Проблеми теорii полiтики в епоху Вiдродження. Протиставлення полiтики богословтАЩю

Реферат

з полiтологii на тему

Проблеми теорii полiтики в епоху Вiдродження.Протиставлення полiтики богословтАЩю

Культура, фiлософiя, полiтична думка Вiдродження (Ренесансу) синтезували спадщину двох животворних джерел тАФ античностi та середньовiччя, в результатi чого народилася оригiнальна i культура, i фiлософiя, i полiтологiя. Мислителi епохи Вiдродження та Реформацii черпали в культурi античноi цивiлiзацii такi аналоги, якi б забезпечували подальший суспiльний розвиток, прогрес. У перiод Вiдродження виразно виявлявся iнтерес до суспiльно-полiтичних систем Платона, Арiстотеля, Цiцерона, правда, iз дещо змiщеним центром ваги тАФ на розкриття тих сторiн iхнiх полiтико-етичних поглядiв, концепцiй держави та права, розробка яких вiдповiдала практичним полiтичним та iдейним запитам Вiдродження.

На змiну свiтоглядним теократичним поглядам прийшла система, в центр якоi була поставлена людина з ii потребами i прагненнями. Гуманiстичне, ренесансне розумiння свiту передбачало антимiстичне, радiсне його сприйняття, визнавало гармонiю тiлесного i духовного в людинi, ставило вимогу повноти чуттiвоi i рацiональноi сторiн життя, висувало на перший план особистiсть, ii гiднiсть та чесноти.

Фiлософська та полiтична думка Вiдродження пройшла три перiоди розвитку:

- гуманiстичний, або антропоцентричний (середина XIV тАФ середина XV ст.), який протиставляв середньовiчному теоцентризму iнтерес до людини в ii стосунках зi свiтом;

- неоплатонiчний (середина XV тАФ до першоi третини XVI ст.), пов'язаний з постановкою проблем буття, в тому числi соцiального;

- натуралiстичний (середина XVI тАФ початок XVII ст.), що характеризувався намаганнями застосовувати закони природи до пiзнання соцiальноi дiйсностi.

Вiдродження розвинулося в РЖталii. Пiдставою для цього були економiчнi, полiтичнi та iдеологiчнi фактори. РЖталiйське Вiдродження найбiльш яскраве. Воно радикально вплинуло на суспiльнi процеси в iнших краiнах РДвропи, в тому числi Схiдноi.

Для iталiйського Вiдродження характерними були гуманiзм, визнання унiкальностi iндивiда, заклик до повнокровного буття людини на Землi. Епоха Вiдродження, створювала грунт для виховання освiчених, висококультурних iндивiдiв, пiднесення на новий культурний рiвень суспiльних вiдносин, трансформацii iх у нове, гуманне i розумне суспiльство, в якому б державнi важелi управлiння людьми були вiдчуженi.

Переборювання середньовiчноi схоластики супроводжувалося виявом величезноi iнтелектуальноi енергii мислителiв Вiдродження. Вони з пафосом повставали проти заборони вiльного та самостiйного пошуку iстини. Типовою у цей час була велика кiлькiсть рiзноманiтних учень, теорiй, гiпотез, вiрувань. Вважалося, що мають право на iснування рiзнi думки i що безпiдставними i претензii на панування якоiсь однiii теорii, гiпотези, концепцii. Такий стиль мислення мав певнi недолiки, однак позитивний ефект вiд розвитку теоретичноi думки все ж був значимiший.

Дiяльнiсть iнтелiгенцii як генератора iдей Вiдродження забезпечила виконання замовлення на новi соцiальнi та полiтичнi iдеi. Вони черпалися передусiм iз знань древнiх грекiв та римлян, зокрема з iхнiх мiркувань про державу як загальну "справу народiв", i знаходили реалiзацiю в поглядах визначних мислителiв ще навiть до епохи Вiдродження. Наприклад, у XIX книзi опусу Августина "Про мiсто боже" простежуiться запозичення iз працi Цiцерона "Про республiку", в трактатi Йоганна Солсберiйського "Полiкратiкус" помiтний вплив працi Плутарха "Про республiку". "Третiй твiр" Роджера Бекона в частинi, присвяченiй духовнiй елiтi та органiзацii iдеальноi держави, збiгаiться iз мiркуваннями про iдеальну державу Платона, якi вiн висловив у "Державi". Мiркування Фоми Аквiнського про доцiльнiсть змiшаноi форми управлiння державою, викладенi в книзi "Про правлiння царiв", висловленi пiд впливом IV книги Арiстотеля "Полiтика".

