Проблеми структурування релiгii i визначення ii поняття. Емоцiйне надолуження, мiфотворчiсть, нормотворчiсть, iнституцiалiзацiя, сакралiзацiя - складовi елементи релiгiйноi дiяльностi

Проблеми структурування релiгii i визначення ii поняття. Емоцiйне надолуження, мiфотворчiсть, нормотворчiсть, iнституцiалiзацiя, сакралiзацiя тАУ складовi елементи релiгiйноi дiяльностi

релiгiя свiтоглядний мiфотворчiсть вiруючий

Теоретичний аналiз передбачаi аналiз не тiльки каузальний, а i системний, структурно-функцiональний. Каузальний аналiз релiгii розглядаi ii як наслiдок, творiння, форму культуротворчостi, а людство тАУ як причину, творця. Структурно-функцiональний аналiз передбачаi дослiдження релiгii або як складовоi частини тАУ елемента бiльш загальноi системи тАУ суспiльства, взаiмодii релiгii з iншими елементами системи тАУ економiкою, полiтикою, наукою, мораллю, правом, мистецтвом, фiлософiiю, або як самостiйноi системи з притаманною iй внутрiшньою структурою. Пiд запозиченим з математики поняттям функцii в соцiологii розумiють ту роль, яку виконуi дослiджуване явище, у нашому випадку тАУ релiгiя, у вiдтвореннi системи, ii функцiонуваннi та розвитку, забезпеченнi ii стабiльностi. Дослiдження ролi, яку виконуi релiгiйна система у функцiонуваннi та розвитку бiльш загальноi соцiальноi системи тАУ суспiльства i становить змiст проблеми соцiальних функцiй релiгii.

Серед соцiальних функцiй релiгii видiляють такi як свiтоглядна, iнтегруюча, регулююча (цiннiсно-орiiнтацiйна), компенсаторна. Базовою функцiiю релiгii i функцiя комунiкативна, функцiя спiлкування. Саме на грунтi спiлкування формуються культура, всi функцii релiгii. Релiгiя залучаi iндивiда до накопиченого життiвого досвiду вiруючих на основi сформованих у спiлкуваннi норм, цiнностей, iдеалiв. Вона схвалюi, пiдтримуi або засуджуi поведiнку людей, орiiнтуi iх, обтАЩiднуi або розтАЩiднуi, проголошуi легiтимним суспiльний лад або заперечуi його. Формування та реалiзацiя соцiальних цiнностей забезпечуiться iх сакралiзацiiю. Релiгiя компенсуi безсилля та самотнiсть вiруючих, психологiчно пiдтримуi iх, обiцяi iм справедливiсть, безсмертя, свободу, викликаi впевненiсть у собi. "Прийдiть до мене всi знедоленi та обтяженi i я заспокою вас", - кличе i обiцяi РЖсус. В чому саме полягаi компенсацiйна функцiя релiгii можна уявити, ознайомившись iз змiстом молитви Францiска Асiзьского (ХРЖРЖРЖ ст.), одного з святих католицькоi церкви, засновника чернецького ордена францисканцiв. "Приiднай мене, Господи, до волi Твоii, до любовi Твоii, до миру Твого! Даруй менi заронити любов у серця тих, хто злобствуi, принести благодать пробачення тим, хто ненавидить, установити згоду ворогуючих! Даруй менi освiтити iстиною заблудлих, змiцнити вiру тих, хто маi сумнiв, озорити свiтом розуму Твого тих, хто перебуваi у темрявi, даруй менi пiдтримати надiiю тих, хто перебуваi у вiдчаi, одарити радiстю тих, хто перебуваi у скорботiтАж Зроби мене, Господи, не шукаючим втiхи для себе, а прагнучим дати ii iншимтАж, не коханим, а закоханим! Про цi милостi молю Тебе, Боже, бо вiддаючи, ми одержуiмо; забуваючи про себе тАУ себе знаходимо; пробачаючи iнших, знаходимо собi пробачення; Вмираючи тАУ воскресаiмо у життя вiчне!"

