальнонацiональним комплексом меншовартостi. Ось що було i i нинi причиною багатьох, якщо не всiх наших нацiональних невдач.

Ми любили хвалитися своiм демократизмом. Захоплено читали i писали книжки про Запорозьку Сiч, де кожен козак мав право кинути багном в обличчя новообраного кошового. А багно демократii виiдало очi нашiй державностi. Виiдало i тепер виiдаi, бо ганьбити не владу, а свою державу стало звичкою не лише прихованих ворогiв украiнськоi iдеi, але й наших показушних героiв, що iх наплодила обкидана болотом демократiя. Ми не мали з XIV ст. освяченоi спадкоiмнiстю нацiональноi влади. Вiдсутнiсть у нас протягом довгого часу в перiоди бездержавностi класу справжньоi аристократii, верстви, що ii покликанням в iнших нацiй була тверда влада над своiм народом в iм'я нацiональноi державностi - це наше нещастя. Ми мурували свою державу, щоразу починаючи з фундаменту, а нашi сусiди свою державнiсть лише добудовували, накладаючи на стертi трони нову позолоту.

В нашiй iсторii чергувалися короткочаснi визвольнi рухи з довгими перiодами "облудливоi покiрностi", якi оберталися в часи нацiонального вiдступництва, добровiльного переходу нашоi елiти на службу Польщi i Росii. Син Яреми Вишневського Михайло Корибут став, хоч нездарним, та все ж королем Польщi, а Олександр Безбородько, що, за висловом Пушкiна, "скочив у князi з хохлiв", був канцлером уряду Катерини II. До речi, це вiн пiдказав царицi iдею роздiлу Польщi, щоб до Росiйськоi iмперii прилучити майже всю Украiну. Можливо, канцлер думав про те, що тодi Украiна матиме лише одного ворога - Росiю, а з одним ворогом легше воювати, нiж iз двома.

Ми не раз так близько були до нацiональноi смертi, що й сьогоднi стаi моторошно, коли, йдучи за спогадами РДвгена Чикаленка, подумаiмо, що, якби розбився поiзд, яким 1903 року з Киiва до Полтави на вiдкриття пам'ятника Котляревському iхали украiнськi письменники, то нашому нацiональному руховi прийшов би крах. Вся украiнська елiта вмiщалася у двох вагонах того потягу.

Хто мiг подумати, що за якихось п'ятнадцять лiт, 1918 року, постане УНР з усiма ознаками самостiйноi держави, а 1919 року Симон Петлюра небезпiдставно говоритиме, що за два роки незалежностi украiнський народ перетворився в нацiю!

Це велика дивина нашого народу. Ярослав Осмомисл говорив про вдачу галицьких бояр, порiвнюючи iх iз корiнням: щоб воно пахло, його треба потовкти. Так вiдбувалося з нашим народом. Що бiльше його товкли на всi лади, то виразнiше вiн являв свою душу. Але ось вiн стаi вiльним, маi державу - та чомусь подаiться назад, в часи, коли вiн ставав етнографiчною масою. А причина ясна: йому не дали ожити в нацiональнiй iдеi; його тримають не в ступi, де макогоном з нього виганяли державницькi почування, а в загородi нужди, iдеологiчноi невизначеностi, морального занепаду. Рiдна держава перейняла iмперськi форми правлiння, зрусифiкованi кадри чиновникiв, для яких нацiональна iдея обмежуiться прапором i портретом Шевченка або Грушевського в кабiнетi.

