Культура Украiни в 30-х рока

Доля украiнськоi лiтератури тАУ доля Украiни. Важко знайти у свiтовiй iсторii аналогiю, щоб жива мова, мова великого народу систематично заборонялася й переслiдувалася спецiальними державними вердиктами й актами. Цей геноцид тривав столiттями.

За останнi триста з гаком рокiв украiнська лiтература, перебуваючи в колонiальному становищi, не могла розвиватися на всю силу генетично закладених у нiй можливостей; спираючись на невмирущi скарби народноi творчостi, постiйно дбаючи про самозбереження й виживання тАУ своi i своii пiдвалини тАУ украiнськоi мови, вона проходила через утиски й труднощi, невiдомi лiтературам, якi не зазнавали нацiонального гнiту.

До мiфiчного антирадянського нацiоналiстичного пiдпiлля, нiбито керованого напiвживим академiком Кримським, були “пiдверстанi” нещодавно заарештованi в Киiвi дочки класика украiнськоi лiтератури Михайла Старицького тАУ сiмдесяти трирiчна Людмила Михайлiвна Старицька-Черняхiвська шiстдесяти семирiчна Оксана Михайлiвна Стешенко.

На допитах усi заарештованi категорично заперечували iснування якогось антирадянського пiдпiлля i свою приналежнiсть до нього. Та iхнi голоси чули тiльки холоднi тюремнi мури, пiдручнi ж Берii робили своi дiло. РЗм потрiбен був гучний судовий процес над украiнськими буржуазними нацiоналiстами тАУ гiтлерiвськими посiпаками й запроданцями. Водночас такий процес, який би виправдовував iхнi сите жирування в глибокому тилу, за спинами тих, що ходили в штиковi атаки, кидалися з в‘язанками гранат пiд гусеницi нiмецьких танкiв, закривали своiми грудьми амбразури дзотiв.

За своiм психiчним станом Сталiн не мiг збагнути, якоi самостiйностi жадаi мiсцева люднiсть на порозi соцiалiстичного раю, чому вона чинить такий вiдчайдушний опiр впроваджуванiй бiльшовиками полiтицi воiнного комунiзму. РЖ вiд усвiдомлення власного безсилля зрозумiти i змiнити становище горде серце наркомнаца скипало ярим гнiвом, переповнювалося презирством i зненавистю до всього украiнського.

До того ж мiсцевi намiсники в особi всiляких квiрiнгiв, раковських, п‘ятакових самi корчили з себе видатних пролетарських вождiв i гадки не мали визнавати верховенство влади на Украiнi повноважного представника Центру Джугашвiлi-Сталiна. Складалося навiть враження, що вони сприймали його як тимчасового нальотчика i з нетерпiнням чекали якнайшвидшого щезнення. За таких умов праця на Украiнi не лише не приносила Сталiну морального вдоволення, але з кожним днем ставала все обтяжливiшою i нестерпнiшою. Тому, коли випала нагода перейти на роботу в Секретарiат ЦК ВКП(б), вiн без вагань i без жалю полишив Украiну, де не здобув нi кар‘iри, нi слави.

Полишив, але забути не забув. Тим паче, що вона частенько нагадувала про себе. Навiть ставши Генеральним секретарем ЦК ВКП(б), Йосиф Вiссарiонович не вiдчував належноi шаноби до себе з боку учорашнiх украiнських соратникiв. Навпаки, вони залюбки ставили йому пiднiжки, де тiльки могли.

З юнацьких лiт призвичаiний до кривавих насильств, морально розбещений безкарнiстю за найтяжчi злодiяння в роки “воiнного комунiзму”, самодержавний бiльшовицький диктатор зi своiми посiпаками в Полiтбюро поставив перед партiiю позбавлене здорового глузду завдання: не просто колективiзував десятки мiльйонiв селян, а колективiзувати за один рiк. Чим закiнчилася чергова сталiнська авантюра, нинi вiдома всьому свiтовi. Лiквiдацiя куркульства як класу, повальний грабiж селянства, розстрiли без суду й слiдства, ув‘язнення закладникiв, насильна депортацiя мiльйонiв хлiборобiв у концтабори й вiддаленi райони вiчноi мерзлотитАж морем кровi заплатило селянське суспiльство за злочинний експеримент побудови сталiнського соцiалiзму!

