Полiтика США в умовах боротьби за украiнську державнiсть в 1917-1923 роках

ЗМРЖСТ

ВСТУП

РОЗДРЖЛ 1. США ТА УКРАРЗНА НА МРЖЖНАРОДНРЖЙ АРЕНРЖ

1.1 США у мiжнародних вiдносинах на початку XX столiття

1.2 Першi контакти i непорозумiння: США й Украiна доби Центральноi Ради

1.3 Криза взаiмин: 1918 p.

РОЗДРЖЛ 2. ВПЛИВ ПАРИЗЬКОРЗ МИРНОРЗ КОНФЕРЕНЦРЖРЗ НА АМЕРИКАНСЬКО-УКРАРЗНСЬКРЖ ВРЖДНОСИНИ

2.1 Поява тАЮгалицького чинникатАЭ

2.2 Украiна i США на паризькiй мирнiй конференцii

2.3 Дипломатична мiсiя Ю.Бачинського й украiнсько-американськi вiдносини в другiй половинi 1919 р.

РОЗДРЖЛ 3. ВТРАТА ОСТАННРЖХ РЖЛЮЗРЖЙ

3.1 Украiна й полiтика США пiд час польсько-радянськоi вiйни 1920 р.

3.2 Галицька дипломатична мiсiя в США у 1921 р.

3.3 Останнi зусилля уряду ЗУНР

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОРЗ ЛРЖТЕРАТУРИ

Украiнськi землi на початку ХХ ст. зберiгали стiйку репутацiю в свiтовiй полiтицi як один з основних центрiв конфлiктного пересiкання iнтересiв великих держав, з однiii сторони, i як внутрiшньо нестабiльний регiон з гострими мiжетнiчними протирiччями.

Американська полiтика щодо Украiни в контекстi мiжнародних вiдносин i надзвичайно цiкавою i важливою для дослiдження темою, адже охоплюi низку питань, якi залишаються актуальними й досi. В розглядуваний перiод украiнськi землi переживали складний перiод, який характеризувався пожвавленням нацiонально-визвольного руху, прагненням до незалежностi, пошуком союзникiв та встановленням власних кордонiв. Внаслiдок цього, а також завдяки вигiдному розташуванню, цi краiни стали ареною дипломатичноi боротьби для держав РДвропи.

Анексiя США стала причиною серйозноi мiжнародноi кризи початку ХХ ст. Украiнська боротьба вiдiграла далеко не останню роль в мiжнародних вiдносинах.

Актуальнiсть теми зумовлена тим, що боротьба Украiни за незалежнiсть вплинула на стратегiчно важливi краiни з порушенням норм дiючого мiжнародного права вiдбуваiться дотепер.

Мета даноi роботи: проаналiзувати балканську полiтику великих iвропейських держав, зокрема США; виявити наслiдки анексii для Украiни, простежити дипломатичну боротьбу, яка розгорнулася мiж великими державами внаслiдок цiii анексii.

ОбтАЩiктом дослiдження i украiнськi землi в контекстi геополiтичних вiдносин 1917-1923 рр.

Предметом тАУ американська полiтика щодо Украiни на початку ХХ ст.

Хронологiчнi рамки, якими обмежуiться дане дослiдження, охоплюi перiод з 1917 по 1923 рiк. На початку ХХ столiття США почала вмiшуватися в украiнське життя, не останню роль в цьому питаннi зiграла Паризька мирна конференцiя. Варто зазначити, важливу роль зiграла поява тАЮгалицького чинникатАЭ. Не слiд забувати про дипломатичну мiсiю Ю. Бачинського в украiнсько-американських вiдносинах в другiй половинi 1919р.

Завдання: для вивчення американськоi полiтики щодо Украiни на початку ХХ ст. i дуже важливим:

1. Дослiдити дii американськоi дипломатii, специфiку вiдносин мiж Украiною та США в 1917-1923рр

2. Розглянути дипломатичну боротьбу iвропейських краiн в перiод украiнськоi боротьби, проаналiзувати геополiтичнi тенденцii краiн.

3. Визначити стратегiю США i ii противникiв щодо Украiни (1917-1923 рр.)

Методологiчна основа: дослiдження побудоване на загальнонаукових принципах iсторизму та хронологiзму. В ходi роботи над темою дослiдження, вивчення ii основних аспектiв, розробцi положень та висновкiв застосовувався системний, проблемний та проблемно-хронологiчний методи дослiдження.

Наукова новизна: потрiбно зазначити, що сучасних праць, присвячених проблемам американськоi полiтики щодо Украiни на початку ХХ ст., мало. Бiльшiсть джерел мають епiзодичний, або ж загальний характер. РЖнформацiю доводиться збирати буквально тАЮпо крупинкахтАЭ. Нинi ця тема залишаiться фактично поза увагою науковцiв.

В данiй роботi робиться спроба нестандартного аналiзу внутрiшньо та зовнiшньополiтичного положення США та Украiни в розглядуваний перiод, дослiджуiться мiсце та роль народiв у цивiлiзацiйному розвитковi iвропейського контексту.

Теоретична i практична значимiсть: в теоретичному планi в дослiдженнi робиться спроба узагальнення вiтчизняноi та закордонноi джерельноi бази; визначаiться перебiг, характер, причини та наслiдки американськоi полiтики щодо Украiни; аналiзуються головнi аспекти даного питання.

