Ларi Даймонд: три парадокси демократii

Ларi Даймонд: три парадокси демократii

Змiст

Вступ

1. Згода versus ефективнiсть

2. Представничiсть versus керованiсть

3. Конфлiкт versus консенсус

4. Етнiчнi й партiйнi подiли

Вступ

Свiт 1990 року переживаi демократичну революцiю. У всьому свiтi,що розвиваiться, люди протестують i повстають проти комунiстичного i авторитарного правлiння. Цей неспокiй поширився на найiзольованiшi, найнеймовiрнiшi забутi закутки свiту. Ще нiколи в iсторii не було стiлькох незалежних держав, якi б або вимагали запровадити, або запроваджували, або здiйснювали демократичне врядування. Ще нiколи в iсторii усвiдомлення потреби боротьби народу за демократiю не поширювалась з так швидко й далеко за межi нацiональних кордонiв.

Демократiя тАУ тип полiтичноi системи, яким найдужче захоплюються, але його, напевне, ще й найважче пiдтримувати. Серед усiх форм урядування тiльки демократiя спираiться на мiнiмум примусу i на максимум згоди. Демократичнi держави неминуче постають перед певними ВлвбудованимиВ» парадоксами, або суперечностями. Тертя, що iх спричиняють цi парадокси, нелегко усунути, i кожна краiна,що прагне стати демократичною, повинна знайти свiй шлях розвтАЩязку цих парадоксiв. Ми розглянемо три суперечностi, що великою мiрою перешкоджатимуть боротьбi, яка нинi точиться у свiтi, за розвиток та iнституцiоналiзацiю демократii.

1. Згода versusефективнiсть

Демократii, а надто новi демократii, страждають вiд однiii специфiчноi проблеми, повтАЩязаноi з ефективнiстю врядування: народна оцiнка дiяльностi уряду маi тенденцiю бути короткозорою. Отож демократичнi уряди геть усюди тАУ в iндустрiалiзованому свiтi анiтрохи не меншою мiрою, нiж у краiнах, що розвиваються, - постiйно вiдчувають спокусу формувати свою полiтику з огляду на наступнi вибори. У короткiй перспективi це може мати добрий полiтичний сенс, але аж нiяк не сприяi добрiй економiчнiй полiтицi.

Авторитарнi режими, скажiмо режим Пiночета в Чилi, не залежать вiд народноi згоди, а отже, в полiтичному аспектi можуть дозволити собi, щоб населення iх краiн страждало протягом тривалого перiоду сувороi економii i структурноi перебудови задля отримання виграшу в далекiй перспективi.

Схiдноiвропейськi й латиноамериканськi краiни термiново потребують запровадження структурних реформ, щоб створити ефективнi й конкурентнi в мiжнародному масштабi економiки. Але як довго i як наполегливо новi демократичнi або демократизацiйнi уряди здiйснюватимуть економiчну реформу, якщо в короткiй перспективi злигоднi виявляться затяжними, а виграшi, хоч якi великi, можуть стати очевидними десь аж пiсля наступних виборiв?

За таких обставин змiцнення демократii тАУ тiсно повтАЩязане iз структурною економiчною реформою тАУ вимагаi укладання своiрiдноi угоди, або ВлпактуВ», серед конкурентних полiтичних партiй та сил. То була б угода про: 1) загальний напрям i принципи структурноi економiчноi реформи,що iх пiдтримуватимуть усi партii незалежно вiд того, котра прийде до влади; 2) вiдмову вiд певних полiтичних методiв i стратегiй, зокрема вiд безвiдповiдальноi, але спокусливоi полiтики надмiрних обiцянок; 3) жертви, на якi повиннi пiти всi соцiальнi сили, вiдмовившись, зокрема, вiд певних вимог протягом вирiшального i вкрай нестабiльного перiоду перебудови економiки й запровадження демократii; 4) метод бiльш тАУ менш справедливого розподiлу й полегшення тягаря перебудови за допомогою певних механiзмiв для груп, уражених найтяжче,скажiмо робiтникiв, що лишилися без роботи внаслiдок структурних реформ.

