Диктатура в недемократичних та демократичних державах

РЖнститут права iменi Володимира Сташиса

Класичного приватного унiверситету

Дипломна робота

Диктатура в недемократичних та демократичних державах

Виконала

студентка групи

Науковий керiвник:

к.ю.н., доцент, доцент

Гамбург Л.С.

Запорiжжя, 2010

Реферат

Дипломна робота: 91 с., 73 джерела.

Мета дипломноi роботи: зтАЩясувати суть диктатури як унiверсального способу здiйснення державноi та полiтичноi влади в демократичних i недемократичних державах в епоху Стародавнього Свiту та Середньовiччя, а також в державах Нового та Новiтнього часу.

ОбтАЩiкт дослiдження тАУ диктатура в недемократичних та демократичних державах в умовах рiзних державно-правових i полiтичних режимiв, якi iснували протягом iсторичного розвитку державно-правовоi цивiлiзацii.

Предмет дослiдження тАУ iсторичнi витоки та сутнiсть диктатури, спiввiдношення взаiмодii у свiтовiй практицi рiзноманiтних режимiв.

Методи дослiдження: iсторико-правовi, формально-логiчнi, системнi, структурно-функцiональнi, порiвняльно-правовi.

Демократична, соцiальна, правова держава у кожнiй краiнi формуiться, виходячи iз специфiки нацiональних, iсторичних, соцiально-полiтичних, географiчних умов i традицiй спiвiснування в межах конкретного суспiльства. Вiдповiдно до цього створюiться модель диктатури, яка даi змогу знайти власний, оптимальний шлях до соцiально-демократичноi правовоi держави.

За результатами проведенного дослiдження зтАЩясовано суть диктатури як унiверсального способу здiйснення державноi та полiтичноi влади в демократичних i недемократичних державах в епоху Стародавнього Свiту та Середньовiччя, а також в державах Нового та Новiтнього часу.

ДИКТАТУРА, ДЕСПОТРЖЯ, ДЕМОКРАТРЖЯ, ДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА, НЕДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА, СОЦРЖАЛЬНА ДЕРЖАВА, ПРАВОВА ДЕРЖАВА, ДЕРЖАВНА ВЛАДА, ПУБЛРЖЧНА ВЛАДА, ПРАВА ЛЮДИНИ, ПРАВА ГРОМАДЯН.

Змiст

Вступ

1. Диктатура як унiверсальний спосiб здiйснення державноi та полiтичноi влади

1.1 Поняття, мiсце та значення диктатури у системi

публiчноi влади

1.2 Диктатура у державному та полiтичному режимi

2. Диктатура в державах стародавнього свiту та середньовiччя

2.1Деспотiя

2.2Олiгархiчний режим

2.3Тиранiя

2.4 Монархiя

2.5 Аристократiя

2.6 Полiтiя

2.7 Демократiя

2.8 Охлократiя

2.9 Тимократiя (вiйськово-диктаторський режим)

3. Диктатура в державах нового та новiтнього часу

3.1 Диктатура в недемократичних державах

3.2 Особливостi диктатури в демократичних державах

3.3 Полiтичний режим в Украiнi як реальнiсть, модифiкацiйнi тенденцii та перспективи

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальнiсть теми. Вибiр того чи iншого шляху розвитку держави маi суттiве значення для всiх народiв свiту. РЖснуi два шляхи розвитку: мирний, еволюцiйний шлях розвитку тАУ шлях лiберальних або радикальних реформ i революцiйний шлях тАУ шлях збройноi боротьби. Оскiльки кожен з них маi своi позитивнi та негативнi риси завжди потрiбно прогнозувати й оцiнювати, якi будуть наслiдки застосування тих чи iнших теорiй, концепцiй та практичних вирiшень питань повтАЩязаних iз формуванням та розвитком держави. Оскiльки розвиток держави являi собою безперервний нескiнченний процес, то дослiдження у сферi форми держави взагалi, та щодо прийомiв, методiв здiйснення державноi влади, зокрема i вельми важливим для розумiння iх походження i, як наслiдок, осмислення сучасного стану i перспектив розвитку.

Актуальнiсть теми дипломноi роботи зумовлена необхiднiстю порiвняти рiзноманiтнi владнi режими та дати чiтку вiдповiдь на сучаснi потреби рiзних держав свiту у використаннi механiзму диктатури державноi влади для забезпечення ii найефективнiшого функцiонування щодо забезпечення суспiльних iнтересiв з урахуванням головноi мети тАУ формування й укрiплення громадянського суспiльства та демократичноi, соцiальноi, правовоi держави та особливостей iх взаiмодii на засадах рiвностi та взаiмноi вiдповiдальностi, узгодження iнтересiв iндивiдiв, соцiальних класiв i груп iз загальними iнтересами суспiльства та держави. Для цього слiд спiвставити громадське життя при рiзних режимах, оцiнити вчинки влади та iхнi ставлення до суспiльства взагалi та його класiв, соцiальних груп, шарiв i прошаркiв i на основi отриманого комплексу iсторико-правових i полiтико-правових вiдомостей уточнити теоретичнi положення i надати практичнi рекомендацii про диктатуру як унiверсальний спосiб здiйснення публiчноi влади в умовах певних державно-правових i полiтичних режимiв, спрогнозувати основнi полiтико-правовi тенденцii та перспективи розвитку сучасних держав свiту, враховуючи позитивнi здобутки i негативний досвiд iсторичного минулого.