Складнiсть та багатоплановiсть дослiджуваноi тематики, нерiвномiрнiсть ii висвiтлення в iсторичнiй лiтературi i ряд iнших обставин визначили форму викладу матерiалу даноi роботи. Дослiдження написане в iсторичному, а не iсторико-правовому планi.

Робота може бути застосована при пiдготовцi загальних та спецiальних курсiв з всесвiтньоi iсторii, написання дисертацiйноi роботи.

1.1 США у мiжнародних вiдносинах на початку XX столiття

Переходячи до безпосереднього аналiзу украiнсько-американських взаiмин у 1917-1923 pp., нам здаiться доцiльним одразу зробити кiлька загальних зауваг.

Насамперед, незаперечним лишаiться факт, що украiнське питання посiдало вельми незначне мiсце в американськiй зовнiшнiй полiтицi, а Украiна, як слушно пiдсумував РД. Камiнський, належала до "зони байдужостi" в глобальних iнтересах США. У данiй працi автор не збираiться заперечувати цей погляд, а скорiше робить спробу пояснити, чому так було i якi причини завадили Украiнi змiнити таке ставлення до себе. На нашу думку, вивчення полiтики США щодо Украiни у 1917-1923 pp. важливе не так з огляду на вплив американськоi позицii на остаточну долю тодiшньоi украiнськоi державностi, як сприятиме кращому розумiнню витокiв сьогоднiшнiх украiнсько-американських взаiмин. РЖснуi також наукова потреба в аналiзi еволюцii як украiнськоi полiтики Вашингтона, так i американськоi полiтики тодiшнiх украiнських урядiв на рiзних етапах украiнського нацiонально-державного будiвництва пiсля Першоi свiтовоi вiйни.

РЖнше зауваження стосуiться загальноi мiжнародноi ролi i дiяльностi США першоi третини XX столiття. Тi дослiдники, котрi зверталися до украiнсько-американських вiдносин перiоду 1917-1923 pp., свiдомо чи мимоволi пiдходили до характеристики полiтики США з позицiй сьогодення, забуваючи, що на початку XX ст. США мали незрiвнянно меншу вагу у свiтовiй системi мiжнародних вiдносин.

За визначенням американського дослiдника зовнiшньоi полiтики США Джеймса Варбурга, з кiнця XIX столiття починаiться новий, третiй етап зовнiшньополiтичноi дiяльностi США.[1;45] Ознаменувався вiн приiднанням США до полiтики балансу сил (balance of power policy) та початком американськоi експансii на мiжнароднiй аренi: американо-iспанська вiйна 1898 р. й анексiя Сполученими Штатами Фiлiппiн, Пуерто-Рiко i Гуама; активiзацiя полiтики "вiдкритих дверей" у Китаi, що ii Вашингтон проголосив 1899 p.; посередництво в росiйсько-японськiй вiйнi 1905 р. Вашингтон активно включився у боротьбу великих держав за перерозподiл свiту. Як наслiдок, на переломi ХРЖХ-ХХ ст. перед США вперше постала дилема, яка згодом неодноразово ускладнювала iхню зовнiшню полiтику. З одного боку, "доктрина Монро", проголошена Вашингтоном ще 1823 p., вiдмовляла РДвропi у правi "поширювати свою систему" в Пiвденнiй i Пiвнiчнiй Америцi та декларувала невтручання США у внутрiшнi справи континенту iвропейського, заклавши пiдвалини американського iзоляцiонiзму. З iншого змiцнення економiчноi та вiйськовоi могутностi краiни природно спонукало до активнiшого впливу, якщо не лiдерства, у мiжнародних вiдносинах. Друга тенденцiя також посилювалась глибоким i дедалi мiцнiшим переконанням американцiв у вищостi i привабливостi американських цiнностей.

Перша свiтова вiйна, безперечно, суттiво змiнила спiввiдношення сил на мiжнароднiй аренi. По ii закiнченнi США перетворилися на свiтову державу, iхня економiка перебувала на пiднесеннi, натомiсть iвропейськi краiни економiчно були вiдчутно послабленi. Вашингтон вступив у вiйну як боржник iвропейських держав, а закiнчив ii як головний кредитор, якому заборгували i Англiя, i Францiя. Пiд час вiйни Вашингтон позичив 4 млрд. дол. Англii, майже стiльки ж Францii, 2 млрд. - РЖталii. Значно зросла американська торгiвля. Частка США в загальному свiтовому експортi пiдскочила з 12,4% у 1913 р. до 16,9% у 1922; у свiтовому iмпортi тАФ вiд 8,3% до 12,9%.[3;141]

Фiнансовий центр свiту почав змiщуватися з Лондона до Нью-Йорка. Проте, незважаючи на таке пiднесення США, головну роль у розв'язаннi проблем повоiнноi побудови РДвропи вiдiгравали, як i ранiше, Лондон i Париж. Така ситуацiя пояснювалася частково традицiiю, що склалася впродовж вiкiв, а частково тим, що США, незважаючи на свою значно зрослу могутнiсть, були ще не готовi активно втручатись у iвропейськi справи, а часом i просто уникали того. Здаiться, цей факт усвiдомлювали тодiшнi украiнськi провiдники, а вiдтак, як справедливо зазначаi РД.Камiнський, у 1917 р. "США не були вiднесенi лiдерами УHP до числа прiоритетних держав, а конкретнi кроки до знаходження розумiння у Вашингтонi були зробленi з запiзненнямтАЭ.[4;95]