РЖдеологи Вiдродження не тiльки продовжили, а й розвинули цю традицiю, iх демонстративне звернення до античних джерел було реакцiiю на санкцiонованi католицизмом полiтико-правовi порядки, соцiально-полiтичнi доктрини феодального суспiльства. Саме така позицiя слугувала за головну у визначеннi напряму зацiкавлення античнiстю, ii соцiально-полiтичними та державно-правовими iдеями. Цi останнi ставали iнструментом розв'язання полiтичних завдань епохи Вiдродження. Замiсть консервативноi охоронноi iдеi, яка захищала правлячу феодальну елiту, станову нерiвнiсть, домiнуючу роль католицькоi церкви, виникаi комплекс нових iдей про ствердження самооцiнки особистостi, визнання ii автономii, надання можливостi кожнiй людинi досягти власними силами щастя.

У цей перiод видаються забутi античнi полiтичнi та юридичнi трактати, стають доступними твори Платона, перипатетикiв, стоiкiв, скептикiв, епiкурiйцiв.

Мислителi Вiдродження вважали, що доля людини визначаiться не ii знатним походженням, званням, конфесiйним статусом, а виключно ii активнiстю, благородством, доблестю. Головними чеснотами особи в суспiльствi стають безкорисливе служiння загальнiй справi, громадянський обов'язок. У той же час як загальне благо трактувалася держава-республiка, в якiй пануi принцип рiвностi, справедливостi, обмеженi чи лiквiдованi привiлеi, гарантованi рiвнiсть та справедливiсть. Запорука свободи особистостi вбачалася у виданнi та дотриманнi законiв, змiст яких вiдповiдаi природному iству людини тАФ суспiльноi iстоти, якостi якоi мають соцiальне позитивний, а не грiховний вiд природи характер.

Оновлювалася давня концепцiя суспiльного договору, за допомогою якоi пояснювалися причини виникнення держави, законнiсть державноi влади. Актуальностi набуло тлумачення вияву свободи волi всiма людьми, органiзованими в державу.

В епоху Вiдродження соцiально-суспiльне життя нерозривно пов'язувалося з побутовим iндивiдуалiзмом тАФ стихiйним, нестримним i нiчим не обмеженим. Вiн виявлявся в пiдступностi, вiроломствi, мстивостi, жорстокостi й авантюризмi. Цi риси соцiальноi психологii були зворотним боком подвижництва i титанiзму епохи Вiдродження.

РЖндивiдуалiзм у побутi йшов в ногу з iндивiдуалiзмом у полiтичнiй сферi. Для ренесансного перiоду характернi полiтичнi чвари, жорстока боротьба рiзних партiй, груп.

Гуманiзм Вiдродження, який виник i розвивався в гущi суспiльного життя iталiйського мiста, тiсно пов'язаний з iнтересами нових суспiльних прошаркiв. Так, Колюччо Салютатi вiдстоював iнтереси середнiх торгово-промислових кiл i як канцлер Флорентiйськоi республiки в офiцiйних документах, теоретичних працях, посланнях прославляв цехи та флорентiйську торгiвлю, купецтво та мiську свободу. Однак в оцiнцi повстання найманих робiтникiв тАФ вiн став на бiк флорентiйськоi торгово-промисловоi верхiвки.

РЖнший визначний гуманiст епохи Вiдродження Леонардо Брунi в "Похвалi Флоренцii" також прославляв "право" i "свободу" своii батькiвщини, протистояв тиранii та свавiллю правителiв. Проте i вiн не забував прославляти багатство, красу купецьких палацiв, мудрiсть "гвельфських вождiв" i навiть оголосив Флоренцiю iдеальною батькiвщиною для всiх iталiйцiв. Леонардо Брунi стверджував, що в усiй РЖталii не знайдеться людини, яка б не вважала, що в неi i подвiйне громадянство: одне тАФ власне у кожного, друге тАФ спiльне у мiстi Флоренцiя.