Успiшна перебудова економiки, спираючись на демократiю, здаiться, вимагатиме i якоiсь мiжнародноi угоди. РЖндустрiалiзованi демократii й мiжнародна спiльнота можуть запропонувати важливi новi iнвестицii та допомогу i справжнi списання боргiв в обмiн на реформи, що мають припинити задушливе для економiки державне регулювання й забезпечити в тих краiнах само пiдживлювальне зростання.

Демократичний розвиток, як i демократична культура, вимагаi значного ступеня рiвноваги, помiркованостi та поваги до всiх iнтересiв. Ринки мають бути достатньо вiдкритими, гнучкими i конкурентними, щоб породжувати збiльшення заощаджень, iнвестицiй i коефiцiiнту окупностi капiталовкладень. Це означаi, що держава не повинна пiдтримувати виробникiв. А водночас держава маi брати достатню участь у економiчних процесах, щоб забезпечити адекватнi iнвестицii в людський i фiзичний капiтал, подбати, щоб розвиток вiдповiдав потребам захисту довкiлля та iншим iнтересам суспiльства. Податки мають бути досить високими (й досить справедливими та ефективно збираними), щоб забезпечити надходження для цих важливих цiлей, а водночас i обмеженими i спланованими так, щоб дiяти Влнайнетральнiшим чином вiдносно спонук заощаджувати, iнвестувати й ефективно розподiляти ресурсиВ».

Можна зробити висновки: по тАУ перше, природi демократiй не властиво мати гiршi показники економiчного розвитку, нiж у диктатур. Проте дуже ймовiрно, що iх природi не властиво мати й кращi показники. Набагато бiльше значення маi обрана полiтика та рiвень досконалостi, з якою ii застосовують. По тАУ друге, оскiльки послiдовнiсть, розважливiсть i прагматизм у полiтицi мають таке важливе значення для розвитку економiки, молодi демократii, борючись за своi утвердження, повиннi поважно замислитись над тим, як можна сформувати й пiдтримати широкий консенсус iз приводу економiчноi полiтики. Пiдтримка такого консенсусу вимагатиме творчоi розбудови iнституцiй, державноi освiти i взаiмопристосування елiт. А передусiм вимагатиме полiтичних лiдерiв, надiлених смiливiстю, широтою бачення й рiшучiстю.

2. Представничiсть versus керованiсть

демократiя партiйна система

Керованiсть вимагаi достатньоi концентрацii й автономноi влади, щоб ту або ту полiтику можна було запровадити енергiйно й швидко. Ця вимога загалом суперечить потребi в пiдзвiтностi влади, у контролi й наглядi народу та його представникiв за ii дiяльнiстю. А втiм, у деяких аспектах велика публiчна пiдзвiтнiсть може змiцнити урядування i збiльшити його ефективнiсть. Це твердження стаi найочевиднiшим,коли зважити на полiтичну корупцiю.

Поширена урядова корупцiя отруйна для демократii. Корупцiя перешкоджаi економiчному зростанню, спрямовуючи не в тi рiчища потоки капiталу й ресурсiв, чинячи несприятливий вплив на рiшення про iнвестицii та економiчну конкуренцiю взагалi.

Крiм того, там, де перспектива нечесно зароблених прибуткiв i важливим мотивом намагань здобути посаду, демократичний процес стаi радше боротьбою за владу, нiж згодою щодо полiтичного курсу. Полiтична влада даватиме такi прибутки й переваги, що задля виграшу конкурентнi сили робитимуть що завгодно. Такий стан загрожуватиме самiй сутностi демократичного процесу тАУ вiльним, чесним i мирним виборам.

Державне втручання робить корупцiю ще гiршою, даючи державним урядовцям численнi можливостi мати ренту з регулятивноi дiяльностi держави. Проте можливостi корупцii тАУ споконвiчнi риси державного життя в усьому свiтi. РДдиний захист вiд неi тАУ пiдзвiтнiсть, яка потребуi вiльноi преси, що охоча i здатна викривати корупцiю; органiзованого громадянства, ладного придивлятися до полiтичних процесiв i поведiнки державних урядовцiв; енергiйноi, незалежноi судовоi системи, спроможноi судити й карати урядовцiв за службовi злочини.