На вiдмiну од Англii i Францii, США не мали прямих iнтересiв у конкретних територiальних питаннях Центрально-Схiдноi РДвропи i Росii. Незначними були iхнi економiчнi iнтереси: низький розвиток взаiмноi торгiвлi, обмеженi приватнi й урядовi iнвестицii.[4;52] Це стосувалося й Украiни, куди американський капiтал почав проникати лише на початку XX столiття i наприкiнцi Першоi свiтовоi вiйни не мав там мiцних позицiй, а тому, всупереч твердженням радянських iсторикiв, не мiг поважно впливати на формування украiнськоi полiтики вашингтонськоi адмiнiстрацii. В умовах невпинного зростання своii економiчноi могутностi Сполученi Штати були зацiкавленi, передусiм, у пiдтриманнi стабiльностi у свiтi та економiчнiй вiдбудовi зруйнованоi вiйною РДвропи, що вiдкривало новi можливостi для експорту американських товарiв i капiталу.

З погляду США, змiни в РДвропi пiсля закiнчення свiтовоi вiйни створювали новi, небажанi проблеми. Розвалювались величезнi iмперii, наслiдки чого передбачити було неможливо. Розпад Австро-Угорськоi монархii, Росiйськоi та Нiмецькоi iмперiй неминуче означав порушення традицiйного балансу сил на континентi, а утворення нових держав iз нечiтко визначеними кордонами.

Зовнiшня полiтика США у 1917-1919 pp. асоцiювалася з позицiiю i особистiстю президента Вудро Вiльсона. Його суперечливi постать i полiтична концепцiя i досi i предметом дискусiй в американськiй iсторiографii, породжуючи новi iнтерпретацii i гiпотези. З одного боку, Вiльсон, на якого зруйнована i втомлена вiйною РДвропа дивилася як на захисника свободи i справедливостi, був прихильником демократii. Його iдеалiзм викликав бажання виробити доктрину, яка б впливала на iншi народи в дусi традицiйних американських цiнностей. Вiдомi 14 пунктiв Вiльсона справдi стали першою демократичною програмою нацiонально-державного самовизначення народiв i спробою створити механiзм, який би поiднав нацiональнi аспiрацii зi стабiльним мiжнародним порядком[7;127]. РЖдея нацiонального самовизначення як магнiт притягувала до себе народи Центрально-Схiдноi РДвропи. До Парижа Вiльсон приiхав, маючи найбiльший престиж серед усiх державних лiдерiв, як президент краiни, яка врятувала Антанту вiд поразки i забезпечила можливостi для нацiонально-державного розвитку "малих" центрально та схiдноiвропейських народiв.

Щоб зрозумiти ставлення Сполучених Штатiв i американськоi громадськоi думки до рiзних нацiонально-визвольних рухiв, слiд зважати також на прiоритетне ставлення американцiв до федералiзму як форми державного устрою (принцип, закладений у працях засновникiв США, Декларацii незалежностi i Конституцii) та на внутрiшню концептуальну суперечливiсть американського iдеалiзму (наголос на захистi демократичних прав i цiнностей та права нацiй на самовизначення) i прагматизму (першочерговiсть нацiональних iнтересiв) у iхнiй зовнiшнiй полiтицi.[9;31]

Цi суперечностi впливали на ухвалення конкретних рiшень. Крiм того, Вашингтон мусив враховувати iнтереси i вимоги своiх союзникiв, насамперед Англii та Францii, якi мали свiй погляд на утворення нового мiжнародного порядку в РДвропi, що вiдповiдав би iхнiм нацiональним iнтересам. Стратегiя Вiльсона полягала, окрiм iншого, у збереженнi союзницькоi iдностi, заради чого Бiлий дiм був готовий до компромiсiв iз Францiiю й Англiiю.[10;120]

Все це яскраво виявилось у полiтицi США в украiнському i схiдно-галицькому питаннях. Необхiдно також зауважити, що ставлення США та iнших краiн до ЗУНР i Схiдноi Галичини не було iдентичним iхнiй полiтицi по вiдношенню до незалежноi Украiни в цiлому, хоча взаiмозв'язок тут був очевидним. Розв'язання схiдногалицького питання тiсно переплiталося з утвердженням незалежностi Украiни, що давало альтернативну можливiсть вирiшення проблеми. Негативне ставлення до украiнськоi державностi на мiжнароднiй аренi заздалегiдь визначило передачу Схiдноi Галичини Польщi. Якщо позицiя великих держав у схiдно-галицькому питаннi обумовлювалась великою мiрою iхнiми планами щодо Польщi (хоч i тут вони зважали на iнтереси Росii), то iхня полiтика в загальноукраiнському питаннi вiд самого початку була складовою росiйськоi полiтики цих держав.