Демократична трансформацiя украiнського суспiльства, вiдмова, зокрема, вiд радянськоi iдеологii призвели за роки незалежностi Украiни не тiльки до розвитку новоi державностi, а й зумовили проблеми, якi, по-перше, не були властивi радянському суспiльству i, по-друге, вимагають свого переосмислення, а отже обумовили зростання ролi вiтчизняного суспiльствознавства, в тому числi юридичноi науки. Вирiшення сучасних актуальних проблем, зокрема розвиток та функцiонування елементiв полiтичноi системи Украiни, повинно обовтАЩязково спиратися на мiцний методологiчний фундамент, удосконалення якого маi постiйно бути у центрi уваги вiтчизняноi юридичноi науки тАУ як загальноi теорii держави i права, так i галузевих юридичних наук.

Проблема влади завжди займала важливе мiсце в дослiдженнях фiлософiв. За часiв античностi владу дослiджували Платон, Аристотель, римськi стоiки, у середнi вiки тАУ Фома Аквiнський, Вiльям Оккам, Марсилiй Падуанський, за доби Вiдродження тАУ Н. Макiавелi, Т. Мор, Ж. Боден. У XVII ст., в час, коли закладалися засади новоi науки й створювались iвропейськi нацiональнi держави, рiзнi аспекти владноi проблематики розробляли Г. Галiлей, Ф. Бекон, Г. Р. Декарт, П. Гасендi, Б. Паскаль, Д. ГарiнТСтон, С. Пуфендорф, Д. Локк, РЖ. Ньютон, ТР.В. Лейбниць; у XVIII ст. тАУ Ш. МонтесктАЩi, Д. ТРтАЩюм, Ж.-Ж. Русо, РЖ. Кант та iн., в XIX ст. тАУ ТР.В.Ф. Гегель, Ф.В.Й. ШелiнТС, А. ШопенТСауер, О. Конт, К. Маркс, Ф. Нiцше та iн. У XX ст. до владноi проблематики зверталися Г. Арендт, Р. Арон, Ж. Бодрiяр, М. Вебер, Ж. Дельоз, Ж. Дерiда, РЖ. РЖльiн, Е. Канетi, Б. Рассел, Ж.-П. Сартр, П. Тiлiх, М. Фуко, Ю. Хабермас, М. ХайдеТСер та iн. Починаючи з 80-х-90-х рр. XX ст., у звтАЩязку з колапсом радянськоi владноi системи та потребою вибудовувати владнi системи новостворених схiдноiвропейських держав, у краiнах схiдно-iвропейського регiону зростаi iнтерес до дослiдження засад влади. В Украiнi владна проблематика дослiджуiться М. Говлетом, В. РДвдокимовим, М. Кельманом, О. Клiтченком, В. Ковальчуком, Н. Латигiною, Г. Симоном, В. Сухоносом та iн., в Росii тАУ А. Галкiним, А. Демидовим, М. РЖльiним, В. Ледяiвим, В. Петровим та iн.

Разом iз тим багато проблем залишаiться малодослiдженими, що обумовлюi актуальнiсть теми.

Мета i завдання дослiдження. Метою дипломноi роботи i зтАЩясування сутi диктатури як унiверсального способу здiйснення державноi та полiтичноi влади в демократичних i недемократичних державах, в державах Стародавнього Свiту та Середньовiччя, та в державах Нового та Новiтнього часу.

Мета зумовила постановку та розвтАЩязання таких задач:

тАУ розглянути iсторичнi та теоретичнi витоки диктатури ;

тАУ визначити сутнiсть диктатури;

тАУ зтАЩясувати вплив диктатури на сучасну полiтичну систему;

ВатАУ розкрити сутнiсть та виникнення тоталiтарноi держави;

тАУ охарактеризувати ознаки диктаторських режимiв;

тАУ визначити вплив тоталiтарноi держави на демократiю та забезпечення принципiв правовоi держави;

тАУ розкрити поняття та основнi принципи правовоi держави;

тАУ проаналiзувати механiзм звтАЩязку та взаiмодii правовоi держави i суспiльства.

ОбтАЩiкт i предмет дослiдження. Диктатура в недемократичних i демократичних державах в умовах недемократичних i демократичних режимiв якi iснували протягом iсторичного розвитку державно-правовоi цивiлiзацii.

Предметом дослiдження i iсторичнi витоки та сутнiсть диктатури публiчноi влади держави у спiввiдношеннi та взаiмодii рiзноманiтних державно-правових i полiтичних режимiв з урахуванням свiтового та вiтчизняного досвiду.

Методи дослiдження. Для повного та всебiчного вивчення предмету дослiдження, досягнення поставленоi в роботi мети було використано комплекс загальнотеоретичних i спецiальних методiв наукового пiзнання.

РЖсторико-правовий метод був використаний при дослiдженнi iсторичних витокiв концепцiй диктатури, що дало змогу визначити характернi ознаки цих режимiв. Формально-логiчний метод допомiг узагальнити, систематизувати отриманнi знання про предмет дослiдження.

