Розкол православноi церкви в Украiнi

Наукова стаття

З релiгiiзнавства

Студента групи ПтАФ22

Хорбаладезе Володимира

Анотацiя. У цiй науковiй статтi розглянуто проблему розколу православноi церкви в Украiнi з рiзноманiтних аспектiв. Насамперед було зроблено iсторичний аналiз подiй, якi призвели до розколу. Потiм дослiджено проблему взаiмовiдносин мiж церковними органами i органами державноi влади, i взагалi роллю держави у врегулюваннi церковних проблем. В самому кiнцi була зроблена спроба запропонувати основнi принципи i напрямки вирiшення дослiджуваноi проблеми.

Аннотация. В этой научной статье рассмотрено проблему раскола православной церкви в Украине из разнообразных аспектов. В первую очередь было сделано исторический анализ событий, которые привели к расколу. Потом исследовано проблему взаимоотношений между церковными органами и органами государственной власти, и в целом ролью государства в регулировании церковных проблем. В самом конце была сделана попытка предложить основные принципы и направления решения исследованной проблемы.

Постановка науковоi проблеми

Розкол православноi церкви в Украiнi являi собою дуже складну проблему, яку можна розглядати з рiзних точок зору, як ш внутрiшньоцерковноi так i науковоi. Причому дослiджувати дане питання бажано людинi, яка i особисто маi вiдношення до православноi церкви. Тому-що така людина зможе дати бiльш глибокий i точний аналiз даноi конфлiктноi ситуацii. Потреба в дослiдженнi розкольницького руху на Украiнi пов'язана з проблемою пошуку шляхiв подолання кризовоi для украiнського православ'я ситуацii. Зокрема, у зв'язку з необхiднiстю нормалiзацii релiгiйного життя на Украiнi неодноразово висловлювалася думка про дiалог з всiма православними украiнськими конфесiями з метою подолання церковноi смути i возз'iднання всiх православних в одну Церкву. РЖ хоча перспективи подiбного об'iднання все ще залишаються досить туманними, все ж таки виникаi питання: яким чином i на яких засадах може бути здiйснений даний процес? У зв'язку з цим iснуi потреба в бiльш глибокому дослiдженнi, як iсторичних джерел, так i сучасного стану автокефального розколу.

Дослiдження розкольницького руху на сучасному етапi вкрай необхiдно для того, щоб успiшнiше вести конструктивний дiалог з автокефальними церквами i спробувати з ними без шкоди iнтересам канонiчного православ'я.

Аналiз останнiх дослiджень та публiкацiй. Дана тема неодноразово пiднiмалась в церковних колах, де вона широко дослiджуiться, але як не парадоксально вона майже не дослiджувалась в наукових колах з того аспекту, в якому роблено дане дослiдження. Тобто були i ранiше дослiдженнi питання iсторii розколу i можливих шляхiв подолання кризи. Але саме iз сторони взаiмовiдносин мiж державою i церквою в перiод розколу вiдомi дослiдження не проводились.

Мета статтi i постановка завдань. Метою статтi i дослiдження розколу православноi церкви в Украiнi iз рiзноманiтних сторiн.

Завдання:

тАФ дослiдити iсторичний аспект розколу;

тАФ розглянути проблему взаiмовiдносин мiж державою i церквою;

тАФ запропонувати можливi шляхи виходу iз конфлiктноi ситуацii

тАФ робити висновки i узагальнення

православний церква розкол украiна

Украiнська Православна Церква (УПЦ) i складовою частиною Московського Патрiархату на правах практично повнiстю незалежною в управлiннi митрополii.

Це iдина церковна структура та одна з кiлькох суспiльних iнституцiй в Украiнi, що маi сильнi позицii як на лiвому, так i на правому берегах Днiпра.

В даний час ii дiяльнiсть значно ускладнена наявнiстю на ii територii двох непiдвладних iй спiльнот. Це "Украiнська Православна Церква Киiвський Патрiархат" (УПЦ КП) i "Украiнська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Розкол сьогоднi i однiiю з найголовнiших причин дестабiлiзацii церковного життя на Украiнi. Самопроголошенi церкви не визнанi жодною з Помiсних Православних Церков.