Хоч мислителi Вiдродження дзеркально вiдбивали прагнення купцiв та промисловцiв, все ж вони сприймали полiтичну психологiю мас, реагували на неi. РЖнтелiгенцiя Вiдродження зумiла вiдповiсти на широкi соцiальнi запити, перерости i очолити iх.

Гуманiсти як вихiдцi з рiзних верств народу подiляли полiтичнi настроi середовища, з якого походили. Тому i погляди гуманiстiв дуже рiзноманiтнi тАФ однi тягнулися до пополанськоi комуни, успадкованоi вiд XIII тАФ XIV ст., iншi були цезаристами. Погляди останнiх дуже вiдрiзнялися вiд настроiв плебейських низiв. Проте незалежно вiд полiтичноi прихильностi погляди гуманiстiв на "натовп", "чернь", "плебс", як правило, збiгалися по сутi. Дуже рiзнi люди цього перiоду тАФ П. Мiрандола, Верджерiо чи Маньявалi висловлювалися, на подив, стереотипно: "Що таке плебс? тАФ Це якийсь полiп, тобто змiнна i безголова тварина", "Дурiсть натовпу i його суспiльнi безчинства дуже важкi", "Серед лiнивого плебсу дуже i дуже тяжко зберегти розмiрений порядок, прикрашений спокiй i солодкий вiдпочинок", "Для народу i натовпу властиво завжди помилятися i нiчого не знати".

"Натовп" завжди нiкчемний, для нього характернi злоба, непостiйнiсть, лiнивство, схильнiсть до низьких iнстинктiв. Виходячи з формули "людина тАФ це вчена тварина", гуманiсти вважали, що людьми можуть називатися лише вченi.

Поняття "натовп" i "плебс" у конкретних контекстах могли мати i полiтичну адресу, позначати i мiськi низи, i всiх тих, для кого чужими були фiлософiя, словеснiсть, полiтика, i тих, хто зневажливо ставився до вчених людей. Тому в полiтичнiй свiдомостi гуманiстiв чiтко протистояли "множиннiсть" i "вибранi", примiтивнiсть та вченiсть, слiпота та зрячiсть, буденнiсть та "велич" душi, суiтнiсть та урочиста значимiсть поведiнки й мови, непостiйнiсть та цiлеспрямованiсть, розпуста та чесноти мудрецiв, якi проводять час серед книг чи в дружнiх бесiдах.

Для розвитку наукового суспiльствознавства потрiбно було розчистити шлях i тому боротьба проти схоластики в полiтологii стала першочерговим завданням суспiльно-полiтичноi думки, ii розпочали iталiйськi вченi i полiтичнi дiячi. Своiми виступами проти теологiчних теорiй держави i права вони готували фундамент нового полiтико-правового свiтогляду, який пiзнiше був названий юридичним. Його основу становили положення про те, що божественне право замiнюiться людським, а держава заступаi в свiдомостi людей церкву. Захiдноiвропейська полiтико-правова свiдомiсть перiоду середньовiччя розглядала суспiльнi, в тому числi полiтичнi, вiдносини як такi, що започаткованi церквою i натхненi божественним одкровенням. Згiдно з юридичним свiтоглядом, цi вiдносини створенi державою i ТСрунтуються на правi. Для юридичного свiтогляду обов'язковими i iдея рiвностi всiх перед законом, природне право та договiрне походження держави.

Один iз мислителiв iталiйського Вiдродження Леонардо Терунда в "Меморiалах", написаних у 1435тАФ1436 рр. i надiсланих кардиналу Нiкколо Альбергатi (для папи РДвгена IV) та базельському настоятелю собору Сант-Анжело Джулiано Чезарiнi, вiдкидав папськi претензii на свiтську владу та володiння. Автор пiдкреслював, що одночасне управлiння церквою i державою немислиме; обов'язками папи i опiкування Христовою церквою, панування в "царствi небесному". Засобом виправлення церкви Терунда вважав вiдмову ii вiд свiтських володiнь. Вiн доводив, що церква не маi юридичних прав на свiтську владу, отриману, за твердженнями духовенства, вiд Христа. Мислитель зазначав, що Пипiн i його син Карл Великий, який оволодiв Римом, дарували владу Захарii, римському первосвященику.

РЖталiйське Вiдродження характеризувалося поiднанням гуманiзму з реформiстським рухом. У гуманiзмi була закладена iдея перегляду панування церкви в суспiльствi.