Навiть з активiзацiiю зовнiшньополiтичноi дiяльностi США на початку XX ст. Росiя не розглядалася як потенцiйний суперник. Через географiчну вiддаленiсть i вiдсутнiсть на той час стратегiчноi зброi масового знищення Росiя не могла становити жодноi вiйськовоi загрози нацiональнiй безпецi США. Та бiльше, у Першiй свiтовiй вiйнi Росiйська iмперiя i США були союзниками. Через полiтику "вiдкритих дверей" у Китаi американо-росiйськi суперечностi подекуди виникали, але Вашингтон набагато бiльше турбували в регiонi агресивнiсть i територiальнi претензii з боку Японii, що зростали на очах i обiцяли гостре американо-японське суперництво. З американського погляду, Росii належала важлива роль у стримуваннi Японii на Далекому Сходi. На думку вiдомого американського iсторика Арно Мейiра, яку ми подiляiмо, "Вашингтон мав тенденцiю зосереджуватися на тихоокеанськiй ролi Росii, Францiя на ii iвропейськiй ролi, Англiя - на ii ролi на Близькому СходiтАЭ.[18;161] На iвропейському континентi Росiя, починаючи з XVIII столiття, була одним iз ключових елементiв полiтики "балансу сил". По закiнченнi Першоi свiтовоi вiйни iдина велика Росiя могла стати противагою вiдродженню нiмецького iмперiалiзму.

Отже, крiм морально-правових зобов'язань перед своiм союзником, збереження iдиноi i сильноi Росii безпосередньо вiдповiдало нацiональним iнтересам США. На додаток до цих геостратегiчних мiркувань Вашингтона, лютнева 1917 р. революцiя зробила Росiю привабливiшою iдеологiчно. В очах американських полiтикiв i громадськостi повалення царату означало встановлення в Росii демократii, що наближало ii до захiдних полiтичних систем. Уже 20 березня 1917 р. Державний департамент дав доручення своiму пословi у Петроградi Денiсу Френсiсу визнати Тимчасовий уряд. Як наслiдок, "пiдтримання територiальноi цiлiсностi Росii було пiднесено майже до рiвня догми американськоi зовнiшньоi полiтикитАЭ. [4;49]

1.2 Першi контакти i непорозумiння: США й Украiна доби Центральноi Ради

Украiнське (чи точнiше захiдноукраiнське) питання з'явилося на американськiй полiтичнiй сценi за декiлька мiсяцiв перед вступом США у Першу свiтову вiйну. 24 сiчня 1917 р. обидвi палати Конгресу одноголосно ухвалили резолюцiю про збiр коштiв на допомогу украiнцям, зокрема "особливо потерпiлим од вiйни Галичинi, Буковинi та iншим провiнцiям Австрii". Проте у 1917 р. для американського iстеблiшменту, а тим бiльше широкого загалу, Украiна лишалася terra incognita.

В США ще тривали дискусii щодо вступу краiни у вiйну, переважно через вiдправлення американських солдатiв до РДвропи, а за океаном подii розгорталися з калейдоскопiчною швидкiстю. Кiнець росiйськоi зими принiс буржуазно-демократичну революцiю i повалення 300-лiтньоi династii Романових. Послабленням iмперського центру швидко скористалися пригнобленi нацiональнi окраiни, якi всупереч поширеним на Заходi уявленням i незважаючи на реакцiйно-репресивну полiтику росiйського самодержавства, нiколи не втрачали культурно-етнiчноi iдентичностi. Нацiональне пробудження сколихнуло й Украiну. 4 березня на зборах Товариства украiнських поступовцiв у Киiвi було засновано Центральну Раду, ii головою став найвiдомiший украiнський iсторик, лiдер нацiонального руху Михайло Грушевський. Бурхливо розвивалося украiнське культурне i громадсько-полiтичне життя: вiдновили дiяльнiсть украiнськi полiтичнi партii; проходили багатолюднi мiтинги i з'iзди (вiйськовий, селянський, робiтничий), якi делегували своiх представникiв до Центральноi Ради; вiдродилися Просвiти; почали виходити украiномовнi газети РЖ журнали тощо. 10 (23) червня оприлюднено текст РЖ Унiверсалу Центральноi Ради, який проголосив сувереннiсть украiнського народу на своiй землi. За кiлька днiв Центральна Рада затвердила перший склад украiнського уряду - Генерального Секретарiату - на чолi з Володимиром Винниченком.

Однак утворення та дiяльнiсть Центральноi Ради здебiльшого лишилися непомiченими й невiдомими на тому боцi Атлантичного океану. Не дивно, що найбiльш поiнформована i впливова "New York Times" протягом 1917 p. подавала тiльки спорадичнi iнформацii про подii в Украiнi, посилаючись на iншi iнформацiйнi агентства. Свiт i, зокрема, Сполученi Штати Украiни не знали. Активна iнформацiйна дiяльнiсть Спiлки визволення Украiни пiд час Першоi свiтовоi вiйни розглядалася як нiмецько-австрiйський витвiр, спрямований на послаблення Антанти i США, що закладало новi цеглини до муру анти-украiнства на Заходi. Одинокою спробою поширення iнформацii про Украiну в США стала опублiкована в Нью-Йорку ще 1915 р. англомовна книжка "Ukraine's Claim to Freedom. An Appeal for Justice on Behalf of Thirty-Five Millions", яка побачила свiт завдяки Украiнськiй нацiональнiй асоцiацii. Вона мiстила збiрку статей украiнських (М.Грушевський, Л.Цегельський, В.Дорошенко, Я.Федорчук), нiмецьких (К.Летнер, О.Хетш) i шведського (Е.Беркман) авторiв про становище украiнцiв та украiнський нацiональний рух в Австро-Угорщинi та Росii. Зрозумiло, що iдина публiкацiя такого типу не могла розтопити кригу незнання i байдужостi. Навiть бiльше, проголошуючи у збiрцi кiнцевою метою украiнського руху утворення незалежноi держави, автори водночас стверджували, що у найближчому майбутньому ця мета i недосяжною, i тому висували вимогу автономii украiнцiв у складi Росii й Австро-Угорщини. Не дивно, що Захiд мав невиразне уявлення про бажання украiнцiв, адже вони й самi не мали чiткоi думки про свою майбутнiсть.