Чи притаманна релiгii пiзнавальна функцiя? Так, хоч вона i пiдпорядкована вже розглянутим функцiям. Пiзнання вiдбуваються не тiльки в науцi. РЖснують позанауковi, донауковi форми пiзнання свiту, наприклад, буденна свiдомiсть. Пiзнавальнi моменти мiстять в собi мистецтво, мораль, релiгiя, полiтична iдеологiя, право. Про наявнiсть у релiгii пiзнавальноi функцii свiдчить те, що пiд впливом наукових та фiлософських знань релiгiя, хоч i повiльно, або демiфiлогiзуiться, або однi мiфи замiнюi iншими.

Узагальнюi життiвий досвiд вiруючого його свiтогляд. Релiгiя переконуi у тому, що якби життя тяжко не складалось, воно маi сенс. У свiт людини релiгiя може вносити i спiвчуття, любов, милосердя, i ненависть, жорстокiсть, нетерпимiсть, фанатизм. Перетворити безглуздий свiт у розумний тАУ в цьому обтАЩiктивно полягаi "мета", точнiше функцiя релiгiйного свiтогляду.

Соцiальнi функцii релiгii визначають ii структуру. Структурування релiгii стаi проблемою тому, що в залежностi вiд ставлення до релiгii, оцiнки ii соцiальнiй ролi пропонуiться i рiзне рiшення проблеми. З урахуванням того, що релiгiя виникаi для задоволення перш за все суспiльних, органiзацiйних, практичних потреб, сакралiзацii соцiальних цiнностей, в релiгii доцiльно видiлити такi структурнi елементи, як емоцiйний, мiфологiчний, цiннiсно-нормативний, культовий, органiзацiйний.

Усi сфери дiяльностi людини пов'язанi з емоцiями, але в жоднiй iз них, навiть у мистецтвi, емоцii не вiдiграють такоi ролi, як у релiгii. РЖ хоч релiгiйнi емоцii вплетенi в релiгiйнi уявлення i релiгiйнi дii, для розумiння рiзницi мiж релiгiiю та наукою доцiльно видiлити такий самостiйний структурний елемент релiгii як емоцiйний. Загострена емоцiйнiсть релiгii пояснюiться причинами, якими вона породжуiться. Якщо iдеал науки тАУ "не плакати, не смiятися, а розумiти", якщо наука прагне елiмiнувати з результату пiзнання субтАЩiктивне, вiдокремити пiзнавальний обтАЩiкт вiд субтАЩiкта, що пiзнаi, то релiгiя тАУ це "серце безсердечного свiту", "дух бездушних порядкiв". У релiгii "вщухаi весь бiль почуття".

Саме тому, що вiруючий шукаi у релiгii задоволення своiх емоцiйних i iнших потреб, його не бентежать i не цiкавлять тi протирiччя, що легко виявити, якщо до оцiнки релiгii пiдходити з точки зору iдеалiв i норм науковоi творчостi. Християни в рiзноманiттi релiгiйних почуттiв видiляють Вiру, Надiю i Любов.

У життi всiх людей, незалежно вiд iхнього ставлення до релiгii, цi почуття займають належне мiсце. Праця, вiра, надiя, любов повиннi бути змiстом стосункiв нормальноi родини. Але релiгiйнi почуття не обмежуються цими трьома. Вони можуть бути збудженi до ненавистi, до фанатизму, i тодi за любов до грiшника видаiться його спалення. У почуттi страху шукали причину, що породжуi релiгiю, вiд Демокрiта до Б.Рассела. Але мета релiгiйноi мiфотворчостi полягаi зокрема в тому, щоб подолати почуття страху, самотностi, безсилля, не дати вiруючому впасти у вiдчай, звiльнити мiсце для вiри та надii. Якщо сукупнiсть релiгiйних емоцiй уявити у виглядi пiрамiди, то почуття страху разом з почуттям безсилля, самотностi, безпорадностi будуть лише ii основою, а вершину пiрамiди створюють почуття благоговiння, святостi, священного.

Оскiльки релiгiя формуi сакралiзованi авторитети, намагаiться задовольнити бажання, що реально не можуть бути задоволенi, вона приречена у незрiвнянно бiльшiй мiрi, нiж iншi форми людськоi дiяльностi, звертатися до мiфологiчного засобу мислення.