Розвинене громадянське суспiльство сприяi не тiльки пiдзвiтностi, а й збiльшенню рiвня представничостi та мiцностi демократii. Добровiльнi обтАЩiднання становлять вирiшальний iнституцiйний додаток до демократичних полiтичних партiй.

А водночас демократичнi уряди та партii повиннi мати деяку автономiю вiд вимог рiзних груп, щоб бути спроможними ухвалювати й запроваджувати жорсткi рiшення. Якщо полiтичнi партii надто слабкi або надто аморфнi i строкатi за своiм складом, якщо бюрократiя перебуваi у полонi таких партiй та рiзних iнтересiв, якщо обраний уряд не може пiднестися над ними, примирити iх, а iнколи й опиратися тисковi зацiкавлених груп, тодi такий уряд може виявитись неспроможним виробити дiiздатну полiтику. Така слабкiсть може призвести до кризи довiри, яка загрожуватиме режимовi.

Вiдносини мiж партiйною системою, виборчою системою i конституцiйною структурою створюють ще одну велику суперечнiсть мiж представничiстю i керованiстю. У принципi найдосконалiший спосiб репрезентувати рiзнi соцiальнi групи та iнтереси, особливо в глибоко подiлених суспiльствах, - це пропорцiйне представництво (ПП). Що чистiша форма ПП i що нижчий мiнiмальний вiдсоток голосiв, необхiдних для утворення партiйноi фракцii в парламентi, то бiльше сформуiться важливих партiй, а парламент матиме тенденцiю бiльшою мiрою вiддзеркалювати у своiй полiтичнiй структурi рiвновагу соцiальних, культурних та iдеологiчних iнтересiв суспiльства. Це може збiльшити представничiсть системи,проте зменшити ii керованiсть i навiть пiдзвiтнiсть, i то з трьох причин.

По тАУ перше, якщо жодного з парламентарiiв не обрано вiд (помiрковано великих) територiальних округiв, жоден з них не буде iндивiдуально пiдзвiтний будь тАУ якiй виразно визначенiй частинi електорату, а звiтуватиме тiльки перед партiйними босами чи виборцями, що внесли його до партiйного списку кандидатiв. По тАУ друге, з фрагментацiiю партiйноi системи виборцi можуть фактично отримувати десь тi самi коалiцiйнi уряди з невеличким змiнами у складi кабiнету мiнiстрiв незалежно вiд того, як голосування змiнюватиме спiввiдношення впливу окремих партiй. Отже, стане дуже важко справдi змiнити полiтику i Влусунути негiдникiв вiд владиВ». Такий стан може збiльшити стабiльнiсть полiтики, навiть якщо й призводить до частих змiн уряду, але виборцi при цьому втрачають можливiсть справдi щось вибирати. По тАУ третi, за рiвноваги мiж великими партiями i численними дрiбними партiями, цi дрiбнi партii отримають надмiрнi переговорнi козирi й ВлшантажнийВ» потенцiал при переговорах iз метою сформувати уряд. Це призведе або до недемократичного переходу влади i ресурсiв до таких периферiйних груп, або до створення коалiцiйних урядiв Влнацiональноi iдностiВ», подiлених так, що вони не зможуть дiяти. За таких обставин полiтичнiй системi можна надати трохи бiльшоi демократичноi стабiльностi, зробивши ii трохи менш представничою.

РД, звичайно, й набагато жорсткiшi механiзми для упорядкування партiйноi системи, скажiмо, вибори законодавцiв в одномандатних округах бiльшiстю голосiв i президентська система. Кожен з них матиме тенденцiю значно зменшувати кiлькiсть партiй, а обидва вони становитимуть природний рецепт формування двопартiйноi системи. Але ми вже згадували про проблеми, повтАЩязанi з президентською системою врядування, а за ситуацii, коли бiльше нiж двi партii мають значну пiдтримку виборцiв, метод вибору найбiльшою кiлькiстю голосiв в округах може перетворити найбiльшу кiлькiсть голосiв, поданих за партiю в масштабах держави, на хистку бiльшiсть голосiв у парламентi. Це може посприяти не так бiльшiй керованостi, як, вочевидь, недемократичному порушенню рiвноваги й зарозумiлостi влади. Один з елементiв загадки демократii полягаi в тому, що ii парадокси не часто можна розвтАЩязати, вдаючись до грубих i простих альтернатив.