Для украiнського народу кампанiя “Дайош шаленi темпи колективiзацii!” мала неймовiрно трагiчнi наслiдки. Навiть за часiв татаро-монгольського нашестя наша земля не зазнала стiльки страхiть, як за роки сталiнськоi опричнини.

Не менш важливо було встановити: коли саме почався сталiнський терор проти украiнського письменства? Бiльшiсть лiтературознавцiв називають 1929 рiк тАФ рiк початку пiдготовки фальсифiкованого судового процесу в справi так званоi Спiлки Визволення Украiни.

Сталiн лякав Полiтбюро ЦК КП(б)У тим, що украiнiзацiя дуже швидко можу привести до вiдчуження украiнськоi культури вiд “Москви”, а найжахливiше тАФ почнеться “боротьба проти росiйськоi культура i ii найвищого досягнення тАФ ленiнiзму”.

26 квiтня 1926 року, коли Генсек фактично власними руками вiдлив кулю, яка згодом обiрвала життя Миколi Хвильовому, i всi пiдстави вважати днем початку великого терору на Украiнi. Що ж стосуiться морального терору проти украiнства, то вiн нiколи не припинявся на нашiй землi.

Головним об‘iктом цих наскокiв був комiсар освiти М.Скрипник. не бажаючи зректися полiтики украiнiзацii, 7 липня 1933 р. вiн накладаi на себе руки. Так само кiлькома мiсяцями до цього вчинив М.Хвильовий. РЖнший iдеолог украiнського нацiонал комунiзму Шумський помер на засланнi. По мiрi того як набирало обертiв правлiння терору Постишева, страчувалися чи висилалися в табори тисячi представникiв новоi радянськоi iнтелiгенцii, що з‘явилася у 20-тi роки. За деякими пiдрахунками, з 240 украiнських письменникiв тодi зникло 200. РЖз 85 вчених мовознавцiв лiквiдували 62. Щоб урятуватися, деякi письменники, такi як П.Тичина та М.Бажан, стали писати пiд диктовку Москви.

Одним iз прикладiв i РДвген Павлович Плужник (1898-1936рр. народження) який народився 26 грудня в Слободi-Контемирiвка Ворошзькоi губернii. Його батько був дрiбним купцем родом з Полтавщини, а мати тАУ з Воронежчини. У сiм‘i було 8 синiв i дочок.

Спадковi сухоти перiодично забирали когось iз дiтей. Мати була зайнята, тож РДвген жив пiд опiкою сестри Ганни. Згодом вiн вступив до гiмназii у Воронежi. Згодом продовжив навчання у Ростовськiй гiмназii. У 1919р. закiнчуi гiмназiю в Бобровi i переiжджаi з батьками на Украiну в село Велика Богачка i вчителюi у початковiй школi. Влiтку 1919р. РДвген Плужник вирiшуi спробувати своi сили, як актор у мандрiвнiй трупi, а вже влiтку 1920р. вiд‘iхав до мiста Киiва до старшоi сестри Ганни, яка працювала лiкарем-фтизiатром в медiнститутi, а ii чоловiк викладач у ветеринарно-зоотехнiчному iнститутi. Вiн загiтував вступити РДвгена до цього iнституту. Але через рiк РДвген зрозумiв, що це не його покликання. Вiн вирiшуi пiти на професiональну сцену. Вiн вiдвiдував лекцii у муздрамi, але стався химерний випадок, який назавжди обiрвав театральну кар‘iру РДвгена Плужника.

РД.Плужник не зробив акторськоi кар‘iри, взагалi не став актором, проте захоплення театром не минуло безслiдно. Вiн написав три прозовi п‘iси. Двi з них ( “Професор Сухораб” та “У дворi на передмiстi” ) опублiковано 1929року в журналi “Життя й революцiя”. В них живе аромат тiii епохи, вони й тепер можуть задовольнити i наше прагнення до пiзнання, i нашi естетичнi потреби. Плужник надзвичайно любив лише одну п‘iсу: “Лихо з розуму” Грибоiдова. Створити украiнське “Лихо з розуму” п‘iсу, що поiднала б у собi все найкраще з драматургii i поезii тАУ ось таку мету поставив перед собою митець.