Прагнення зрозумiти справжнi призначення людини, розкувати ii волю i творчi сили неминуче призводило до зiткнення з традицiйним сприйняттям християнства. Такi погляди були властивi .мислителевi пiзнього Вiдродження

Челiо (Целiо) Секондо Курiоне (1503тАФ1569 рр.). Вiн видавав твори античних авторiв тАФ Цiцерона, Тита, Лiвiя, Сенеки, Тацiта, Арiстотеля, Ювенала, Плавта та iнших. У власних працях Курiоне ототожнював Бога з природою, усiм сущим, вважаючи, що той охоплюi Всесвiт i присутнiй повсюди. Курiоне критикував римськi порядки, вiдкидав церковну iiрархiю, засуджував дiяльнiсть папськоi курii. В багатьох питаннях щодо церкви, церковних установ, зв'язку свiтськоi та духовноi влади вiн сходився з протестантизмом, зокрема з поглядами Цвiнглi та Кальвiна.

Терунда, Курiоне, Марсилiй Падуанський i особливо Нiкколо Макiавеллi прагнули створити свiтську полiтичну теорiю, вiдiрвати вчення про державу i право вiд мiстики та теологii. Вони вiдстоювали iдею сильноi централiзованоi держави, незалежноi вiд церкви. В працях цих та iнших учених у прихованiй, нечiткiй формi виявлялися паростки концепцii природного права.

Великим стимулом у розвитку полiтологii наприкiнцi XV ст.тАФ першiй половинi XVI ст. були iдеi лютеранства, кальвiнiзму, протестантизму тАФ iдеi епохи Реформацii.

Пiд Реформацiiю розумiють широкий антифеодальний та антикатолицький рух у РДвропi в першiй половинi XVI ст. Реформацiя заклала початки протестантизму. Вона характеризувалася прагненням вiдновити чистоту християнськоi релiгiйностi. Це виявлялося в усiх напрямах реформацiйних вiровчень, в прагненнi пояснити насамперед сутнiсть потойбiчного свiту. У центрi соцiальноi системи Реформацii були вiдносини iндивiда i колективу. Бiльшiсть зусиль реформаторiв спрямовувалися на досягнення жорсткоi пiдпорядкованостi людини общинi за допомогою формалiзованих зв'язкiв, iiрархiчноi залежностi, авторитарного лiдерства, репресивних заходiв. Реформатори вважали, що лише iхнi уявлення про Бога, свiт, людину, суспiльство i iстинними, iдино правильними i такими, що мусять обов'язково виконуватися. Цi погляди пiдкрiплювалися виробленням особливоi реформаторськоi iдеологii, для якоi характерними були суворi релiгiйно-полiтичнi доктрини. Релiгiйний ентузiазм у реформаторiв часом був не менший, нiж у релiгiйних фанатикiв-католикiв.

РЖсторичним фоном, на якому виникла Реформацiя, була полiтична обстановка в Нiмеччинi на початку XVI ст. У той час коли Англiя, Францiя, РЖспанiя та деякi iншi iвропейськi краiни перетворилися в централiзованi держави, Нiмеччина залишалася територiальне та полiтичне роздробленою. За гучною назвою Священна Римська iмперiя нiмецькоi нацii приховувалося полiтичне нестiйке об'iднання феодальних князiвств з верховною владою iмператорiв iз династii Габсбургiв. Влада iмператора над князями базувалася на леннiй залежностi i була номiнальною. Не iснувало нi iмперських фiнансових, нi управлiнських органiв, нi iдиноi армii. Великi князiвства перетворилися в своiрiднi централiзованi монархii.

Господарська та полiтична роздробленiсть краiни, поiднання в економiцi розвинутих та вiдсталих форм, феодальний гнiт, який дедалi посилювався, створювали крайню напруженiсть у соцiальних вiдносинах. Загострилися протирiччя мiж старими та новими можновладцями тАФ феодалами, промисловцями i купцями, духовними та свiтськими феодалами, нижчим дворянством та князями. Наростала боротьба селян проти феодальних землевласникiв. Уже в 1502 р. робилися спроби пiдняти селянське повстання. Соцiальнi конфлiкти з часом набули релiгiйного забарвлення. В 1517 р. почалися виступи проти iндульгенцiй монаха Августинського монастиря доктора Мартiна Лютера. Це сприяло зростанню його авторитету. Лютер очолив широкий соцiальний рух. У ходi антипапськоi боротьби вiн проголосив тезу про "виправдання вiрою", яка завдала нищiвного удару по папству та католицькiй ортодоксii. Згiдно з тодiшнiм ученням католицькоi церкви, людина може врятуватися та уникнути пекла з милостi божоi при заступництвi святих; для цього треба виконувати обряди, прилучатися до святих таiнств, творити богоугоднi справи. Лютер вiдкинув зовнiшнi культовi атрибути католицькоi церкви. Спасiння, вважав вiн, можна досягти завдяки божiй милостi, подарованiй людям через Христа.