3. Конфлiкт versus консенсус

Мабуть найбiльша суперечнiсть демократii тАУ це суперечнiсть мiж конфлiктом i консенсусом. Демократiя зумовлюi незгоду й подiл, проте на основi згоди i згуртованостi. Вона вимагаi, щоб громадяни самоутверджувалися, а водночас i визнавали владу уряду. Вона вимагаi, щоб громадяни цiкавилися полiтикою, але не дуже. Вона врiвноважуi роль громадян як учасникiв (як дiячiв полiтичноi конкуренцii й конфлiкту) з iхньою роллю пiдданих (що коряться державнiй владi) i ВллокальноюВ» роллю членiв родин, соцiальних i громадських органiзацiй за межами полiтичноi сфери. Роль пiдданих сприяi керованостi, тодi як ВллокальнаВ» роль згладжуi полiтичний конфлiкт, зменшуючи полiтизацiю суспiльного життя.

До iнших тiсно повтАЩязаних елементiв демократичноi полiтичноi культури належать толерантнiсть до опозицii та незгоди; довiра до своiх колег полiтичних дiячiв; бажання спiвпрацювати, припасовуватись, iти на компромiс, а отже, й певна гнучкiсть, помiркованiсть, увiчливiсть i стриманiсть у захистi своiх партiйних iнтересiв. Цiлком зрозумiло,що такi усталенi риси, як помiркованiсть i примирливiсть, дають демократiям змогу врiвноважувати конфлiкт i консенсус. Ушанування цих чеснот як словом, так i дiлом часто i одним з найважливiших завдань, перед якими постають молодi й нестабiльнi демократii.

Успiшне утвердження демократii доводить цiннiсть участi в полiтичному життi, толерантностi й компромiсу, ба навiть ефективнiсть i бажанiсть самоi демократii. З плином часу громадяни демократичноi держави привчаються до демократичних норм i цiнностей, поступово засвоюють iх. Отже, головне для демократii полягаi в тому, аби проiснувати досить довго тАУ i функцiонувати досить добре, - щоб урештi вiдбувся цей процес.

Соцiальнi розколи мають тенденцiю вiдбуватися вздовж лiнiй класових, етнiчних (зокрема релiгiйних та регiональних) i партiйних подiлiв. Проблема класового подiлу тАУ це парадокс у межах парадоксу. Для стабiльностi демократii класовий подiл маi бути не дуже гострим. Велика соцiальна нерiвнiсть маi тенденцiю породжувати, зрештою, iнтенсивну, повтАЩязану з насильством полiтичну поляризацiю. Аби уникнути цього лиха й досягти помiрного ступеня нерiвностi, слiд вдатися до соцiально тАУ економiчних реформ. Як мiнiмум, до них мають належати розважливi iнвестицii в розвиток освiти, охорони здоровтАЩя, житлове будiвництво та решту соцiальних послуг. У деяких випадках можуть виявитися необхiдними радикальнi реформи, зокрема земельна. Але такi реформи можуть породити запеклий опiр елiт, що захищають своi позицii, надто великих землевласникiв та роботодавцiв, якi використовують дешеву робочу силу. Саме тут i криються труднощi: щоб згладити соцiальний конфлiкт у далекiй перспективi, полiтичнiй системi може виявитись необхiдним пiти на ризик поглибити його в короткiй перспективi.

Очевидного виходу з цiii складноi ситуацii немаi. У напружених i конфлiктних ситуацiях демократiя часто виграi тiльки тодi, коли певнi надто суперечливi питання знято з порядку денного. Але врештi тАУ решт таки треба виявити рiшучiсть, бо демократiя не може iснувати, якщо зберiгаються величезна нерiвнiсть i недопуск деяких категорiй населення до участi в полiтичному життi. За самою своiю природою демократiя даi змогу здiйснювати тiльки поступовi реформи, а не революцiйнi змiни.