Термiн "мiф" вживаiться сьогоднi у двох основних значеннях. У вузькому значеннi пiд мiфологiiю розумiють свiтогляд, властивий лише архаiчному, первiсному суспiльству та до певного вiку дитинi, свiтогляд, який ще не здатний усвiдомлювати якiсних вiдмiнностей мiж живою та неживою природою, перетворюi дiйснiсть ще виключно у наочно-чуттiвiй, образнiй формi (навiть першi абстрактнi поняття виникають тут у такiй формi). У широкому значеннi поняття "мiф" вживаiться як синонiм масовоi або iндивiдуальноi хибноi, помилковоi свiдомостi, несвiдомого або свiдомого перекручення дiйсностi, коли масову або iндивiдуальну свiдомiсть оцiнюють з точки зору ii iстинностi.

Оцiнка поглядiв як мiфiчних означаi, що вони не вiдповiдають вимогам iстинностi. Оскiльки i загальнолюдський, i груповий, i особистий досвiд завжди обмеженi, а iнтереси людей завжди стикались i будуть стикатись, дiяльнiсть людини приречена на те, що ii необхiдною стороною були, i i будуть перекручення дiйсностi, мiфотворчiсть.

Необхiдно повтАЩязана з ризиком помилок екстраполяцiя обмеженого досвiду окремоi людини, соцiальноi групи, людства у цiлому за його межi неминуче веде до мiфотворчостi, передбачаi ii. Тому судити про суспiльнi епохи по iх самосвiдомостi, а про окрему людину або соцiальну групу по тому, що вони самi про себе думають тАУ значить залишатись у полонi iдеологiчних мiфiв. Кожна людина, зокрема та, якiй належить вирiшальна або значна, роль у формуваннi будь-якоi суспiльноi органiзацii та ii iдеологii, в певнiй мiрi залишаiться мiфом не тiльки для iнших, а навiть для себе.

Адекватну оцiнку особi не можна дати без врахування епохи, обтАЩiктивноi ситуацii, в якiй вона вимушена дiяти та особистих якостей тих, хто сприяв або заважав реалiзацii ii намагань. Хоч мiфи мають мiсце не тiльки в релiгii, а i в науцi, наука та релiгiя вiдрiзняються своiм ставленням до мiфiв. Наука намагаiться звiльнитися вiд мiфiв, хоч вона цього нiколи не досягне. РЖдеологiя взагалi, релiгiйна зокрема, навпаки, намагаiться зберегти мiфи, але невблаганний процес демiфологiзацii вимушуi ii шукати замiсть застарiлих мiфiв новi. Оскiльки метою науки i пiзнання, iстина, iдеали науки передбачали i завжди будуть передбачати елiмiнацiю, усунення усього, що не притаманне обтАЩiкту пiзнання.

Дифузiя науки та iдеологii, зокрема науки та релiгii, демiфологiзацiя релiгii пiд натиском науки, пiдхоплення вiруючими наукових мiфiв не повиннi бути пiдставою проти теоретичного розмежування науки та релiгiйноi iдеологii. Таке розмежування тАУ не примха дослiдника, а лише констатацiя реальних вiдмiнностей соцiальних функцiй науки та iдеологii, науки та релiгii. Ця вiдмiннiсть знайшла свiй вираз зокрема у тому фактi, що релiгiя виникаi задовго до виникнення науки. На вiдмiну вiд науки в мiфологii, як i у буденнiй свiдомостi та мистецтвi, субтАЩiкт та обтАЩiкт дiяльностi залишаються злитими, невiдокремленими, колективнi уявлення або iндивiдуальнi переносяться на зовнiшнiй свiт.

Релiгiйна мiфологiя тАУ це один iз проявiв творчого, практичного ставлення людини до свiту, тобто людина в нiй бачить свiт не таким, яким вiн дiйсно i тАУ схрещенням безособовоi, несвiдомоi, безцiльноi необхiдностi та випадковостi, а таким, яким хотiлось би, щоб вiн був, перетвореним вiдповiдно до незадоволених потреб та iнтересiв.

До релiгiйноi мiфотворчостi вiруючих спонукаi не тiльки обмеженiсть знань, а перш за все усвiдомлення своii дiйсноi несвободи, бажання позбавитись ii, необхiднiсть створення авторитетiв. Свiт, в якому не залишаiться мiсця для Бога-Отця чи Божоi Матерi, якi здатнi вислухати вiруючого та домогти йому, не влаштовуi його. В такому свiтi вiн залишаiться один на один з ворожими йому силами, самотнiм, i iснування такого свiту вiн з бiльшою чи меншою впевненiстю заперечуi. Мiфотворчiсть i засобом сакралiзацii.