Ще пiд час вiдвiдування лекцiй вiн знайомиться зi своiю майбутньою дружиною, яка навчалася на iсторико-фiлологiчному факультетi РЖНО ( РЖнститут народноi освiти ). Вони закохуються одне в одного i 12 жовтня 1922р. одружуюдться. 1923 року пiд псевдонiмом Кантемирянин з‘являються публiкацii Плужника. У жовтнi 1924 року вiдбуваiться перший публiчний виступ поета в примiщеннi Всенародноi бiблiотеки Украiнськоi Академii наук. Вiдтодi вiн став членом лiтературного угрупування “Ланки”. Пiзнiше, 1926 року воно було перейменовано на “Майстерню революцiйного слова” (“Марс”), яке проiснувало всього три роки й само лiквiдувалось 1929 року.

У другiй половинi 20-х рокiв вiн написав багато вiршiв, якi потiм увiйшли до його збiрок. Та, раптом, у липнi 1926 року, коли дружина була на вiдпочинку, стан здоров‘я письменника рiзко погiршуiться: горлом пiшла кров. Коли лiкарi через мiсяць дозволили нарештi вiдвезти хворого до передмiстя, у Ворзелi зняли кiмнату.

Там i перебував поет до глибокоi осенi, потiм лiкувався у тубiнститутi, а навеснi поiхав до Карасану. Вiдтодi i назавше його життя пiдлягло суворому режиму.

На початку 30-х рокiв, незважаючи на важку хворобу, лiтературна дiяльнiсть Плужника значно активiзуiться, розширюються ii горизонти: перекладаi украiнською мовою.

Восени 1932 року поет повертаючись з Кавказу, заiздить до Харкова, де у вузькому колi друзiв читаi свою п‘iсу “Шкiдники”.

Надiлений даром передчуття, вразливою душею, РД.Плужник не мiг не передбачити трагiчних наслiдкiв суспiльних деформацiй свого часу. Поет писав у своiх роботах про правду за що i був репресований. РЖ 2 лютого 1936 року помер на Соловках.

Його звинуватили, що вiн був членом контрреволюцiйноi органiзацii. Розумiючи неповоротнiсть далi, на допитах не творив опору. Вирок тАУ 10 рокiв ув‘язнення на Соловках, на далекiй холоднiй Пiвночi. Похований у Братськiй могилi на Далеких Соловках.

Ще одним прикладом i Микола Костянтинович Зеров, який народився 26 квiтня 1890 року на Полтавщинi, в родинi шкiльного вчителя. Середню освiту здобув у Першiй киiвськiй гiмназii. Гiмназiя, в якiй панував дух офiцiйноi iдеологii, нiкого, ясна рiч, не готувала до свiдомоi працi задля iнтересiв украiнського народу, але правда i те, що з ii стiн вийшло немало людей, чиi iмена бiльшими чи меншими лiтерами вписанi в iсторiю Украiни тАУ дiячiв демократичного руху, науки й культури.

Вiн вийшов з гiмназii 1908 року без чiтких полiтичних переконань, але з психологiчною готовнiстю до засвоiння демократичних iдей. Восени того ж року вiн вступив до унiверситету св. Володимира в Киiвi, де в неспокiйному середовищi полiтично активного студентства сформувався його свiтогляд.

Учився легко тАУ знову, як i в гiмназii, творилися легенди про його феноменальну пам‘ять. На iсторико-фiлологiчному факультетi ( а Зеров обрав класичний вiддiл, де вивчав античну фiлологiю ) викладачами були знанi й шановнi вченi. Але й були такi викладачi, якi за умов пореволюцiйноi реакцii особливо запопадливо демонстрували свiй монархiзм i густопсовий, круто замiшаний на чорносотенствi шовiнiзм, що розтлiвало студентiв дрiбнодухих, схильних до угодовства, i водночас збурювало спротив свiдомого i морально здорового студентства. Зеров охоче демонстрував свою огиду до найреакцiйнiших викладачiв, пропускаючи iхнi лекцii, а згодом органiзував предивне земляцтво тАУ “ кролевецьке “, на зборах якого, як i на засiданнях грузинського чи вiрменського, мовилося про гострi нацiональнi та соцiальнi проблеми.

Прагнучи прислужитися “включенню” нацiональноi культури в дiалог культур iвропейських, Зеров наполегливо працював на перекладацькiй нивi, явивши немало прикладiв конгенiального вiдтворення поетичних шедеврiв.