Щоб здiйснити реформи, необхiдно полiтично органiзувати та мобiлiзувати зневаженi економiчнi групи, якi перебувають у невигiдному становищi. Але щоб реформа мала визнання, не спровокувавши кризи, яка могла б покласти край демократii, кошти,необхiднi для повалення демократii привiлейованим економiчним групам, мають бути бiльшими за кошти, яких потребуi сама реформа. Це вимагаi реалiзму й поступових крокiв з боку тих груп, якi наполягають на реформi. Вимагаi, крiм того, достатньоi загальноi ефективностi, стабiльностi й гарантiй для капiталу з боку демократичного режиму, щоб привiлейованi економiчнi агенти мали що втрачати в разi повороту проти демократii.

4. Етнiчнi й партiйнi подiли

У суспiльних науках, може, i i кiлька справжнiх законiв, i один з цих законiв, якi можна безперечно сформулювати, стосуiться етнiчноi належностi: етнiчнi подiли не зникають. РЗх не можна лiквiдувати репресiями чи асимiляцiiю, проте iх можна згладжувати так, що вони не загрожуватимуть громадянському мировi, i люди рiзних груп матимуть змогу спокiйно спiвiснувати, водночас зберiгаючи своi етнiчнi iдентичностi.

РД чотири головнi механiзми розвтАЩязку етнiчних проблем у рамках демократii: федералiзм, пропорцiйнiсть розподiлу ресурсiв i влади, права меншин (збереження культури й захист вiд дискримiнацii), подiл влади або ротацiя урядовцiв,зокрема через коалiцiйнi структури в центрi.

Загалом федеральнi системи дають усiм великим територiально компактним етнiчним групам певний контроль над своiми власними справами i деякi шанси здобути владу й контролювати ресурси на рiзних рiвнях. Це твердження свiдчить про ще один реальний закон: неможливiсть стабiльноi демократii у суспiльствi,де етнiчнi подiли глибокi, а влада вкрай централiзована. РЖснують переконливi незалежнi причини, чому децентралiзацiя влади i добре органiзоване мiсцеве та на рiвнi штату врядування сприяi змiцненню демократii, але в подiлених суспiльствах таке врядування набуваi характеру абсолютного iмперативу.

РЖ, нарештi, партiйнi подiли незалежно вiд класових та етнiчних подiлiв можуть становити цiлком достатню основу тяжкого й деструктивного конфлiкту. Навiть за браком гострих iдеологiчних i програмних вiдмiнностей полiтичнi партii репрезентують конкурентнi органiзацii, якi прагнуть здобути владу в державi, i що бiльша та ширша влада держави, то дужче кортiтиме партiям за всяку цiну захопити ii та утримувати. Це ще одна причина, чому втручання держави таке отруйне для демократii: воно не тiльки призводить до корупцii та економiчноi неефективностi, а й пiдвищуi виграш вiд здобуття полiтичноi влади до рiвня iгор, у яких переможець забираi все. Тому, коли так багато поставлено на карту у виборчому змаганнi, стаi страшенно важко пiдтримувати довiру, толерантнiсть, увiчливiсть i покору законам. Збалансована полiтична культура ( за якоi люди цiкавляться полiтикою, але не дуже) можлива тiльки за структурних обставин, де люди можуть дозволити собi не дуже цiкавитись полiтикою, де багатство, прибуток, статус i можливостi просунутись угору не залежать вiд полiтичноi влади.

Серед розмаiтоi невизначеностi,що затуманюi заснування всiх нових режимiв, для демократii, мабуть, найбiльше значення маi наявнiсть партiйних лiдерiв, якi мають досить смiливостi й широти бачення, щоб, здiйснюючи цей стрибок, поiднати руки.

Вместе с этим смотрят:

Анализ значения Средней Азии в работах учёных геополитиков

Виды монархий в современном мире

Выявление основных проблем молодежной политики КПРФ и поиск путей их решения

Генезис института многопартийности в РФ

Геополiтика як наука. Геополiтичний стан Украiни та Росii