Питання про те, якою буде Православна Церква в Украiнi маi, за великим рахунком, хвилювати лише тих, кому не байдуже, куди ходити i в що вiрити. Тим, для яких рiзницi немаi, все одно куди ходити - хоч в Храм, хоч у пагоду. Коли ж людина усвiдомлюi мiжконфесiйнi вiдмiнностi, настаi момент вибору. Основним чинником, що впливаi на цей вибiр, буде прiоритет, верховенство тих чи iнших життiвих цiнностей людини. Наведу, умисно, в довiльному порядку: ВлМiсце роботи, сiмейний стан, нацiональнiсть, вiросповiдання, краiна проживання, улюблений колiр, громадянство ..В», та iншi анкетнi данi. Завдання гранично просте - потрiбно вибрати найголовнiше i розставити всi пункти в порядку прiоритетноi значимостi.

Але, перед тим як дослiджувати проблему розколу православноi церкви в Украiнi, необхiдно спершу розiбратись в iсторичних аспектах цiii проблеми.

Пiсля смертi Патрiарха Пимена Мiсцеблюстителем Патрiаршого Престолу 3 травня 1990 став у ходi голосування митрополит Киiвський i Галицький Фiларет, Патрiарший Екзарх Украiни. Митрополит Киiвський вважався другим за значенням пiсля Патрiарха архiiреiм Росiйськiй Церквi i найвпливовiшим з постiйних членiв Священного Синоду. За традицiiю вважали, що Мiсцеблюститель i найбiльш iмовiрним кандидатом у майбутнi Патрiархи. Однак, в пресi все частiше i наполегливiше стала з'являтися iнформацiя про далеко не бездоганну моральну зовнiшнiсть митрополита Фiларета. Не подобався багатьом, особливо украiнському духовенству, i стиль управлiння, який був обраний митрополитом, владний i грубий, властивий скорiше партiйному начальнику, нiж архiiреiвi. Вкрай невмiло повiв себе Екзарх i щодо унiатськоi проблеми, роблячи необережнi заяви, якi тiльки сприяли зростанню популярностi унii. Багато з тих, хто вiдтАЩiднався вiд церкви свiдчили, що iдиним мотивом iх дiй було бажання пiти з тiii задушливiй атмосфери, яку насадив в Украiнськiй Церквi митрополит Фiларет. У той же час було помiтним прагнення митрополита Фiларета стати Патрiархом Московським i всiii Русi. На Помiсному Соборi 1990 Екзарх Украiни фiгурував у виборчому бюлетенi на першому мiсцi. За нього при виборах Патрiарха було подано 66 голосiв. Проте, новим предстоятелем Росiйськоi Церкви став не Фiларет, а митрополит Ленiнградський Алексiй. Можна припустити, що ця обставина також вiдбилося на подальшiй дiяльностi митрополита Фiларета.

Лiтом 1991 р. вiн ще приймав новообраного Патрiарха Алексiя II в Киiвi, закликав боротися з автокефалiстами (з тими з украiнських нацiоналiстiв, якi вимагали незалежноi церкви для незалежноi Украiни)[1]
. Ще навеснi 1992 р. вiн брав участь у Архiiрейському Соборi i переконував архiiреiв дати Украiнськоi Церкви канонiчну самостiйнiсть[2]
, хоча вже з 1990 р. украiнське церковне управлiння володiло самою широкою автономiiю у всiх внутрiшнiх церковних справах. Не ставши Патрiархом Московським, Фiларет прагнув до патрiаршества хоча б у межах Украiни, в чому митрополита Киiвського вельми пiдтримував у той час президент Леонiд Кравчук, а ще бiльше пiдтримували депутати-нацiоналiсти з Верховноi Ради.