Але чи те все, на що скаржимось, i провиною тiльки нашоi влади й полiтичноi елiти, чи, може, давня бацила рабства пiдточуi сформований не успiхами, а поразками i падiннями, вiдчаiм наш народний характер? На нашу нацiональну психiку впливала iсторична дiйснiсть, в якiй украiнська iдея зазнавала катастроф i погромiв, а ii носii гинули в тюрмах, у Сибiру, поневiрялися в емiграцii. Наша iсторична доля навчала жити, уникаючи щоденного протистояння з неправдою, сповiдувати фiлософiю слухняного теляти, яке ссе двi корови. Нахили, необхiднi для суспiльного, громадського, полiтичного життя, з часом у народi атрофувалися, а для iхнього вiдродження потрiбен час i вiдповiдна полiтика рiдноi держави. А такоi полiтики нема.

Наш народ сьогоднi бiдний, зрусифiкований, роздертий конфесiйними чварами, врiзнобiч керований державною владою i нацiональною, на жаль, мiж собою пересвареною, елiтою. Бiдний не тому, що дурний чи не працьовитий, а тому, що окрадений олiгархами, а перед тим - радянською партократiiю. Русифiкований, бо полiтика обрусiння проводилася царями i генеральними секретарями з однаковою заповзятливiстю, а тепер майже всi засоби масовоi iнформацii в нас працюють на ту ж таки мету. Вони тримають нас при росiйщинi, нiби якiйсь вищiй формi свiдомостi i пiзнання свiту, при москвоцентризмi, що передбачаi зневажливе ставлення до рiдноi мови й культури. Найвища влада намагаiться обходити мовчанкою питання русифiкацii, бо сама не тiльки в мовi, а в глибинi душi зрусифiкована. Наш народ повертаiться i, я вiрю, повернеться до своii мови, але влада, яка розмовляi украiнською мовою, а думаi по-росiйськи, нiколи украiнською не буде. РЖ далi головним засобом русифiкацii Украiни i росiйська церква. Вона постачаi Московському патрiархатовi бiльшiсть коштiв на його потреби. Тому належить сказати: остаточна перемога нашоi державностi настане аж тодi, коли в Украiнi утвердиться помiсна нацiональна церква пiд омофором Киiва.

Нацiональна iдея спрацювала на етапi проголошення самостiйностi Украiни, i саме ця iдея в умовах державностi мала б ще бiльше працювати. Але ii не прийняли, не зрозумiли, вiдсунули вбiк високi чиновники, призвичаiнi до гнучкого патрiотизму, який у Львовi славить Мазепу i Грушевського, а в Донецьку боiться слово сказати украiнською мовою. Проблема нашоi влади полягаi не в розчленованостi зовнiшньоi полiтики мiж Сходом i Заходом, бо по сутi вона мусить бути активною i рiзною на захiдному i на схiдному напрямi. Бiда наша - це дволикiсть внутрiшньоi полiтики, яка заохочуi до постiйного роздвоiння: на сходi Украiни потураi русифiкацii, на заходi - граi роль украiнiзатора, на сходi береже пам'ятники Ленiну, на заходi - благословляi пам'ятники Бандерi.

В нас немаi урядовоi нацiональноi полiтики, суб'iктом якоi був би украiнський народ як суверен держави i ii творець. Така полiтика не може й не повинна бути побудована на ненавистi украiнцiв до народiв, що в минулому нас поневолювали. В iнтелектуальнi обрii украiнства взагалi не може входити зневага до iншоi нацii. Якщо стрижнем нацiональноi iдеi i свобода, то, власне, свобода повинна бути динамiчним, живим рушiiм полiтики, що могла б творити з усiх громадян Украiни сучасну нацiю, пiдносити ii до рiвня розвинених демократичних держав, але без упослiдження, а з вивищенням нацii корiнноi.