На позицiях автономii стояла i Центральна Рада, яка тривалий час взагалi не мала нi мiнiстерства закордонних справ, нi стратегii зовнiшньоi полiтики, зосередивши всi своi зусилля на налагодженнi взаiмин з Росiiю. До кiнця 1917 р. Генеральний Секретарiат i Центральна Рада нiчого не зробили для пiднесення украiнськоi справи на мiжнароднiй аренi. Мiнiстр закордонних справ УНР Олександр Шульгин уперше звернувся з листом до урядiв краiн Антанти i США лише у груднi 1917 р. Тодi ж один iз членiв Центральноi Ради неофiцiйно зустрiвся у Киiвi з представником Американського християнського союзу молодих людей Едвардом Гiлдом.

РЖ рiч тут не лише у прорахунках чи недосвiдченостi керiвникiв Центральноi Ради, а головно в об'iктивних реалiях украiнського нацiонально-визвольного руху. Послухаiмо вiдомого украiнського iсторика РЖвана Лисяка-Рудницького, який писав: "..1917 рiк почався не в Киiвi, а в Петербурзi.. Отже, украiнська революцiя i своiм початком, i своiм кiнцем, i тисячними нитками була фактично пов'язана з росiйським iмперiяльним iсторичним процесом".[34;67] Розiрвати цей взаiмозв'язок було важко. Ще важче вiдокремити Украiну вiд Росii було зовнiшньому свiтовi. Враховуючи те, що Росiя була союзницею Антанти i США i, здавалося, пiсля Лютневоi революцii рухаiться в напрямку демократii, украiнське питання вважалося ii внутрiшньою справою.

Вступивши у вiйну навеснi 1917 р., США вiдчули потребу готувати власнi плани повоiнноi побудови Центрально-Схiдноi РДвропи. Влiтку цього ж року почали з'являтися першi розробки. Так, у травнi-липнi 1917 р. три меморандуми, що стосувалися в основному Польщi, пiдготував експерт Держдепартаменту Альберт Путнi. Критично ставлячись до польського нацiоналiзму щодо украiнцiв i iвреiв, Путнi пропонував приiднати Схiдну Галичину до Украiни, яка, в свою чергу, мала становити частину Росiйськоi федерацii. Збереження iдностi Росii вiдповiдало настроям американського керiвництва. Для активiзацii пiдготовчоi роботи на початку вересня було утворено спецiальну комiсiю "Inquiry", iй було доручено збирати iнформацiю та готувати для американського уряду об'iктивнi аналiтичнi матерiали для майбутнiх мирних переговорiв. Схiдноiвропейське вiддiлення комiсii очолив професор Гарвардського унiверситету Рiчард Лорд. За час свого iснування "Inquiry" пiдготувала близько 2 тис. доповiдей i документiв.

А тим часом у Росii сталися докорiннi змiни. У Петроградi й Москвi владу захопила найрадикальнiша лiва партiя - партiя бiльшовикiв на чолi з Володимиром Ленiним. Для рiзних нацiональних рухiв на територii Росii Жовтнева революцiя показала життiву необхiднiсть подальшого дистанцiювання вiд iмперського центру. У Киiвi Центральна Рада заявила своiм III Унiверсалом вiд 20 листопада про утворення Украiнськоi Народноi Республiки, "не оддiляючись вiд Республiки Росiйськоi i зберiгаючи iднiсть ii".[30;78]

Про проголошення УНР повiдомила i "New York Times". На шпальтах газети почало з'являтися бiльше iнформацii про Украiну, але майже завжди вона подавалася у загальноросiйському контекстi. РЖнтерес до Украiни у Вашингтонi дещо зрiс, так само як i до iнших окраiн Росiйськоi iмперii, якi розглядалися як центри антибiльшовицькоi боротьби i сила, що могла утримати схiдний фронт проти Нiмеччини. Останнi на даному етапi було головним. Наслiдком стало вислання з Москви до Киiва Дугласа Дженкiнса, в минулому американського консула в Ризi (перед ним, з вересня 1917 р. у Киiвi був лише один американець - Е.Гiлд).

Звiти консула Дженкiнса, якi регулярно висилалися до Москви, а звiдти тАФ до Держдепартаменту, були у той час головним джерелом iнформацii Вашингтона про ситуацiю в Украiнi, i треба зазначити, що це джерело було дуже обмеженим. Американський консул прибув до украiнськоi столицi пiсля появи там вiйськових мiсiй Францii та Англii, вiд яких вiн переважно й черпав свою iнформацiю. Листи Дженкiнса свiдчать про його вельми поверхову обiзнанiсть з реалiями украiнського полiтичного i соцiально-економiчного життя. Дженкiнс залишив Киiв наприкiнцi лютого 1918 р. у зв'язку зi вступом до украiнськоi столицi нiмецьких вiйськ. Поза тим деяка iнформацiя надходила вiд посланника США в Румунii, Болгарii i Сербii Вопiчки та американського посла у Парижi Шарпа, який сам отримував ii вiд союзного командування в Яссах.