Звичайно ж, не всi переклади Зерова неперевершенi, але й тi, що вважаються слабкiшими мали для свого часу велике значення. Приклад тАУ переклад драми Юлiуша Словацького “Мазепа” (1926). Переклад Зерова згодом лiг в основу кiлькох цiкавих спектаклiв.

Пiсля закiнчення унiверситетських студiй вiн став учителем тАУ упродовж трьох рокiв викладав латинську мову та iсторiю в гiмназii мiстечка Златополь. У 1922 роцi Зеров повертаiться до Киiва з Баришiвки тАУ стародавнi мiсто потроху вiдроджувалося, оживало пiсля голодних лiт. Не було столицею тАУ нею нарекли молодий Харкiв.

Поету болiло те, що новiтнi “гермокопiди” нищили iсторичнi пам‘ятки Мiста, що його красу нiвечив “несмак архiтекторiв тАУ нездар i всюди залишив пожар” тАУ усе те болiло поетовi, але всьому наперекiр вiн вiрив у його щасливу будучину.

До революцiйного Киiва Микола Зеров, як вiдомо, приiхав восени 1917 року. Спочатку викладав латину та iсторiю в Другiй украiнськiй гiмназii, редагував бiблiографiчний журнал “Книгар”, а згодом зосередився на читаннi курсу украiнськоi лiтератури в Киiвському iнститутi народноi освiти. На читаннi та розробцi, адже до революцii в росiйському унiверситетi св. Володимира i взагалi в жодному навчальному закладi iмперii такоi лiтератури не знали, а про Шевченка якщо й згадували, то тiльки крiзь зуби i, як правило, зараховуючи його до лiтератури росiйськоi. Тож належало пiдготувати систематичнi виклади. Всю iсторiю украiнського письменництва було подiлено на чотири перiоди: лекцii про лiтературу з найдавнiших часiв до кiнця XVIII столiття читав Сергiй Маслов ( згодом Навроцький ), про нову ( з кiнця XVIII ст. i до кiнця XIX ст. ) тАУ Микола Зеров, про короткий перiод модерних течiй ( з кiнця XIX ст. i до Жовтневоi революцii ) тАУ Павло Филипович, а Борис Якубовський, знавець поетики, оглядав те, що тiльки-но народжувалося, покликання до життя волею народу, - украiнську лiтературу пореволюцiйноi доби.

Крiм науковоi роботи i читання курсу лекцiй, усi професори ( за винятком Б.Якубовського, який був зайнятий секретарюванням ) багато часу вiддавали розмаiтим студентським гурткам i семiнарам “пiдвищеного типу”. Там поглиблено вивчалася творчiсть письменникiв-демократiв, вироблялися навички самостiйноi роботи в галузi лiтературознавства та бiблiографii, ентузiасти прилучалися до складання бiографiчних словникiв тАУ готувалися кадри украiнськоi радянськоi iнтелiгенцii. На жаль, не всi учнi Миколи Зерова виявилися вдячними i добропам’ятними, але в тiм не його провина тАУ вiн робив усе, щоб пiдтримати найздiбнiших i виховати iх свiдомими свого обов‘язку перед народом.

Багато зробив Зеров i для пiдготовки перекладацьких кадрiв. У статтi тАУ спогадi “Чим я завдячую Зерову”, написанiй 1971 року i опублiкованiй 18 червня 1987-го в “Лiтературнiй Украiнi”, Борис Тен розповiв про свою працю пiд керiвництвом i за допомогою Миколи Костьовича над перекладами французьких i нiмецьких поетiв, про його цiннi поради i тактовне редакторське втручання, коли переклад наближався до оригiналу й водночас зберiгалися риси iндивiдуального почерку перекладача.

Восени 1934 року Зеров залишився без роботи. Захворiв i помер його iдиний син. А цькування тривали, наклепи звучали як пункти вироку. Вiдхрещувалися колеги, зрiкалися й учнi, городячи казна-що на свого ще недавно “улюбленого” професора. РЖ ось тАУ звiльнення.

У 60-тi роки вдалося видати “Вибране” поета тАУ з грунтовною передмовою М.Рильського, але й пiсля того мало що змiнилося.