Поняття "мiфологiя" за своiм обсягом ширше вiд поняття "релiгiя", тобто мiфологiя може бути як релiгiйною, так i нерелiгiйною. В процесi суспiльного розвитку навiть релiгiйна мiфологiя може перетворюватись у нерелiгiйну, десакралiзуватись. Так давньогрецька мiфологiя втратила свою сакральну функцiю з охрещенням грекiв i зберегла для наступних поколiнь лише пiзнавальне та естетичне значення. Мiфи можуть виконувати i емоцiйно-естетичну i пiзнавальну, пояснювальну функцii. Якщо мiфи пронизують усю культуру, зокрема i науку, де пролягаi межа мiж релiгiйною та нерелiгiйною мiфотворчiстю?

Ознакою для диференцiювання мiфологii та релiгii, релiгiйних мiфiв вiд нерелiгiйних i сакралiзацiя мiфа, його спрямованiсть на регуляцiю мiжлюдських вiдносин та вiра у надприродне. Заперечують, що до певного часу сам вiруючий не здатний протиставляти природне надприродному. Але за нього це може зробити дослiдник релiгii. Не треба змiшувати практичне функцiонування релiгii та ii теоретичне дослiдження.

Оскiльки релiгiя, як i полiтична дiяльнiсть, виникаi з потреб регулювання суспiльних вiдносин, духом релiгiйноi дiяльностi i сакралiзацiя життiво важливих соцiальних вiдносин. Виразом сакралiзацii, засобом ii здiйснення i культ. Культ не зводиться до сукупностi символiчних дiй тАУ обрядiв. Культ, сакралiзацiя пронизуi усю релiгiю тАУ i релiгiйне мислення, i релiгiйнi емоцii, i релiгiйнi дii. Оскiльки будь-який культ, як релiгiйний, так i полiтичний, пiдносить некритичнiсть мислення, орiiнтуi на авторитети, а не на перевiрку, докази, засуджуi i перетинаi сумнiви, вiн вступаi у протирiччя з iдеалами науки.

Культ i виразом потреб суспiльноi органiзацii у стабiльностi. Релiгiйний i полiтичний культ взаiмно живлять один одного. Таiмничий змiст як першого, так i другого тАУ недопущення критичного ставлення до обтАЩiкту культу. Об'iкт культу тАУ це святиня, до якоi можна ставитися тiльки з благоговiнням. У обожнюваннi авторитету мета релiгiйного i полiтичного культiв збiгаiться. РДднiсть думок, почуттiв, поведiнки вiруючих забезпечуються не тiльки спiльнiстю iхнього буття i спiльнiстю iнтересiв, що виростаi з цього буття, але i нагнiтанням атмосфери культу, залякуванням, заборонами, насильством. "Неуцтво вiруючого краще, нiж зухвалiсть того, хто мудруi", тАУ вважав М.Лютер. Для тих, хто прагне манiпулювати свiдомiстю вiруючих, дiйсно краще. Але чого можна досягти в науцi без "зухвалостi того, хто мудруi?". Виправдовуючи вiдношення панування i пiдкорення мiж людьми, культ може формувати у вiруючих психологiю раба, червтАЩяка, нуля, вбивати, гасити в тих, кого життя поставило на колiна, бажання пiднятися з колiн. Вiруючi можуть пишатись тим, що вони раби Божi. Але той, хто вважаi себе червтАЩяком, не повинен ображатися, якщо його намагаються роздавити.

З величчю Бога не в'яжеться те, що вiн дозволяi, щоб перед ним падали на колiна, плазували, принижено благали допомогти, спасти. Спроба пiднести, звеличити Бога за рахунок власного приниження, обертаiться приниженням Бога. Культ в цьому випадку не тiльки не звеличуi об'iкт культу, а навпаки принижуi його. Справжня велич не потребуi того, щоб його шанувальниками були раби i нулi. "Кожний, хто вважаi себе володарем iнших, сам i раб i якщо по своiму становищу вiн i не i таким, то перед першим, що зустрiвся, бiльш сильнiшим, вiн буде мерзенно плазувати.