Найголовнiшим питанням для Антанти i США в груднi 1917 р. було утримати схiдний фронт проти Нiмеччини. Союзники, насамперед Англiя та Францiя, гарячково шукали на територii Росiйськоi iмперii тi сили, якi б могли продовжувати воiннi дii проти Нiмеччини до остаточноi перемоги. Вже на початку грудня Англiя та Францiя вирiшили надати допомогу Росiйськiй Добровольчiй армii, що ii формували на Дону генерали Алексеев i Корнiлов. Контакти було встановлено також з iншими полiтичними силами i нацiональними рухами. В Украiнi велику активнiсть виявляли французи, зокрема французька вiйськова мiсiя в Яссах на чолi з генералом Бертельо. Таiмна англо-французька угода вiд 23 грудня дiлила Росiю на "сфери впливу", за якою Украiна вiдходила до французькоi "зони". До речi, про укладену мiж союзниками по Антантi угоду Вашингтон не був навiть поiнформований.[28;64]

Водночас у сiчнi Центральна Рада розпочала у Брестi переговори з Нiмеччиною та ii союзниками, якi завершилися пiдписанням Брестського миру 9 лютого 1918 р. За ним краiни Почвiрного союзу визнали проголошену IV Унiверсалом вiд 22 сiчня незалежнiсть i сувереннiсть Украiнськоi Народноi Республiки, встановлювали з нею дипломатичнi вiдносини i зобов'язалися надати УНР вiйськову допомогу в обмiн на постачання украiнськоi сiльськогосподарськоi продукцii.

Варто, проте, наголосити, що до укладення миру Центральну Раду спонукали не пронiмецькi симпатii ii лiдерiв, а об'iктивна внутрiшня i зовнiшньополiтична ситуацiя, що склалася на той час. Це була вiдчайдушна спроба врятувати украiнську державнiсть. В умовах внутрiшнього безладдя й слабкостi, а також фактичноi вiйни з Радянською Росiiю, що в тiй ситуацii означала неминучу поразку украiнськоi влади, Киiв був заклопотаний насамперед ходами тактичними i дбав про те, як одержати швидку допомогу. Е.Гiлд, наприклад, прекрасно розумiв потребу захiдноi фiнансовоi та вiйськовоi допомоги Центральнiй Радi i ще 2 грудня повiдомляв своiму керiвництву в Москвi, що без такоi допомоги перспективи Украiни лишатимуться "песимiстичними".

Центральна Рада шукала пiдтримки в альянтiв у Яссах. Правда, робила це невдало, ii делегати на переговорах з Антантою Галiп i Голицинський одразу попередили про вiдмову Украiни визнавати борги царського уряду - пiдхiд, який не вiдрiзнявся од позицii росiйського Раднаркому i не мiг знайти пiдтримки на Заходi. Невиправданим був i максималiзм Центральноi Ради, яка в обмiн на свою згоду продовжувати вiйну з Нiмеччиною вимагала не менше, як визнання Антантою украiнськоi державностi. Така вимога виглядала досить дивною, зважаючи на те, що тодi Центральна Рада ще сама не наважилася остаточно розiрвати з Росiiю.

З iншого боку здавалося, що Антанта, особливо Францiя, виявляла великий iнтерес, аби утримати Украiну у вiйнi на своiму боцi. Проте союзникам бракувало головного - можливостi надати не декларовану, а реальну допомогу. Парижу i Лондону навiть не вдалося переконати виступити на боцi Центральноi Ради залежних вiд союзникiв Томаша Масарика i чехословацькi збройнi формування в Киiвi. Незважаючи на звернення Центральноi Ради, Масарик став на нейтральну позицiю у боротьбi мiж украiнською владою та бiльшовиками. Отож украiнцi мусили власними силами виходити iз надзвичайно складного становища, сподiваючись на пiдтримку своii справи хiба у вiддаленiй перспективi. Навiть бiльше, полiтика Антанти була вiд початку двоiстою, свiдченням чого i хоча б зустрiч Л.Троцького з французьким послом у Петроградi Нулансом, пiд час якоi останнiй заявив, що "в разi збройного конфлiкту мiж Радою i Советом ми не втручатимемось".[36;81] З остаточною вiдповiддю на вимоги Центральноi Ради Антанта зволiкала, а тим часом червонi вiйська пiдступили до Киiва. Кiлькаденна нерiвна боротьба закiнчилася вiдступом украiнськоi влади до Житомира та червоним терором у загарбаному Киiвi. Мир iз нiмцями Центральна Рада уклала, лише зрозумiвши, що допомоги вiд Антанти не буде. Але фактом i i те, що цей вимушений акт пiзнiше неодноразово використовувався антиукраiнськими силами для дискредитацii украiнського руху на Заходi.