На Архiiрейському Соборi Руськоi Православноi Церкви в березнi 1992 р. бiльшiсть украiнських архiiреiв з питання про незалежнiсть Украiнськоi Церкви пiдтримало не його, а архiiреiв росiйських. Справа обернулося для Фiларета загальним осудом i вимогою пiти на спокiй i забезпечити проведення виборiв нового Предстоятеля Украiнськоi Православноi Церкви. Митрополит Фiларет заявив, що якщо для досягнення церковного миру на Украiнi це i необхiдним, то вiн виконаi волю Архiiрейського Собору.

Але митрополит Фiларет вирiшив здiйснити по своiму. Повернувшись до Киiва, вiн 7 квiтня 1992 р., у свято Благовiщення, у Володимирському кафедральному соборi заявив, що Собор у Москвi був для нього Голгофою, де його розпинали, i зазнав вiн все це заради незалежностi Украiнськоi Церкви.[3]
Вражений Патрiарх Алексiй II звернувся до Фiларета з телеграмою-запитом: ВлЧи правда те, що ми дiзнаiмося про вашi слова?В»[4]
Фiларет вiдповiв - i це була його остання вiдповiдь Патрiарху Московському тАУ ВлВсе що вiдбуваiться на Украiнi в церковних справах належить до виключного вiдання самого Фiларета i нiкого бiльшеВ». Це був розкол.

У Москвi ж йшла пiдготовка до обрання нового Предстоятеля Украiнськоi Церкви. Ним став митрополит Володимир (Сабодан), до цього митрополит Ростовський i Новочеркаський. Фiларета заборонили в служiннi, позбавили сану, потiм позбавили чернечого звання (тепер вiн вже не може називати себе чернечим iм'ям) i в 1997 р. вiдлучили вiд Церкви через проголошення анафеми.[5]

Отже, з iсторичноi точки зору можна зробити висновок, що розкол церкви в Украiнi виник в головному iз-за двох головних причин:

- небажання Московського патрiархату розширяти i так велику автономiю православноi церкви в Украiнi;

- особистi амбiцii митрополита Фiларета, i пiдтримка, яку вiн отримав вiд украiнських нацiоналiстiв.

Але окрiм iсторичних аспектiв i i багато рiзних iнших сторiн цiii проблеми. Серед них i соцiальна, економiчна, геополiтична. Але однiiю iз найважливiших i вiдносини мiж органами православноi церкви та держави, i роль останньоi i подоланнi конфлiкту церков.

У держави завжди iснувала спокуса до створення механiзмiв впливу на Церкву та ii iiрархiв. Однак, якщо в тоталiтарних державах такi механiзми й могли вплинути на церковне життя, то в сучасних демократичних краiнах цi механiзми навiть якщо ВаАналiз релiгiйноi полiтики украiнськоi держави впродовж 1992-2007 рокiв свiдчить, що всi три Президенти Украiни (Л. Кравчук, Л. Кучма та В. Ющенко) були i i прихильниками створення Влiдиноi Помiсноi ЦерквиВ», вбачаючи в нiй один iз механiзмiв становлення й консолiдацii украiнськоi нацii.

Вiдповiдно, ставлячи перед собою завдання створення такоi iдиноi Церкви, глави украiнськоi держави дотримувалися певноi полiтики щодо Украiнськоi Православноi Церкви. За цей час Церква випробувала на собi всю гаму Влвiдтiнкiв впливуВ»: вiд iгнорування й виштовхування на периферiю громадського життя до пропозицiй статусу по сутi державноi Церкви в обмiн на тi чи iншi умови.

Нiщо так не може зашкодити iдностi Церкви, як вплив полiтичних процесiв. Проникаючи всередину церковного життя, полiтика шкодить ii i дiлить вiруючих на ВлправихВ» i ВллiвихВ», ВлпомаранчевихВ» i Влбiло-синiхВ», прихильникiв ВлсхiдноiВ» i ВлзахiдноiВ» цивiлiзацiйних моделей, що аж нiяк не сприяi iх консолiдацii.