Суспiльно-полiтичнi iдеi Реформацii, спрямованi проти католицькоi церкви, значною мiрою реалiзувалися в першiй половинi XVI ст. Правда, вони все-таки належали не самому Лютеру, а були пiдготовленi його попередниками тАФ вiдомим англiйським реформатором Дж. Уiклiфом, Я. Гусом та професором Вiттенберзького унiверситету Вазелем.

У реформiстському русi стався розкол. Лютер очолював бюргерсько-князiвський напрям, а його послiдовник Томас Мюнцер тАФ плебейсько-селянський. Мюнцер трактував Реформацiю як соцiально-полiтичний переворот, який повиннi вчинити найбiльш знедоленi верстви суспiльства тАФ селяни та мiська бiднота; саме вони здатнi встановити новий суспiльний лад без гнiту та експлуатацii. Послiдовниками та ревнителями Бога Мюнцер вважав увесь трудящий люд, а його ворогами тАФ всiх експлуататорiв та гнобителiв.

Революцiйна обстановка в Нiмеччинi ставала дедалi напруженiшою. На боротьбу першими пiднялися дрiбнi дворяни тАФ рицарi на чолi з Францом фон Зiккенгеном та Ульрiхом фон Гуттеном. Вершиною Реформацii стала селянська вiйна 1524тАФ1525 рр. Боротьба тривала до середини XVI ст. У 1555 р. був укладений Аугсбурзький релiгiйний мир, згiдно з яким за князями визнавалася свобода i вибiр вiросповiдання. Народна Реформацiя в Нiмеччинi зазнала поразки.

У полi зору мислителiв Реформацii перебували також питання суспiльно-полiтичного устрою держави. Лютер i його сучасники не знали термiна "держава", а користувалися поняттям "влада". Основу полiтологiчноi доктрини Лютера становило вчення про два свiти тАФ духовний та земний, в яких одночасно живе i вiд влади яких залежить людина.

Земний свiт належить людям. У ньому пануi влада i дiють земнi масштаби, до яких Лютер вiдносив доброчиннiсть та природне право. Духовний свiт охоплюi лише тих, хто вiрить у Христа. Усi люди залежать вiд влади обох свiтiв, вони злi i грiховнi за своiю суттю. Земна влада маi завдання не допускати вчинення грiхiв, протидiяти з допомогою насильства лихим намiрам. Лютер стверджував, що коли б люди були доброчеснi, то не треба було б запроваджувати владу i створювати державу. Оскiльки цього немаi, то i держава, i влада необхiднi, а люди мають iм пiдкорятися. Уряд, за Лютером, повинен панувати над черню i повинен бити, вiшати, палити, стинати голови, щоб його боялися i щоб вiн мiг тримати народ у покорi.

Нiмецький реформатор стверджував, що його завданням i повернення до раннього християнства. Селяни, послiдовники Реформацii, йшли далi, вимагали повернення до раннього християнства не лише в церковному, а й у суспiльному життi. Це була одна з основних причин селянського повстання.

Духовний вождь повсталих Т. Мюнцер був прибiчником ненасильницькоi лiквiдацii феодального ладу, встановлення такого соцiального порядку, в якому жоден християнин не мав би приватноi власностi. Недопустимими, на його погляд, були насильство i посiдання християнином будь-якоi урядовоi посади. Оскiльки всi люди рiвнi перед Богом, то всi вони повиннi бути рiвнi мiж собою на Землi, стверджував Мюнцер.

Мюнцер черпав обТСрунтування своii концепцii в Бiблii i прагнув практично втiлити на Землi "царство Боже" тАФ такий суспiльний устрiй, в якому не буде майновоi рiзницi, протистояння члена суспiльства чужiй для нього державнiй владi.