Вiльний лише той, хто усе навколо себе бажаi зробити вiльним". Це мiркування нiмецького фiлософа И.Фiхте заслуговуi уваги навiть тих, хто нехтуi фiлософiю. Його можна зробити критерiiм оцiнки не тiльки рiзних типiв релiгii, але i полiтичних напрямкiв.

Серед борцiв за свободу було немало "надлюдей", яких свобода приваблювала лише можливiстю iх особистоi самореалiзацii. Свобода iм була потрiбна для того, щоб позбавити свободи iнших. РЗм було байдуже те, що "умовою вiльного розвитку кожного i вiльний розвиток усiх". РЖ якщо релiгiя ставала на перешкодi таким дiячам, то це добре.

Що саме в структурi релiгii i найважливiшим обтАЩiктивно i незалежно вiд дослiдникiв релiгii, визначають самi вiруючi, i роблять вони це за допомогою обрядiв тАУ зовнiшнього, матерiального втiлення культу, його обтАЩiктивiзацii. Обрядовiсть тАУ це i i саме та практика, що дозволяi дослiднику релiгii дати вiрнi вiдповiдi на питання: "Для чого iснуi релiгiя, рацiональна чи iррацiональна вона?". Обрядами називаються символiчнi дii, за допомогою яких здiйснюiться освячення, сакралiзацiя соцiальних цiнностей. Оскiльки релiгiя задовольняi не тiльки моральнi, але й емоцiйнi потреби вiруючих, релiгiйна обряднiсть не може не набути в розвинених релiгiях естетичного характеру.

Музика, архiтектура, живопис, скульптура стають у релiгiйнiй обрядностi одночасно i засобом формування релiгiйних почуттiв, дозволяють досягти емоцiйноi розрядки, закрiпити той iдиний колективний настрiй, що формуiться насамперед спiльнiстю умов життя вiруючих.

Одна з цiлей, функцiй релiгiйноi обрядностi тАУ шляхом впливу на почуття вiруючих домогтися iхнього згуртування на основi iдей, норм, iдеалiв. За допомогою обрядiв у свiдомiсть мас, iхнiй побут в емоцiйнiй, чуттiво-конкретнiй формi впроваджуються центральнi iдеi релiгiйноi iдеологii, пiдкреслюiться життiва важливiсть певноi норми поведiнки, певноi подii для суспiльства й iндивiда, для вiруючих.

Рацiональний змiст християнських обрядiв водохрещення i вiнчання зокрема, полягаi у тому, що обовтАЩязки, котрi повтАЩязують чоловiкiв i дружин, батькiв i дiтей, повиннi бути священними, обряду поховання тАУ у формуваннi шанобливого ставлення до мертвих. Де його немаi, немаi такого ставлення i до живих. Чому християни оцiнюють Великдень як "свято свят i торжество торжеств"? Тому, що це свято дозволяi разом iз РЖсусом спiвчувати i страждати, спокутною жертвою Христа i його воскресiнням iз мертвих створюi вiруючому привабливу перспективу особистого безсмертя i загробного блаженства. Для цього вiруючий повинен поводитися так, як РЖсус напередоднi i пiд час страти. "Христос терпiв i нам велiв". Поведiнка РЖсуса повинна стати еталоном поведiнки для кожного вiруючого.

Виразом нездоланноi антирелiгiйноi тенденцii в релiгiознавчiй лiтературi i те, що при розглядi проблеми структурування релiгii поза полем зору аналiтикiв iнодi залишаiться головне тАУ ii цiннiсно-нормативний елемент, те, заради чого зокрема виникаi i iснуi релiгiя. Таке пiдкреслене iгнорування, виключення iз структури релiгii ii нормативноi складовоi продиктовано двома антирелiгiйними цiлями: зобразити релiгiю як щось чужорiдне, зовнiшнi моралi, звести ii до ролi "узурпатора" i спотворювача моралi, що виникаi нiбито до i незалежно вiд неi i тим самим виникнення та iснування релiгii оцiнити як безглуздя.