Варто пiдкреслити, що держава не може бути цiлком компетентною в питаннях вiри. Усе, що може запропонувати сучасна держава в цiй сферi, - це релiгiiзнавча експертиза. Навряд чи хтось ризикне стверджувати, що колоквiум релiгiiзнавцiв, нехай i найвидатнiших, може визначити, яка вiра i iстинною, а яка - нi. РЖсторiя сповнена прикладiв, коли навiть вiзантiйськi iмператори, якi виросли в лонi Православноi Церкви, приймали iншу вiру.

Церковнi розколи надзвичайно послабляють Церкву, перешкоджаючи ii суспiльнiй мiсii. На тлi розколiв серед православних процвiтають харизматичнi рухи в Украiнi, люди вiдвертаються вiд Церкви i йдуть у секти. Бiльше того, з кожним роком стiна, що роздiляi православних, стаi вище й потужнiше, отже незабаром суспiльство сприйматиме наявнiсть в Украiнi кiлькох православних церков як норму.

Справдi, з великим ступенем iмовiрностi можна припустити, що вдосконалення канонiчного статусу Украiнськоi Православноi Церкви сприятиме приiднанню до неi автокефальних груп. Однак це не вирiшуi проблеми iдностi Церкви в Украiнi через те що значна кiлькiсть представникiв iпископату, духовенства та мирян у нашiй Церквi не готовi до цього.

Беручи участь у дискусiях навколо поняття автокефалii та майбутнього Православноi Церкви в Украiнi, ми спостерiгаiмо двi суперечливi позицii. З одного боку, дехто стверджуi, що автокефалiя i руйнiвною для церковноi iдностi. Однак така точка зору, за умови доведення ii до логiчного завершення, означаi, що мiж Помiсними Православними Церквами, якi мають автокефальний статус, не iснуi церковноi iдностi, а це докорiнно суперечить Православному вченню про Церкву. З iншого боку, iснуi думка, що автокефалiя тАФ це iдиний i безальтернативний спосiб вирiшення украiнськоi церковноi проблеми. Ця позицiя тАУ не менш нерозважлива. Автокефалiя не може бути знаряддям для досягнення консолiдацii Церкви тАФ вона може бути лише результатом наявного загальноцерковного консенсусу. До того ж, як свiдчить iсторичний досвiд, похаплива автокефалiя може спричинити подальшi роздiлення усерединi Церкви.[6]

Зрозумiло, що, коли маi мiсце протистояння в суспiльствi на релiгiйному ТСрунтi, держава не може залишатися байдужою, оскiльки це загрожуi ii стабiльностi. Та неприпустиме втручання полiтикiв у церковнi справи. Адже розкол украiнського православ'я виник саме внаслiдок вторгнення полiтичних стихiй у церковне життя.

Будь-якi спроби механiчного об'iднання канонiчноi Украiнськоi Православноi Церкви з розкольницькими групами без покаяння в грiху розколу приреченi на провал. Православний свiт не пiдтримаi таку штучно створену церкву, а на Украiнi почнеться новий виток конфлiктiв мiж одновiрцями.

Тому необхiдно спробувати знайти такi можливi шляхи вирiшення проблеми обтАЩiднання церков, якi б не призвели до знехтування церковних канонiв та просто не погiршили ситуацiю.

Якщо проаналiзувати документи УПЦ вiд часiв Харкiвського Архiiрейського Собору, то можна побачити, що позицiя iпископату УПЦ з проблеми канонiчного статусу нашоi Церкви цiлком вiдповiдаi позицii кирiархальноi Церкви.

По-перше, обговорення проблеми канонiчного статусу маi вiдбуватися виключно у богословськiй площинi, уникаючи будь-якоi полiтизацii цього внутрiшньоцерковного питання.

По-друге, оскiльки бiльшiсть клiрикiв та вiрних УПЦ сьогоднi задоволенi нинiшнiм статусом УПЦ, ми переконанi, що розглядати питання його вдосконалення потрiбно лише у контекстi подолання розколу в украiнському православ'i.

По-третi, проблема вдосконалення канонiчного статусу УПЦ та механiзм ii вирiшення маi бути погоджена кирiархальною Церквою з православною повнотою.