Застосування системного та структурно-функцiонального методiв сприяло виявленню взаiмозвтАЩязку дослiджуваних iнститутiв i визначення iх ролi в розбудовi новоi моделi сучасних держав.

Порiвняльно-правовий метод був використаний при дослiдженнi загальних i специфiчних ознак диктатури при здiйсненнi державноi та полiтичноi влади .

Наукова новизна одержаних результатiв полягаi в тому, що проведено комплексне дослiдження iсторичних i теоретичних аспектiв диктатури як унiверсального способу здiйснення державноi та полiтичноi влади в демократичних i недемократичних державах в епоху Стародавнього Свiту та Середньовiччя, а також в перiоди Нового та Новiтнього часу.

ОбТСрунтованiсть i достовiрнiсть положень, висновкiв i рекомендацiй. Основнi положення та висновки роботи ТСрунтуються на аналiзi вiтчизняноi та зарубiжноi науковоi лiтератури, нормативних актiв i мiжнародного досвiду.

Наукове значення результатiв роботи. Робота спрямована на пошук моментiв спiввiдношення та меж взаiмодii мiж режимами державноi та полiтичноi влади.

Практичне значення отриманих результатiв. Основнi положення та висновки дослiдження можуть бути використанi у науково-дослiднiй роботi, для розвитку i вдосконалення законодавства в проведенi державно-правових реформ i викладаннi юридичних дисциплiн.

Апробацiя результатiв роботи. Основнi положення та висновки роботи обговоренi на засiданнi кафедри теорii та iсторii держави i права РЖнституту права iменi Володимира Сташиса Класичного приватного унiверситету.

Структура роботи. Роботу складають вступ, основний текст роботи, до якого входять три роздiли, що включають до себе чотирнадцять пiдроздiлiв, висновки до кожного роздiлу окремо, загальнi висновки, список використаних джерел. Загальний обсяг роботи 96 сторiнок, список використаних джерел становить 73 найменування i займаi 5 сторiнок.

1. Диктатура як унiверсальний спосiб здiйснення державноi та полiтичноi влади

Наука про полiтику не зупиняiться на констатацii наявних полiтичних реалiй, а прагне науково розробити iх розвиток, використовуючи рiзноманiтнi методи, засоби, системи тощо для аналiзу всiii полiтичноi сфери. Найчастiше використовуються засоби класифiкацii, видiлення та узагальнення типiв. Класифiкацiя ТСрунтуiться на видiленнi якоi-небудь загальноi ознаки в сукупностi рiзноманiтних явищ дiйсностi. Наявнiсть безлiчi властивостей даi можливiсть видiлити ряд пiдстав для класифiкацii тАУ унiверсальнi взаiмозвтАЩязки в природi i суспiльствi дозволяють виявляти загальне в рiзноманiтних предметах i явищах.

На вiдмiну вiд класифiкацii, мета типологii тАУ вiдобразити узагальнений спосiб сукупностi. Створюiться особлива абстракцiя тАУ тип, що дозволяi вiдобразити сукупнiсть не в загально-обмеженому видi i не з якого-небудь одного боку, а в тАЬчистомутАЭ видi, без другорядних деталей. Класифiкацiю чистих або iдеальних типiв визначають термiном тАЬтипитАЭ, тАЬтипологiятАЭ. Подiляючи держави за типом застосовують термiнологiю протилежностей. Видiляють держави демократичного та антидемократичного типiв. Останнi iнакше називають тоталiтарними або недемократичними. Тоталiтаризм у всiх його проявах став причиною величезних людських страждань. Йому в жертву було принесено понад 100 млн. людських життiв. Однак, незважаючи на те, що допускати виникнення та розвиток таких явищ свiтовоi цивiлiзацii допускати не можна, даний феномен людства необхiдно вивчати та аналiзувати його недолiки, щоб у майбутньому запобiгти розвитку тоталiтаризму у свiтовiй полiтицi. У данiй роботi висвiтлюiться не тiльки поняття виключно тоталiтаризму. Дослiджуiться також проблема перехiдних режимiв, якi тiсно повтАЩязанi мiж собою та можуть переходити з одного в iнший.

1.1 Поняття, мiсце та значення диктатури у системi публiчноi влади

Полiтична влада тАУ державна влада, це спiввiдношення не i суперечливим, але потребуi уточнення.

Полiтична влада тАУ форма асиметричних соцiальних вiдносин i i здатнiстю i реальною правомочнiстю тих чи iнших соцiальних суб'iктiв тАУ iндивiдiв, соцiальних груп i спiльнот тАУ пiдкорювати своiй волi дiяльнiсть iнших соцiальних суб'iктiв за допомогою правових норм, iдеологiчного впливу, партiйних програм i постанов тощо [4, c. 10].

Полiтична влада реалiзуiться не лише державним апаратом, але перш за все через дiяльнiсть полiтичних партiй, суспiльних органiзацiй, суспiльно-полiтичних рухiв та iнших субтАЩiктiв полiтики.

Державна влада тАУ своiрiдне ядро полiтичноi влади, оскiльки лише держава володii монополiiю на прийняття законiв, обов'язкових для всього суспiльства, i на легальне фiзичне насилля [32, c. 42].