Але мораль набуваi самостiйностi по вiдношенню до релiгii лише в процесi iсторичного розвитку. Спочатку релiгiя виникаi саме на грунтi морального напрямку думок. Бажання вiруючого, щоб Бог iснував ("якщо Бога навiть нема, я все одно буду в нього вiрити"), виникаi iз спраги справедливостi, помсти, надii на кiнцеву перемогу добра над злом.

Якщо функцiя формуi структуру, вiднесення регулюючоi i iнтегруючоi функцii до найважливiших соцiальних функцiй релiгii обумовлюi i наявнiсть у структурi релiгii елемента, що забезпечуi вiдправлення цих функцiй i необхiднiсть виокремлення його в якостi самостiйного при науковому дослiдженнi релiгii.

На певному етапi розвитку релiгii передумовою виконання нею регулятивноi функцii стаi ii iнституалiзацiя, тобто виокремлення вiд маси пересiчних вiруючих групи осiб, що монополiзують за собою право сакралiзацii соцiальних цiнностей, виникнення релiгiйноi влади тАУ органiзацii у вузькому значеннi слова, надбудови над органiзацiiю пересiчних вiруючих. Релiгiйнi органiзацii займаються систематизацiiю, iнтерпретацiiю, розповсюдженням, пропагандою релiгiйноi iдеологii, монополiзують за собою право ii "iстинного" тлумачення, право визначати "кому быть живым и хвалимым, кто должен быть мёртв и хулим", стежать за настроями i поведiнкою вiруючих, орiiнтують iх, засуджують i припиняють iнакомислення. При цьому iстиннiсть у релiгiйнiй iдеологii, як i iдеологii взагалi, набуваi прагматичного тлумачення, iстина зводиться до того, що корисно церквi i вiруючим. РЖстинним оголошують усе, що може утiшити, сприяi згуртуванню, консолiдацii, iдностi, а помилковим, iретичним все, що веде до розбiжностей, розколу, пiдриву iдностi вiруючих i церкви. Оскiльки вiльнодумство вiруючих i невiруючих погрожуi згуртованостi, iдностi релiгiйних органiзацiй, загрожуi стабiльностi тих суспiльних вiдносин, що виправдовуються релiгiiю i церквою, остання, як i в iнших формах iдеологii, у мiру можливостей прагне припинити вiльнодумство. Ось красномовна рекомендацiя "свiточа науки" Фоми Аквiнського, iмтАЩя якого носить Папська академiя наук: "Спотворювати релiгiю, вiд якоi залежить життя вiчне, значно бiльший злочин, нiж пiдробляти монетутАж Отже, якщо фальшивомонетникiв, як i iнших злодiiв, свiтськi государi справедливо карають смертю, ще справедливiше стратити iретикiвтАж Бо, як казав св. РДронiм, члени, що гниють, повиннi бути вiдсiченi, а паршива вiвця вилучена з стада, щоб все тiло i все стадо не зазнали зарази, псування, загнивання, i загибелi. Арiй був в Олександрii лише iскрою. Проте, не загашена вiдразу, ця iскра пiдпалила весь свiт." Вiдмiннiсть соцiальних функцiй науки та iдеологii, зокрема науки та релiгii представлене тут досить виразно.

Якщо релiгiю аналiзувати пiд кутом зору, хто ii створюi, то в нiй слiд видiлити:

1) буденно-практичну дiяльнiсть мас, свiдомiсть, що виростаi iз цiii дiяльностi, стихiйно формуiться нею;

2) iдеологii релiгiйних органiзацiй, що проникають у повсякденну релiгiйну свiдомiсть мас, навтАЩязуються iй, або узагальнюють ii, орiiнтуються на неi, але нiколи з нею цiлком не збiгаються;

3) релiгiйна творчiсть окремих осiб, яка спроможна, здатна впливати на обидва згаданих, рiвня або один iз них у тiй мiрi, в якiй ця творчiсть орiiнтуiться на iнтереси релiгiйних, полiтичних, релiгiйно-полiтичних органiзацiй та iнтереси, потреби, iлюзii, настроi, установлення повсякденноi релiгiйноi свiдомостi мас.

Не Бог, не потойбiчнi сили, а саме релiгiйнi та полiтичнi органiзацii на чолi з iх харизматичними лiдерами разом з масами вiруючих або всупереч iм створюють релiгiю, i ii справжнiми, дiйсними творцями.