То яким же, вiн був у життi, у побутi? Вiдомо, зокрема, як умiв i любив незлостиво пiддражнювати навiть найближчих друзiв, як зiрко помiчав у довкiллi комiчне, смiшне або ж те, що заслуговувало висмiювання. Мав природний хист до перевтiлювання, мiг так прочитати вiрш давно забутого поета, що вiдтодi жоден з очевидцiв уже не годен був сприймати цiii поетичноi спадщини серйозно, в iншому тонi, з iншими голосовими iнтонацiями. У його виконаннi легко впiзнавали навiть тих, з ким вiн нiколи не бачився. Можна, певно, припустити, що в ньому вмер актор тАУ як умерли в багатьох iнших лiтераторах художники чи музиканти.

Схильнiсть Зерова до гумору допомагала йому вiдносно спокiйно сприймати тi брутальнi звинувачення, якi десь вiд середини 20-х рокiв стали заледве не нормою лiтературноi полемiки з неокласиками. Втiм, цей гумор не завжди був лише захисною реакцiiю вразливих iнтелiгентiв: вiн часто перетворювався на дошкульну сатиру i тодi ставав зброiю для найкращого захисту тАУ нападу.

Писав Зеров i пародii ( на М.Вороного, до якого вiдчував взаiмну нелюбов, на Чупринку, Фiлянського та iнших сучасникiв ), писав жартiвливi, самоiронiчнi i водночас смутнi сонети тАУ послання до друзiв ( зокрема до П.Филиповича ) й такi портретнi шаржi, як, наприклад “Самiйленко”.

Лiтературна творчiсть М.Зерова постiйно супроводжувалася злiсними нападками вульгарно-соцiологiчноi критики, а з кiнця 20-х рокiв почалося справжнi полiтичне цькування письменника. 1930р. його допитували на судi як свiдка у так званому “процесi СВУ”. А в нiч iз 27-го на 28 квiтня 1935 р. вiн був заарештований пiд Москвою на станцii Пушкiно. 20 травня його вiдпроваджено до Киiва для слiдства. Звинувачення: керiвництво контрреволюцiйноi терористичноi нацiоналiстичноi органiзацiiю.

Пiсля нових “тасувань” “групу Зерова” остаточно було визначено в складi 6 осiб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананiй Лебiдь, Марко Вороний, Леонiд Митькевич, Борис Пилипенко.

Вiйськовий трибунал Киiвського вiйськового округу на закритому судовому засiданнi 1-4 лютого 1936р. без участi звинувачення й захисту розглянув судову справу №0019-1936. М.Зерову iнкримiнувалося керiвництво украiнською контрреволюцiйною нацiоналiстичною органiзацiiю i, згiдно з тодiшнiми статтями Кримiнального кодексу УРСР, трибунал визначив йому мiру покарання: десять рокiв позбавлення волi у виправно-трудових таборах з конфiскацiiю приналежного йому майна.

На початку червня 1936р. етап iз засудженими у справi цiii “банди” прибув на Соловки. У короткi хвилини вiльного часу Зеров повнiстю вiддався улюбленiй справi тАУ перекладу. За багатьма свiдченнями, вiн завершив багаторiчну роботу над украiнською версiiю “Енеiди” Вергiлiя.

Без будь-яких додаткових пiдстав i пояснень “справа Зерова та iн.” Була нагально переглянута “особливою трiйкою” УНКВС по Ленiнградськiй областi 9 жовтня 1937 року. Як наслiдок тАУ Зерову, Филиповичу, Вороному i Пилипенку було винесено вищу мiру покарання тАУ розстрiл. Усi вони полягли 3 листопада 1937 року.

Рiшенням Вiйськовоi колегii Верховного Суду СРСР вiд 31 березня 1958 р. вирок вiйськового трибуналу КВО вiд 1-4 лютого 1936р. i постанова “особливоi трiйки” УНКВС по Ленiнградськiй областi вiд 9 жовтня 1937р. скасованi, справа припинена “за вiдсутнiстю складу злочину”.

Микола Зеров реабiлiтований посмертно.

Реферат на тему:

Поети

“розстрiляного вiдродження”.

Учня 11-Б класу

гiмназii “Троiщина”

Назаренка Дениса.

Киiв 2001

Вместе с этим смотрят:

"..Моим стихам, как дpагоценным винам, настанет свой чеpед"

"Christmas stories" by Charles Dickens

"РЖзборник Святослава 1073 року" як лiтературний пам'ятник доби Киiвськоi Русi

"РЖсторiя русiв" - яскравий твiр бароковоi лiтератури

"Бедный человек" в произведениях М. Зощенко 20-30-х гг.