Так, полiтичнi партii проводять свою волю i впливають на своiх членiв i на спiвчуваючих через статути, програми, iнструкцii тощо. Державна влада домiнуi в суспiльствi, оскiльки використовуi своi монопольне право на примус. Суспiльний змiст державноi влади полягаi в ii здатностi навтАЩязувати свою волю всьому суспiльству, аж до подолання опору ii опонентiв шляхом застосування примусу i в необхiдних випадках тАУ насилля. Ця здатнiсть санкцiонована системою правових та iдеологiчних норм.

Соцiально небезпечним i симбiоз (зрощення, iнтеграцiя) обох видiв влади, тобто коли полiтична воля однiii партii узурпуi монополiю держави на примус шляхом насильства. Такий симбiоз i характерним для тоталiтарних режимiв iз згубними наслiдками для громадянського суспiльства.

Полiтична партiя не повинна монополiзувати державну владу: в цьому випадку партiйна iдеологiя i програма пiдносяться вище конституцiйного ладу держави. Партii i субтАЩiктами полiтики, до арсеналу iх засобiв входять суто полiтичнi технологii: узгодження iнтересiв, координування дiй соцiальних груп, пошук компромiсiв у спiрних питаннях i постiйне маневрування. Держава як основний суб'iкт влади керуi суспiльством полiтико-адмiнiстративними засобами. З метою руйнування можливоi унii полiтичних партiй (партii) з державою необхiдно, щоб вони залишались суб'iктами полiтики i в жодному разi не здiйснювали не властивi iм адмiнiстративнi функцii.

Саме формулювання Влуправлiння суспiльствомВ» i досить вразливим i позбавленим сенсу, крiм одного випадку тАУ манiпуляцii суспiльством. Суспiльство, на вiдмiну вiд iнженерноi чи кiбернетичноi системи, може бути лише самокерованим.

Полiтична державна влада тАУ загальний унiверсальний засiб розподiлу цiнностей мiж соцiальними спiльнотами. Перерозподiл частини владних повноважень на користь низових структур суспiльства означаi досягнення ефекту взаiмодii владноi вертикалi i горизонталi (неполiтичних структур громадянського суспiльства) [52, c. 17].

Полiтична влада в державi характеризуiться такими, властивими лише iй, ознаками:

тАУ верховенство (суверенiтет) тАУ безумовнiсть ii рiшень для будь-якоi iншоi влади i здатнiсть проникати в будь-якi соцiальнi процеси;

тАУ легальнiсть використання сили в межах держави;

тАУ публiчнiсть, тобто всезагальнiсть i безособовiсть. Влада звертаiться вiд iменi всього суспiльства засобами права до всiх громадян, що вiдрiзняi ii вiд особистоi, приватноi влади в невеликих контактних групах;

тАУ моноцентричнiсть тАУ iснування iдиного осередку прийняття рiшень. У демократичному суспiльствi економiчна, соцiальна i культурно-iнформацiйна влада, на вiдмiну вiд полiтичноi, i полiцентричною; у цьому суспiльствi iснують незалежнi власники, ЗМРЖ, соцiальнi фонди тощо;

тАУ рiзноманiтнiсть ресурсiв тАУ використання не лише примусових, а й економiчних, соцiальних та культурно-iнформацiйних ресурсiв [53, c. 19].

Серед зазначених ознак влади найбiльш специфiчним i статус верховенства (суверенiтету). Верховенство тАУ визначальна характеристика влади, i виявляiться вона в трьох основних аспектах:

тАУ нацiональний суверенiтет характеризуi властивостi нацii: ii полiтичну свободу, територiальну, культурну i мовну самостiйнiсть, повноправтАЩя в самовизначеннi й у створеннi своii держави;

тАУ народний суверенiтет характеризуi повновладдя одного чи багатонацiонального народу, закрiпленого Конституцiiю та iншими правовими актами. У демократичному суспiльствi народна бiльшiсть i джерелом i верховним суб'iктом влади;

тАУ державний суверенiтет характеризуi властивостi державноi влади тАУ ii верховенство у внутрiшнiй полiтицi та незалежний статус у зовнiшнiй.

тАУ народний суверенiтет тАУ центральний тАЬнервтАЭ влади, що приводить у рух ii механiзми з метою реалiзацii народовладдя [59, c. 65].

Наявнiсть народного суверенiтету визначаiться такими ознаками:

тАУ конституцiйний iмунiтет: належнiсть влади народовi (народнiй бiльшостi) не обумовлюiться нiякими законодавчими чи пiдзаконними актами.

тАУ неможливiсть вiдчуження будь-якими полiтичними впливами (прояв полiцентризму влади пiдриваi державний суверенiтет i, вiдповiдно, принижуi значущiсть i реальний статус народного суверенiтету).

тАУ конституцiйне право на захист у формi референдумiв чи плебiсцитiв; природне право бiльшостi народу на самоврядування закрiплене позитивним правом [57, c. 89].

Питання про спiввiдношення суспiльства i держави тАУ це проблема прiоритету народного чи державного суверенiтету. Якщо прiоритет у першого, тодi держава i функцiя суспiльства, що i нормальним i не суперечить логiцi формування народноi влади. Якщо прiоритет у другого, тодi суспiльство i функцiiю держави, що не i нормальним i суперечить логiцi створення органу народного представництва.