Обгрунтування одержаних наукових результатiв

Отже, можна зробити такi висновки: Сучасний стан православтАЩя в Украiнi - складний i заполiтизований. Зокрема, полiтики намагаються використати Церкву у своiх iнтересах. Склалося, що православтАЩя в Украiнi не однорiдне i представлене кiлькома гiлками. Церковний розкол не сприяi iдностi та згуртованостi украiнського суспiльства, а також спричиняi внутрiшнi конфлiкти мiж представниками рiзних православних течiй в Украiнi.

Виходячи з цього, для послаблення протистояння мiж конфесiями i мiнiмiзацii конфлiкту в контекстi украiнсько-росiйських вiдносин у даний час доцiльним було б з боку держави:

тАв забезпечити у повному обсязi дiю Закону Украiни ВлПро свободу совiстi та релiгiйнi органiзацiiВ», його подальше удосконалення;

тАв унеможливити спроби самочинного захоплення храмiв i майна або передачi його конфесiям представниками органiв влади з порушенням чинного законодавства Украiни;

тАв у випадках претензiй конфесiй на однi й тi ж святi мiсця, храми, релiгiйнi центри, культове майно тощо утримуватись вiд передачi вищезгаданого будь-якiй з конфесiй до узгодження питань мiж конфесiями;

тАв уникати примусу конфесiй на почергову вiдправу богослужiнь;

тАв блокувати спроби будь-яких полiтичних сил використати релiгiю як чинник у полiтичнiй боротьбi;

тАв не наполягати на обтАЩiднаннi конфесiй в iдину Церкву i набуттi нею автокефалii;

тАв стимулювати ведення постiйного переговорного процесу мiж конфесiями; уникнути проголошення автокефалii УПЦ державою, оскiльки це може вiдповiдним чином вiдбитися на ситуацii у свiтовому православтАЩi, станi украiнсько-росiйських вiдносин, взаiминах Украiни iз зацiкавленими державами i завдати шкоди краiнi.

Лiтература:

1. Анисимов В. Политика и ничего более // Радонеж. 1996. N 33 (44).

2. Визит Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II на Украину // ЖМП. 1990. N 12. С.14-18.

3. Из выступлений участников Архиерейского Собора Русской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 7. С.11-20; N 8. С.3-8.

4. Итоговые документы Архиерейского Собора Русской Православной Церкви. Акт об отлучении от Церкви монаха Филарета (Денисенко) // Православная Москва. 1997. N 7 (103).

5. Лоза А. Чи iснуе Украiнська Православна Церква Киiвський Патрiархат? // Православний вiсник. 1996. N 1. С.43-55. (укр.).

6. Определение Архиерейского Собора Русской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 6. Официальная часть. С.XI-XII.

7. Послание Патриарха Московского и всея Руси Алексия II и Священного Синода Русской Православной Церкви митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету и епископату Украинской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 4. Официальная часть. С.6-7.

8. Пресс-конференция Святейшего Патриарха Алексия // ЖМП. 1992. N 7. Официальная часть. С.XI-XII.

9. Скурат К.Е. История Поместных Православных Церквей. М.: "Русские огни". 1994. т. 1-2.

10. Украiнська автокефальна церква: Iсторичний нарис про церковний розкол на Украiнi. Свято-Успенська Почаiвська Лавра. Почаiв: 1995. 32с.(укр.).

11. Цыпин В., протоиерей. История Русской Православной Церкви. 1917-1990: Учебник для православных духовных семинарий. Московская Патриархия. Издательский дом "Хроника", 1994. 254с.

12. Як це сталося? //Урядовий кур'ер. 1995. 20 июля (укр.).

Вместе с этим смотрят:

"Одесский миф" как миф: (Ранние годы "одесского мифа")

РЖудаiзм як нацiональна релiгiя iвреiв

Анализ и сравнение существующих представлений об исповеди в различных конфессиях

Антихрист и время его пришествия

Астральные мифы