А чим i нацiональна свобода, як не творенням насамперед найнеобхiднiших засад для духовного життя народу? Проте в нас за роки незалежностi кiлькiсть украiномовноi преси зменшилась, а кiлькiсть росiйськомовноi - збiльшилась у п'ять разiв. 80% друкованих засобiв масовоi iнформацii в Украiнi зареiстровано як росiйськомовнi або двомовнi видання, бiльшiсть iз них фiнансуiться з Росii. Подiбна ситуацiя i в телебаченнi. Власники, редактори, коментатори майже всiх засобiв масовоi iнформацii прикривають своi москвофiльськi уподобання вимогами ринку, засадами демократii, вiдсутнiстю в нас талановитих журналiстiв. Пануi радянська думка про другоряднiсть, аматорство, безмозкiсть украiнського письменницького i газетного слова. Нiхто з наших полiтологiв не поставив собi завдання бодай раз проаналiзувати "високий рiвень" росiйськомовноi лiтературноi макулатури, що заповнюi наш книжковий базар, росiйськомовноi преси i росiйськомовних телеведучих в Украiнi, щоб показати iхню вiдсталiсть, бульварщину, цинiзм, приховану ненависть до всього украiнського i прислужницький стиль в матерiалах про владу i стосовно Москви.

Хочеться процитувати канадський закон щодо засобiв масовоi iнформацii, який наголошуi: радiомовлення i телебачення маi бути "у власностi й пiд контролем канадцiв", маi служити "збереженню, збагаченню та змiцненню культурного, полiтичного, соцiального та економiчного ладу Канади.. поширенню канадського погляду на навколишнiй свiт за допомогою рiзноманiтних програм, що вiдображають канадську позицiю, думки, iдеi, цiннiсть i художню творчiсть" [8, с.24].

Украiнськi видавництва та журнали, обкладенi податками, платою за оренду примiщень, позбавленi державноi уваги й пiдтримки, опинились у набагато складнiшiй ситуацii, як це було за радянських часiв. Наша влада для нашоi культури - мачуха, нагадуi сонце за Полярним колом: свiтить, та нiколи не грii.

Але за всiх злигоднiв першого самостiйного десятилiття наш народ за цей час все-таки розвивався пiд знаком украiнськоi iдеi. Вiн явив досить високий рiвень полiтичноi культури, що засвiдчили вибори до Верховноi Ради 2004 року.

Наш народ не молодий, але й не ветхий, вiн не любить голосно сповiдатися, нiби соромиться своiх найглибших почувань. Вiн умii дочекатися слушноi нагоди i, вже не озираючись нi на кого, заявити про те, що йому найбiльше болить. Його нелегко пiдняти на боротьбу за украiнську iдею, але, коли вiн пiднiметься, його не зупиниш. Прикладом може бути десятилiтня вiйна проти фашистськоi окупацii Украiни, а потiм - проти радянського режиму, вiйна без перспективи на перемогу, а тiльки заради вiрностi своiму iдеаловi. Ця визвольна боротьба могла бути зупинена тiльки насильницьким вивезенням пiвтора мiльйона галичан i волинякiв у Сибiр та смертю зi зброiю в руках сотень i тисяч воiнiв Украiнськоi Повстанськоi армii, героiчну боротьбу якоi ми не тiльки маiмо визнати, а ввести ii в свою державотворчу свiдомiсть.

Це була остання (дай Боже, щоб остання!) вiйна украiнського народу за свою державу. Хоч точилась у серединi XX ст. i головним чином у Захiднiй Украiнi, вона своiм духом нагадувала козацькi повстання. Туди, в добу наших великих народних поривань XVII ст., були задивленi старшини й рядовi стрiльцi УПА, якi вибирали собi з козацьких прiзвищ псевда i вмирали як Богуни, Кривоноси, Гамалii, Дорошенки, замикаючи таким чином трагiчне коло нашоi iсторii.

РЖРЖРЖ

Наша влада недемократична, а полiтична опозицiя слабка, бо роз'iднана, тому в нас для нормального функцiонування нацiональноi iдеi нема простору.

Вместе с этим смотрят:

"Держава" Платона

Presidential еlections in the USA

РЖсторiя i теорiя полiтичних партiй

Анализ "пурпурной революции" в Ираке

Анализ агитационных печатных материалов на муниципальных выборах