Мислителi минулого по-рiзному ставились до засобiв захисту народними масами свого невiдтАЩiмного головного полiтичного права, але висловили одну й ту саму суть тАУ застосування сили проти незаконноi сили [8; 10; 56].

1.2 Диктатура у державному та полiтичному режимi

Полiтична iсторiя дала приклади того, як народнi маси добровiльно вiддавали свiй суверенiтет узурпаторам-демагогам: Наполеон РЖ i Гiтлер як засiб легiтимацii своii влади використовували плебiсцити, щоб надати своiм режимам законноi форми. Народи Францii та Нiмеччини самi обрали собi диктаторiв. РЖталiйський соцiолог Р. Мiхельс указав на бонапартистський рiзновид народного суверенiтету тАУ схвалену народом i закрiплену в державному правi одноосiбну диктатуру. Бонапартизм, виростаючи з ВлвивертанняВ» народного суверенiтету, стаi диктатурою вiд iменi народу [41, c. 16].

Диктатор. До цiii магiстратури у Римi вдавалися за надзвичайних обставин: пiд час значноi вiйськовоi загрози або великих внутрiшнiх заворушень. Час виникнення посади диктатора невiдомий. Очевидно, римляни запозичили ii вiд сусiдiв. Вiдомо, що в давнi часи диктатори очолювали деякi мiста-общини (Альбу, Арицiй, Цере); диктатор стояв на чолi Латинського союзу. Першi римськi диктатори очолювали союзне вiйсько.

Диктатора призначали консули за пропозицiiю сенату (якщо у Римi на той час перебував тiльки один консул, то вiн один i призначав). Кандидатуру на диктатора звичайно пiдбирав сенат, зазвичай з колишнiх консулiв. У Народних зборах ця кандидатура не обговорювалась (хiба що в Сенатi) i ними не обиралась. Призначали диктаторiв спочатку тiльки з патрицiiв.

Першого диктатора з плебеiв призначено в 356 р. до н.е. Диктатор призначався строком на шiсть мiсяцiв. Якщо висунуте завдання вiн виконував швидше, то вiдразу складав своi повноваження. Диктатора ще називали magister populi. Собi на допомогу вiн призначав так званого начальника кiнноти.

Впродовж термiну диктатури диктатору пiдпорядковувались усi магiстрати, якi не припиняли дiяльностi, а також вiйсько, всi громадяни; можна було не скликати Народнi збори, Сенат. Отже, диктатору належала вся повнота вiйськовоi та адмiнiстративноi (однак не законодавчоi) влади. Вона називалася imperium summum. Нiяке veto, у тому числi плебейських трибунiв, на нього не поширювалося. На знак винятковоi влади диктатора супроводжувало 24 лiктори.

Десь з V ст. до н.е. по 215 р. до н.е. диктаторiв призначали дуже часто.

Потiм у звтАЩязку зi змiцненням влади сенату ця магiстратура вийшла з ужитку. Проте наприкiнцi iснування Республiки, в перiод спалаху громадянських воiн знову частiшають випадки призначення диктаторiв, причому на значно тривалiший або навiть невизначений строк. Таку владу здобули, наприклад, Сулла у 84 р. до н.е., Цезар в 48 р. до н.е., а у 45 р. до н.е. Цезаря надiлили диктаторськими повноваженнями нажиттiво. Це були першi кроки переходу до iмперii.

Начальник кiнноти тАУ це ще один екстраординарний магiстрат. Називався вiн ще magister eguitum. Влади imperium не мав, а лише potestas. Як уже зазначалося, його призначав диктатор на час своii дiяльностi, вiн був помiчником, заступником диктатора у вiйськових та адмiнiстративних справах. Veto магiстратiв на нього теж не поширювалося. Як начальника кiнноти, так i самого диктатора можна було притягнути до вiдповiдальностi перед Народними зборами, однак тiльки пiсля припинення ними своiх повноважень, тобто припинення дiяльностi як магiстратiв [52, c. 12-14].

Поняття тоталiтаризму як полiтичного режиму. Тоталiтаризм (tolalitas, лат. тАУ повнота, цiльнiсть, тобто всезагальнiсть влади) полiтичний режим (державний лад, що здiйснюi абсолютний контроль за всiма сферами суспiльного життя). Прояви тоталiтаризму стали явищем суспiльного життя давно i тiльки у XX ст. вiн склався у певну полiтичну систему. Тоталiтаризм не зводиться до авторитаризму або самодержавного режиму. РЖ хоча государ Росii Петро Великий i король Францii Людовiк XIV тАУ могутнi правителi-деспоти, але примiтивнiсть засобiв комунiкацii, нерозвиненiсть соцiальноi iнфраструктури визначали iх владу не стiльки ефективною та всепроникаючою, щоб назвати тотальною. ОбтАЩiктивно самодержцi не володiли можливостями контролювати всiх i вся в життi пiдданих. Звичайно, вони вимагали i досягали зовнiшньоi покори, але завжди в сферi державною регулювання 6ула присутня та чи iнша прогалина. Адже частина суспiльства володiла або полiтичним iмунiтетом (становi привiлеi) aбo самостiйнiстю в сферi економiчноi та господарськоi дiяльностi (вiдсутнiсть планово-наказовоi системи керiвництва економiкою), aбo певною свободою життя (адже селян все-таки не змушували брити бороди i одягати нiмецькi камзоли, а старообрядцiв не розстрiлювали за iх релiгiйнi переконання тощо). В протилежнiсть автократичним режимам Середньовiччя тоталiтаризм допускаi всезагальнiсть державного контролю i намагаiться регулювати кожний аспект життiдiяльностi суспiльства [13р, с. 36].