Другий радикальний напрям Реформацii тАФ вчення Ж. Кальвiна (1509тАФ1564 рр.), викладене в "Напученнях у християнськiй вiрi". На вiдмiну вiд лютеранства, яке ставило церкву в залежнiсть вiд держави, кальвiнiзм зберiгав щодо останньоi незалежнiсть.

Для кальвiнiзму характерним був фаталiзм, соцiальний аспект якого виявлявся в двох прямо протилежних напрямах. При виникненнi вiн передавав упевненiсть людей в iсторичнiй справедливостi, непереможностi iхньоi справи. Коли ж вiдносини, виконанню яких сприяла ця доктрина, переставали розвиватися, то вона призводила до бездiяльностi i покiрностi нащадкiв колишнiх переможцiв.

Аналiзуючи форми держави (монархiю, аристократiю, демократiю), Кальвiн надавав перевагу аристократичнiй органiзацii й обТСрунтовував це тим, що така перевага доведена всiм iсторичним розвитком i пiдтверджуiться волею Бога. Найкращою моделлю держави вiн вважав республiку.

У Францii iдеологом реформаторства був Ж. Боден (1530тАФ1596 рр.) тАФ депутат вiд третього стану в Генеральних штатах. Вiн виступав на захист вiротерпимостi, вимагав сильноi влади, яка б поважала закон, захищала свободу совiстi.

У полiтичнiй доктринi Бодена важливе мiсце посiдало вчення про державу, суверенiтет. Останнiм надiлений лише монарх, для якого характерним i безумовне панування одноособовоi владноi волi. Монарх виступаi джерелом права i закону, повинен поважати власнiсть громадян, не нищити ii надмiрними податками, не обмежувати свободу людей, оскiльки вона дана iм природою.

Найкращою формою держави Боден вважав спадкову монархiю, хоча для позначення держави взагалi вiн користувався термiном "республiка", а метою держави тАФ захист громадян, забезпечення порядку в державi. Боден пов'язував суспiльний i державний розвиток з географiчним середовищем, а здiбностi людей тАФ з клiматичними поясами.

Держава, за Боденом,тАФ це передусiм правове управлiння. Вона маi справедливий характер, дii на основi права, законностi. Сама держава складаiться з елементарних соцiальних ланок тАФ сiмей, якi становлять ii першооснову. В суспiльствi всi вiдносини дiляться на такi, що правлять, i такi, що пiдпорядковуються. Полiтична влада маi суверенний характер i i результатом об'iднання сiмей i громадян у державу шляхом пiдпорядкування iх загальнiй полiтичнiй владi. З допомогою концепцii суверенiтету Боден обТСрунтував поняття держави як такоi полiтичноi спiльноти, котра маi свою власну незалежну владу i не пiдпорядкована iншiй полiтичнiй владi (церквi, iмперii, великим сеньйорам).

Отже, Вiдродження та Реформацiя тАФ це не тiльки вiдновлення забутих в епоху середньовiччя античних поглядiв на свiт, людину, суспiльство, а й подальше iх удосконалення вже в нових умовах. Цей перiод породив неперевершенi зразки культури, якi стали органiчними та незамiнними компонентами поступу людства i поставили РДвропу, де вони розвивалися, на чолi свiтового прогресу.

Лiтература

вiдродження гуманiзм полiтологiя реформацiя

1. В.Г. Поставний. тАЬОсновы политологиитАЭ. Киев, 1992.

2. А. Бондар. тАЬОсновы политологиитАЭ. Киев, 1991.

3. Ф.М. Кирилюк. Основи полiтологii. Киiв, 1995.

4. О.РЖ. Семкiв. Полiтологiя. Львiв, видавництво тАЬСвiттАЭ, 1994.

5. О.РЖ. Семкiв. Полiтологiя. Хрестоматiя. Львiв, 1996.

6. Ю.С. Шемитученко. Полiтичний енциклопедичний словник. Киiв, 1997.

Вместе с этим смотрят:

Анализ значения Средней Азии в работах учёных геополитиков

Виды монархий в современном мире

Выявление основных проблем молодежной политики КПРФ и поиск путей их решения

Генезис института многопартийности в РФ

Геополiтика як наука. Геополiтичний стан Украiни та Росii