Аналiз соцiальних функцiй i структури релiгii дозволяi перейти до розгляду проблеми визначення поняття релiгii i проблеми рацiональностi релiгii. Бiльшiсть студентiв вважаi, що наукове визначення поняття релiгii взагалi неможливе, тому що кожна людина маi своi поняття релiгii. Помилковiсть цiii поширеноi думки в тому, що рiзноманiття думок не i перешкодою для виявлення iхнього обтАЩiктивного, загального змiсту. До кiнця 80-х рокiв у вiтчизнянiй лiтературi мало розповсюдження наступне визначення ii поняття: "Релiгiя - вiра у надприроднi сили та поклонiння iм".

Недолiк цього узагальнення в тому, що воно не тiльки не вказувало, а приховувало реальнi соцiальнi функцii релiгii. Релiгiя проголошувалась цiлком iррацiональною. З цим не можна погодитись, перш за все тому, що релiгiйна дiяльнiсть повтАЩязана з усвiдомленням життiвоi необхiдностi сакралiзацii соцiальних вiдносин.

У тiй чи iншiй мiрi релiгiя тАУ це благання про допомогу. Але вiруючий не може помилятись у тому, чи потрiбна йому допомога чи нi. Можна заперечити: поведiнка вiруючого iррацiональна, бо вiн шукаi допомоги там, де ii напевно не можна знайти. З таким аргументом можна було б погодитися, якби тi, що оточують вiруючого, були б готовi кинутись йому на допомогу. Оскiльки такоi готовностi вони або не виявляють, або не здатнi, не мають можливостi ii надати, створення образу уявного помiчника, спiврозмовника, рятiвника не можна вважати цiлком iррацiональним.

Сакралiзацiя сiмейних вiдношень, осуд розлучень, варварських методiв регулювання народжуваностi, прагнення будувати стосунки у релiгiйних громадах як братерськi та сестринськi, пiдтримувати один одного духовно i матерiально, не пити, не палити, (не опоганювати тiло тАУ "храм божий") тАУ втiлення цих вимог у життя може принаймнi в якiйсь мiрi принести вiруючому i реальне щастя. Критерiiм рацiональностi, розумностi людських дiй i зокрема збiг цiлей i результатiв дiяльностi. Релiгiя поступаiться науцi в ступенi рацiональностi, але ii не можна оцiнювати як цiлком iррацiональну. Це достатньо переконливо довела вже нiмецька класична фiлософiя. На вiдмiну вiд французьких просвiтникiв, що повнiстю iррацiоналiзували релiгiю, Кант розрiзняв в релiгii розумне та нерозумне. До розумного вiн вiдносив мораль, до нерозумного все iнше тАУ молитву, культ. Але те, що Канту здавалось нерозумним, для вiруючого i розумним. Молитва створюi у вiруючого певний настрiй (згадаiмо "Молитву" М. Лермонтова), а культ i засобом сакралiзацii. Коли Кант оцiнював основний закон моралi як обовтАЩязковий для кожноi людини категоричний iмператив, коли вiн зворушливо порiвнював моральний закон з небом, з зiрками на небi, вiн сам намагався сакралiзувати мораль, моральний обовтАЩязок. У тiй мiрi, в якiй вiдбуваiться процес демiфологiзацii релiгii, розкриваiться, оголяiться ii моральна природа, сфера сакралiзованого морального регулювання поширюiться з окремих соцiальних груп на людину взагалi, ступiнь ii рацiональностi збiльшуiться.

Аналiз соцiальних функцiй та структури релiгii i пiдставою запропонувати наступне визначення поняття релiгii: "Релiгiя тАУ це свiтогляд, що за допомогою системи мiфiв та дiй (обрядiв), вiри у надприродне створюi сакралiзованi авторитети, обТСрунтовуi необхiднiсть дотримання сакралiзованих соцiальних цiнностей, рацiоналiзуi свiт, психологiчно пiдтримуi вiруючого". Це визначення на вiдмiну вiд попереднього вказуi на рацiональнi соцiальнi функцii релiгii.

Вместе с этим смотрят:

"Одесский миф" как миф: (Ранние годы "одесского мифа")

РЖудаiзм як нацiональна релiгiя iвреiв

Анализ и сравнение существующих представлений об исповеди в различных конфессиях

Антихрист и время его пришествия

Астральные мифы