В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленою в РЖталii полiтичного та державного режиму лiдер фашистського руху Бенiто Муссолiнi вперше вжив поняття тоталiтаризму. Згодом поняття тоталiтаризму утверджуiться i в науцi про полiтику. Концепцiя тоталiтаризму тАУ полiтичного режиму, державного ладу знаходить вiдображення в працях Франца Хайiка, Ханни Арендт, Карла Фрiдрiхсона, Збiгнiва Бжезинського та iн. РЖдейнi ж джерела, що виправдували тоталiтарну модель управлiння державою, беруть початок в глибокiй стародавностi [40, c. 98].

Ще Гераклiт Ефеський вважав, що, володiючи мудрiстю i досконалим знанням, можна управляти рiшуче всiма речами. В Стародавньому Китаi виправданню тоталiтарних форм панування держави над суспiльством i особистiстю особливе значення надавали теоретики законностi Цзи Чань, Шень Бухай, Шан Ян та iн. Держава повинна володiти монополiiю в рядi галузей виробництва i торгiвлi, i постiйно контролювати поведiнку й умонастрiй пiдданих. Критикуючи демократичний устрiй держави, Платон допускав при досконалiй iдеальнiй державi не тiльки безумовне пiдпорядкування iндивiда державi, але i його власностi на землю, будiвлi тощо. Тотальнiсть державного регулювання поширювалася i на регламентацiю розпорядку дня i ночi, обовтАЩязкове сповiдування iдиноi релiгii. Платон пiдкреслював необхiднiсть для держави очищати себе вiд неугодних осiб смертною карою або вигнанням [45, с. 119]. РЖдеi необхiдностi повного пiдпорядкування населення краiни, iндивiда i станiв державi, а також повноi керованостi суспiльством розробляються в працях Томаса Мора i Томмазо Кампанелла, Гракха (Франсуа Ноеля) Бабефа та iн. Однiiю з яскравих характерних рис тотального управлiння i вимога загальноi рiвностi. Так, Гракх Бабеф закликав тАЮназавжди зняти у кожного надiю стати бiльш багатим, бiльш впливовим, переважаючим у знаннях кого-небудь зi своiх спiвгромадянтАЭ. Тiльки встановлення революцiйним шляхом насильства диктатури народу можливо для досягнення фактичноi соцiальноi рiвностi всiх. У ХРЖХ ст. для багатьох французьких соцiалiстiв, нiмецьких фiлософiв основним стало прагнення до насильного перетворення суспiльства, насильного встановлення загального добра i щастя [47, с. 47]. Тоталiтарнi iдеi розвиваються в працях Ж.-Ж. Руссо, Й. Фiхте, Г. Гегеля, К. Маркса, Ф. Нiцше та iн. На початку ХХ ст. тоталiтарнi iдеi втiлювалися в конкретнi масовi соцiальнi рухи тАУ комунiстичний (соцiалiстичний), фашистський (нацiонал-соцiалiстський) та iн.

Загальна риса тоталiтарних моделей устрою людського суспiльства тАУ всезагальнiсть держави. Але слiд зазначити, що К. Маркс i Ф. Енгельс, а потiм Г.В. Плеханов i В.РЖ. Ленiн розглядали державу як iсторично тимчасовий iнститут, якого не було у первiсному суспiльствi та який виник внаслiдок появи приватноi власностi на засоби виробництва i подiлу суспiльства на антагонiстичнi класи. Вони передбачали перехiд через пролетарську соцiалiстичну революцiю i державу диктатури пролетарiату тАУ робiтничого класу до безкласового суспiльства та поступове вiдмирання держави, що замiнюiться комунiстичним громадським самоврядуванням в умовах суспiльноi власностi на засоби виробництва i планових методiв управлiння економiкою, найвищого рiвня розвитку продуктивних сил, поступового вiдмирання товарно-грошових ринкових вiдносин i припинення дii закону вартостi [48, c. 45-56].

Соцiально-економiчно допускаiться планування i регулювання всiх соцiальних i господарських аспектiв дiяльностi, не залишаючи за iндивiдом свободи в прийняттi рiшень, пiдпорядковуючи його колективнiй волi тощо. Тоталiтарне управлiння претендуi на монопольне право володiння iстиною i зазнаi неприязнi до iнакомислення i незгоди. Соцiально-економiчний прогрес змiнив вигляд свiту, поглибив суспiльнi звтАЩязки i комунiкацii, зробивши можливим проникнення держави в сферу iндивiдуального. Тотальному управлiнню притаманний колективно-механiстичний свiтогляд, що розглядаi державу як пiдлагоджений працюючий механiзм: тАЬвсi люди тАУ гвинтики однiii машинитАЭ.