Щодо позицii США, то вона навряд чи змiнилася б навiть коли б Центральна Рада вiдмовилась укласти сепаратний мир. Якщо для досягнення своii мети - утримання Украiни у вiйнi - Францiя й Англiя вислали до Киiва своi вiйськовi мiсii, а потiм пiшли принаймнi на визнання УНР, то Вашингтон був не готовий зробити навiть такого кроку. РЖ тут нiяк не можна погодитись iз висновком К.Варварiва, що до укладення Брестського миру "позицiя Сполучених Штатiв лишалася вiдкритою чи, принаймнi, не визначеною остаточно". Посол США у Петроградi Д.Френсiс однозначно застерiг Дженкiнса, який вiд'iжджав до Киiва задовго до укладення миру у Брестi, вiд визнання там будь-якого уряду. Тому Дженкiнс утримувався вiд офiцiйних контактiв з представниками Центральноi Ради i Генерального Секретарiату, лише один раз неофiцiйно зустрiвшись iз О.Шульгиним.

Приiхавши до Киiва, вiн тихо поселився в ньому як неофiцiйний американський спостерiгач, який займався збиранням i аналiзом iнформацii про поточнi подii в Украiнi, про що свiдчать його звiти. Найперше консул цiкавився боiздатнiстю украiнськоi армii та можливiстю ii використання проти Нiмеччини. Якихось iнших iнструкцiй Дженкiнс так i не отримав, i тому навряд чи i пiдстави характеризувати його дiяльнiсть як "пiдривну". РЖ зовсiм безпiдставними i спроби довести, нiби Центральна Рада одержувала через М. Гру шевського фiнансову допомогу вiд американського уряду. Майже в кожному листi Дженкiнс i Гiлд наголошували на австрiйських та нiмецьких впливах в Украiнi, а Грушевського й Винниченка вiдверто звинувачували у зв'язках iз австрiйською розвiдкою, протиставляючи iм симпатикiв Антанти С.Петлюру i О.Шульгина. Парадоксально, але такi чутки поширювались самим О.Шульгиним та апаратом його мiнiстерства. Читаючи звiти Дженкiнса, не можна не вiдчути, що вiн прибув до Киiва iз заздалегiдь сформованим негативним ставленням до незалежностi Украiни, для якоi консул не бачив iншого шляху як федеративний зв'язок iз Росiiю.

Отже, хоч як це парадоксально, прихiд до влади бiльшовикiв далеко не зразу вплинув на загальну американську полiтику. Восени 1917 р. США та iхнi союзники тАФ учасники Антанти були з головою заклопотанi воiнними дiями на фронтах Першоi свiтовоi. Крiм того, Захiд явно недооцiнив спроможностi бiльшовикiв утриматися при владi. А тому можливiсть боротися проти радянськоi влади в Росii, допомагаючи неросiйським народам iмперii, вiдкидалася. Наприкiнцi 1917 i на початку 1918 pp. дилеми "розчленування" Росii перед Вашингтоном не стояло. Навпаки, американський iстеблiшмент робив ставку на збереження iдностi Росii, про що ясно писали ще на початку сiчня 1918 р. держсекретар Роберт Лансiнг i його перший заступник Франк Полк.[26;70]

8 сiчня 1918 р. президент США В.Вiльсон виступив у Конгресi й оголосив своi вiдомi 14 пунктiв. У цьому документi було вперше викладено офiцiйне ставлення Сполучених Штатiв до рiзних нацiональних рухiв Центрально-Схiдноi РДвропи. Згадки про Украiну та ii незалежнiсть у програмi президента Вiльсона не було, i в цiлому робився наголос на федералiзацiю сходу РДвропи. Тому навряд чи можна погодитися з висновком Матвiя Стахова, що "полiтична позицiя американського уряду" робила його "мiцним союзником" украiнцiв у iхнiй боротьбi за суверенiтет i незалежнiсть своii держави та робила "полiтичнi шанси Украiни дуже добрими". Програма, накреслена В.Вiльсоном, не давала украiнцям пiдстав розраховувати на мiжнародно-правову чи моральну пiдтримку з боку Вашингтона.

Втiм, це зовсiм не означаi, що серед американських полiтикiв панувала одностайнiсть. РЖнодi лунали голоси за визнання незалежностi Украiни. Таку думку висловлював, наприклад, посол США в Росii Д.Френсiс, який зблизька бачив i вiдчував процеси, що там вiдбувалися. Прихильнiшими до Украiни були погляди американських вiйськових. Зокрема, у сiчнi 1918 р. вiйськовий представник США в Румунii Ятс писав своiму мiнiстровi оборони, що "Америка повинна визнати Украiнську республiку". У такому кроцi Ятс вбачав iдину можливiсть запобiгти миру з Нiмеччиною. Подiбнi погляди, проте, не були визначальними у формуваннi полiтики США на теренах Росiйськоi iмперii. Головну роль тут вiдiгравав Держдепартамент, у стiнах якого панував дух "iдиноi й неподiльноi". Щодо мiнiстерства оборони, то розсекреченi кiлька рокiв тому звiти американськоi вiйськовоi розвiдки про становище в регiонi пiсля приходу до влади бiльшовикiв свiдчать про розгубленiсть вiдповiдних структур i вiдсутнiсть у них чiткоi програми дiй.

1.3 Криза взаiмин: 1918 p.