Основними ознаками (рисами) тоталiтарноi полiтичноi системи i: загальна iдеологiя, монополiя однiii полiтичноi партii, контроль над економiкою, органiзований терор i переслiдування iнакомислячих та iн.

Загальна iдеологiя в тоталiтарнiй державi становить офiцiйну теорiю, що даi вiдповiдь на всi питання життя людини, включаючи тлумачення iсторii, економiки, майбутнього полiтичного та соцiального розвитку суспiльства, здiйснюi фiлософське тлумачення проблем полiтики, економiки, соцiальноi сфери тощо. РЖдеологiчнi постулати, виступаючи своiрiдною ВлбiблiiюВ» тоталiтарного режиму, можуть, однак, бути пiдкоренi контАЩюнктурним тлумаченням. Правом вiльного контАЩюнктурного тлумачення полiтики, проблем економiки, соцiальноi сфери життя суспiльства володii полiтичний лiдер. Манiпуляцiя iдеологiчними нормами, що завжди залишаються тАЬчорно-бiлимитАЭ надто показовi в полiтичному тлумаченнi та практицi тоталiтарних режимiв i систем. Ще В.РЖ. Ленiн практичнi дii полiтичноi сили, якою вiн керував, виправдовував тАЬреволюцiйною доцiльнiстютАЭ, посилаючись на багатовiковий свiтовий досвiд. Тимчасова угода А. Гiтлера з РЖ.В. Сталiним також пояснювалась тАЬдоцiльнiстю безпеки соцiалiзмутАЭ, бо СРСР намагався уникнути вiйни з фашистською Нiмеччиною вже у 1939 р., на що розраховували тодiшнi правлячи кола тАЬдемократичнихтАЭ Великобританii та Францii, якi намагалися руками нiмецьких нацистiв знищити Радянський Союз i уклали з А. Гiтлером у 1938 р. мюнхенську угоду, погодившись на окупацiю нацистською Нiмеччиною Чехословаччини (тАЬМюнхенська змоватАЭ), проiгнорувавши пропозицii СРСР про створення системи колективноi безпеки у РДвропi та недопущення розгортання гiтлерiвськоi збройноi агресii. Продовженням такоi злочинноi полiтики стала тАЬдивна вiйнатАЭ демократичних Великобританii та Францii проти тоталiтарноi гiтлерiвськоi Нiмеччини пiсля ii нападу на Польщу 1 вересня 1939 р., коли пiсля оголошення вiйни вони не вели жодних воiнних дiй на франко-нiмецькому кордонi, даючи змогу А. Гiтлеру захопити Польщу та вийти на всю лiнiю захiдного кордону СРСР [66, c. 119-121].

Монополiя влади на iнформацiю, повний контроль за засобами масовоi iнформацii пояснюiться iдеологiзацiiю всього суспiльного життя [51, с. 251]. Витiснення з полiтичноi арени i з культурно-духовноi сфери iдейних опонентiв i просто пiдозрiлих тАЬненадiйнихтАЭ опонентiв супроводжуiться масовим наступом на загальнолюдську мораль i цiнностi, яким або зовсiм вiдмовляють у правi на iснування, або пiдпорядковують iнтересам доцiльностi та практичноi користi. Полiтичнi лiдери й активiсти, що виступають прихильниками панiвноi iдеологii, стають основною керiвною силою в процесi впровадження iдеологiчних норм в повсякденне життя. Стрижнем або ядром полiтичноi системи, полiтичного режиму стаi полiтична партiя [4, с. 12].

Монополiя однiii полiтичноi партii. В умовах тоталiтаризму iснуi легально одна полiтична партiя, що виступаi стрижнем всiii полiтичноi системи, полiтичного режиму. На чолi такоi партii стоiть лiдер, що ототожнюi загальну доктрину i долю держави до такого ступеня, що доки вiн стоiть у владi, навколо нього створюiться культ особистостi. Б. Муссолiнi тАУ в РЖталii, А. Гiтлер тАУ в Нiмеччинi, Ф. Франко тАУ в РЖспанii, Мао Цзедун тАУ в Китаi, РЖ.В. Сталiн тАУ в СРСР, Кiм РЖр Сен тАУ в Кореi, Н. Чаушеску тАУ в Румунii та iн. здаються безсуперечними авторитетами. Але ця вимога обовтАЩязкова навiть в тому разi, якщо особистiсть вiдповiдаi не у всьому. Досвiд обовтАЩязкового створення атмосфери винятковостi навколо лiдера полiтичноi партii привiв до появи цiкавоi ситуацii Влкульту i без особистостiВ» (Леонiд Брежнiв, Михайло Горбачов та iн.). Пояснюiться така ситуацiя кризою тоталiтарноi системи i переходу ii до посттоталiтаризму. Бюрократична органiзацiя партiйноi структури, окрiм принципу тАЬфюрерстватАЭ, тАЬвождiзмутАЭ, тобто незмiнюваностi полiтичного лiдера тАУ друга особливiсть тоталiтаризму. Винесенi на фасад державного правлiння виконавчi органи дублюються партiйним апаратом. Партiйнi кадри вiдповiдають в обовтАЩязковому порядку за дотримання хоча б зовнi iдеологiчних канонiв i вимог, ведуть полiтичне виховання, вiдповiдають за моральний вигляд громадян в усiх первинних колективах. На володiння всенародною пiдтримкою i вiдображення справжньоi, iдино можливоi форми демократii, претендуi всякий тоталiтарний режим. Формальнi процедури, характернi для демократичноi форми правлiння, умiло використовуються владою. Дуже-часто вибори фальсифiкуються владою або ж проходять формально. Використовуються i силовi засоби для впровадження в суспiльне життя колективiстського початку [68, с. 9]. Суспiльнi засоби виробництва перетворюються в державну власнiсть, вводиться рiвнiсть в розподiлi тощо.

Категорiя тАЬполiтична владатАЭ i основоположною в полiтичнiй науцi. Н. Макiавеллi визначив полiтологiю як науку про владу. Влада i пiдТСрунтям i метою полiтики, головним обтАЩiктом прагнень соцiальних спiльнот, груп i органiзацiй, вона iснуi всюди, де i сталi обтАЩiднання людей.

Рiзноманiтнiсть форм iснування i прояву владноi волi спричинила вiдмiннiсть у пiдходах до усвiдомлення ii сутi i викликала теоретичнi дискусii про природу i соцiальне призначення влади.

Полiтична влада тАУ це специфiчний вид соцiального регулювання. У суспiльствi можливi три види регулюючих взаiмодiй субтАЩiктiв полiтики: ксеничний, що передбачаi монопольне правлiння одноосiбного субтАЩiкта влади при фактичному вiдчуженнi вiд неi всiх iнших субтАЩiктiв полiтики; химерний тАУ правлiння всiх, незалежно вiд iх можливостей i компетенцii; симбiозний тАУ розумне правлiння на основi суспiльноi домовленостi та правового розподiлу владних повноважень.

У визначеннях влади вiдбиваiться ii багатоаспектнiсть i акцентуiться певний бiк ii прояву.

У найстарiшiй легiстськiй концепцii влади абсолютизуються правовi принципи влади. Так, давньокитайський теоретик легiзму Шан Ян (390-338 до н.е.) виступив з обТСрунтуванням управлiння, що опираiться на закони (фа) i суворi покарання (трактат ВлКнига правителя областi ШанВ», IV ст. до н.е.). Але закон у нього i представникiв школи ВлзаконникiвВ» (фацзя) мав суто наказову форму, яку можна заповнити будь-яким довiльним змiстом i надiлити будь-якою санкцiiю за повноi свободи самого законодавця.

Поведiнчеське розумiння влади (бiхевiористський пiдхiд) характеризуi ii як особливий тип поведiнки, за якого однi субтАЩiкти керують, а iншi пiдкорюються, й особливу сутнiсть, носiiм якоi виступаi iндивiд. Цю сутнiсть вбачали в деякiй локалiзованiй енергii, яка примушуi пiдкорюватись iнших iндивiдiв. Американський полiтолог Г. Лассуелл стверджував, що воля до влади i володiння Влполiтичною енергiiюВ» дають початковi iмпульси для виникнення владних вiдносин. Бiхевiористи розглядали владу як засiб оптимiзацii життiвих умов iндивiда i самоцiль, що визначаiться гедонiстичною спрямованiстю до збiльшення життiвих благ.

Психологiчнi концепцii базуються на бiхевiористському пiдходi i розкривають суб'iктивну мотивацiю поведiнки реальних iндивiдiв, витоки влади, що корiняться у свiдомостi i пiдсвiдомостi людей. Психоаналiз трактуi владу як спосiб панування несвiдомого над людською свiдомiстю. За 3. Фрейдом прагнення влади i сублiмацiiю пригнiчуваного лiбiдо тАУ потягу суто сексуального характеру. Володiння владою суб'iктивно компенсуi фiзичну i духовну неповноцiннiсть iндивiдiв. Виникнення владних вiдносин розглядаiться як взаiмодiя волi до влади в одних i готовностi до пiдкорення - в iнших.

Ф. Нiцше (1844-1900) у працi ВлВоля до владиВ» категорично стверджував, що iдина гiдна людини цiннiсть тАУ це найбiльша кiлькiсть влади, яку вона в змозi засвоiти. Такою цiннiстю володiють лише деякi неординарнi iндивiди тАУ надлюди, що робить iх iдиним сенсом, метою i виправданням соцiальноi iсторii. Вона розглядаiться ним через призму боротьби двох воль за владу тАУ волi сильних, вищих видiв, аристократичних панiв, i волi слабких тАУ маси злидарiв, рабiв, тАЬнатовпутАЭ, людського тАЬстадатАЭ. В iнтерпретацii Нiцше аристократична воля до влади означаi iнстинкт пiднесення i волю до життя, а рабська воля до влади тАУ iнстинкт занепаду, волю до смертi. Вiн трактуi волю до накопичення сили i збiльшення влади як органiчну властивiсть усiх соцiальних i полiтико-правових явищ. Вiдповiдним чином Нiцше вирiзняi

Вместе с этим смотрят:

"Держава" Платона

Presidential еlections in the USA

РЖсторiя i теорiя полiтичних партiй

Анализ "пурпурной революции" в Ираке

Анализ агитационных печатных материалов на муниципальных выборах