Повернувшись до Киiва на початку березня завдяки наступовi нiмецьких вiйськ, Центральна Рада, проте, досить швидко не лише втратила iхню пiдтримку, а й позбулася влади. Роздратоване дедалi бiльшим хаосом в Украiнi i неспроможнiстю Центральноi Ради контролювати ситуацiю та виконувати своi зобов'язання перед Берлiном, передусiм щодо забезпечення Нiмеччини продуктами сiльського господарства, нiмецьке вiйськове командування в Украiнi зробило ставку на виразника iнтересiв заможних землевласникiв, консервативного генерала Павла Скоропадського. 29 квiтня 1918 р. у Киiвi стався державний переворот, внаслiдок якого було лiквiдовано Украiнську Народну Республiку i проголошено Украiнську Державу на чолi з гетьманом Скоропадським.

Пiсля встановлення з допомогою нiмецьких вiйськ влади Скоропадського Антанта i США втратили i решту iнтересу до долi Украiни. Не встигнувши посiсти чiльного мiсця в порядку денному мiжнародноi полiтики, 1918 р. украiнське питання майже зникло для Заходу. Прийшовши до влади на нiмецьких багнетах, уряд гетьмана фактично позбавив себе можливостi вибору зовнiшньополiтичноi орiiнтацii, окрiм опертя на Нiмеччину та ii союзникiв. Як згадував у своiх спогадах мiнiстр закордонних справ гетьманськоi держави Дмитро Дорошенко, "вiдносини до Нiмеччини були влiтку 1918 року основним питанням не тiльки нашоi закордонноi полiтики, але й питанням самого нашого iснування, як держави".[22;65] Зрозумiло, що за такого полiтичного курсу не випадало розраховувати на порозумiння з США й Антантою, хоча Дорошенко i стверджував далi, що "думка про висилку мiсiй до держав Entente була у нас весь час". Коли росiйськi соцiалiсти-революцiонери разом iз "бiлими" реакцiонерами-монархiстами утворили в Уфi Директорiю для спiльноi боротьби проти Раднаркому, Антанта почала робити головну ставку на Директорiю.

Саме в цей несприятливий для Украiни час формувалися пiдходи США до побудови Центрально-Схiдноi РДвропи. З весни 1918 р. значно iнтенсифiкувала свою роботу "Inquiry". В однiй iз доповiдей, що стосувалася пiвнiчно-схiдного кордону Польщi, професор Лорд безапеляцiйно стверджував, що серед бiлорусiв та украiнцiв не спостерiгаiться "жодноi форми нацiонального руху". В листопадi 1918 р. Лорд доводив, що "немаi причини для створення незалежноi Украiни", бо "нi ранiше, нi тепер там не було й немаi великого бажання до вiдокремлення" вiд Росii, i що обидва народи "пов'язанi економiчно, мають iдину церкву, лiтературу та iдеали". 21 вересня 1918 р. свiй проект територiального врегулювання представив держсекретар Роберт Лансiнг. Вiн планував приiднати Украiну до Росiйськоi федерацii. Правда, згiдно зi спогадами радника Вiльсона, людини, яка мала на президента великий вплив, полковника Едварда Гауза, у вереснi 1918 р. вiн обстоював протилежний погляд. Принаймнi у своiму щоденнику Гауз стверджував, що запропонував Вiльсону вiдокремити вiд Росii Сибiр, а iвропейську частину Росii подiлити на три частини. Обгрунтував це Гауз тим, що Росiя i "занадто велика" для безпеки свiту. Проте Вiльсон, як стверджуi Гауз, рiшуче заперечив проти такого плану. За подiл Росii виступав також сенатор-республiканець вiд штату Массачусетс Генрi Кебот Лодж.[19;13]

Наприкiнцi жовтня 1918 р. видавець "New York World" Ф.Кобб i секретар "Inquiry" В. Лiпман на прохання полковника Гауза пiдготували коментар-пояснення до 14 пунктiв президента Вiльсона. Коментар, який повинен був конкретизувати загальнi положення програми Вiльсона з урахуванням тих мiжнародних змiн, що вiдбулися вiд моменту появи 14 пунктiв, здаiться, вiдповiдав iдеям Гауза. Пояснення до пункту 6, у якому йшлося про Росiю, ставило пiд сумнiв правомiрнiсть ототожнення територii власне Росii з територiiю Росiйськоi iмперii. Треба пам'ятати, що на час появи цього меморандуму радянська влада в Росii проiснувала вже рiк, що не могло не вiдбитися на оцiнках авторiв документа. 14 пунктiв президента передбачали утворення незалежноi Польщi, а коментар резервував аналогiчне право для "фiнiв, литовцiв, латишiв i також, можливо, для украiнцiв". Коментар пропонував, щоб мирна конференцiя визнала теперiшнi уряди цих народiв. Водночас автори пояснення радили заохочувати федеративнi зв'язки мiж новими державами, включно з можливiстю iхньоi федерацii з Росiiю, що також збiгалося з уявленнями Гауза. РД свiдчення, що Вiльсон в основному погодивс

Вместе с этим смотрят:

"Держава" Платона

Presidential еlections in the USA

РЖсторiя i теорiя полiтичних партiй

Анализ "пурпурной революции" в Ираке

Анализ агитационных печатных материалов на муниципальных выборах