"Вальдшнепи" Миколи Хвильового. Проблеми iнтерпретацii й iнтертекстуального прочитання

"Вальдшнепи" Миколи Хвильового. Проблеми iнтерпретацii й iнтертекстуального прочитання

Серед уривкiв iз романiв, незавершених чи "ненаписаних" романiв найвiдомiшi, безперечно, "Вальдшнепи" Миколи Хвильового. Робити якiсь певнi висновки щодо його iдейного змiсту чи формальних особливостей, зокрема й щодо жанровоi сутностi та структуро будови, надзвичайно складно саме через його незавершенiсть. Точнiше, роман був завершений, але до нас дiйшла тiльки його початкова частина. Загальновiдомо, що "Вальдшнепи" писалися влiтку 1926 року, перша частина друкувалася на початку 1927 року в 5-му числi "Ваплiте", друга вже була набрана в 6-му числi, але i роман, i стаття РЖ. Сенченка "Де хвилi", i загальне протистояння ваплiтян до офiцiйноi лiнii компартii видалися настiльки неприйнятними, що це число часопису було заборонене цензурою, сконфiсковане i знищене. Як дисциплiнований член партii, М. Хвильовий за вказiвкою вiдповiдних органiв, очевидно, знищив рукопис другоi частини роману, тому вона не збереглася нi в архiвi письменника, нi в архiвах журналу, цензурного вiдомства чи спецслужб. РЖз кожним роком сподiвань на те, що текст буде знайдено, усе менше й менше.

РД тiльки окремi цитати з другоi частини "Вальдшнепiв", якi наводить у гострокритичнiй брошурi "Вiд ухилу - у прiрву: Про "Вальдшнепи" Хвильового" Андрiй Хвиля, колишнiй боротьбист i тодiшнiй завiдувач преси ЦК КП(б)У. За переказами, заборонена друга частина роману у виглядi журнальних гранок передавалася з рук у руки довiреними особами, тому певна кiлькiсть людей усе ж таки мала змогу ii прочитати. Скажiмо, Л. Сеник стверджуi: в усних спогадах 60-х рокiв Володимир Гжицький повiдомляв, що читав другу частину "Вальдшнепiв". Про окремi ii сюжетнi перипетii наводить вiдомостi також Юрiй Лаврiненко, який, за його словами, теж читав заборонену частину роману. Однак цього дуже мало, щоб скласти якесь бiльш-менш чiтке уявлення про повний текст роману. Тому, наприклад, Ю. Безхутрий у ТСрунтовному дослiдженнi "Хвильовий: проблеми iнтерпретацii" взагалi не аналiзуi цей твiр: "РЖз вiдомих творiв Хвильового 1922-1928 рокiв поза нашою увагою залишився фрагмент роману "Вальдшнепи". Це зроблено свiдомо: вiдсутнiсть закiнчення, як i у випадку з iншими незавершеними текстами, не даi можливостi адекватно оцiнити його як цiлiсть". Однак зрозумiло, що залишити поза увагою лiтературознавства фрагмент роману, якому М. Хвильовий надавав особливого значення у власному доробку, теж не можна. Особливо якщо врахувати, що цей фрагмент, на вiдмiну вiд багатьох iнших фрагментiв i незавершених творiв, усе ж таки був опублiкований i вiдiграв важливу роль в iсторii украiнськоi лiтератури й культури 1920-х рокiв i XX столiття загалом. У такiй ситуацii не залишаiться нiчого iншого, крiм спроби розглянути початкову частину "Вальдшнепiв" як окремий цiлiсний твiр, що маi вiдкрите закiнчення. На сьогоднi вже iснуi чимало ТСрунтовних дослiджень "Вальдшнепiв". Своiрiдним пiдсумково-систематичним i синтетичним дослiдженням стала монографiя Л. Сеника "Роман опору. Украiнський роман 20-х рокiв: проблема нацiональноi iдентичностi", точнiше роздiл iз цiii монографii "Микола Хвильовий i його роман "Вальдшнепи". Науковець скрупульозно зiбрав корпус праць попередникiв, ТСрунтовно опрацював його i виробив власну концепцiю iнтерпретацii "Вальдшнепiв", вiн подаi цiлу низку надзвичайно цiкавих i аргументованих спостережень, суджень, мiркувань щодо iдейного змiсту, генологiчноi сутностi, художнiх особливостей фрагменту роману, його iнтертекстуальних перегукiв iз творами украiнськоi та свiтовоi лiтератури.

Поряд iз цим варто зазначити, що наполеглива праця дослiдника iнколи поiднуiться з певною недбалiстю, неуважнiстю у прочитаннi тексту "Вальдшнепiв" чи iнших творiв або наукових дослiджень. Скажiмо, РЖгоря Михайлина вiн називаi Г. Михайлином. Проте i i серйознiшi курйознi недогляди. Примiром, стверджуiться, що "чимось Одарка нагадуi служницю в оповiданнi М. Коцюбинського "Конi не виннi", хоча в текстi "Вальдшнепiв" М. Хвильовий недвозначно вiдсилаi читача до "Смiху" М. Коцюбинського. У творi ж "Конi не виннi" i тiльки лакей Савка, i, напевно, не може бути пiдстав для порiвняння служницi Одарки з Палажкою, яку М.Коцюбинський згадуi лише воднiй короткiй опосередкованiй фразi: "..На обiд будуть сьогоднi молодi печерицi, якi Палажка несла уранцi в приполi з городу".

Ще в одному мiсцi Л. Сеник проводить аналогii мiж Дмитром Карамазовим iз "Вальдшнепiв" та Альошею з "Братiв Карамазових" Ф. Достоiвського, жодним словом не згадуючи про Дмитра з роману росiйського письменника, хоча така аналогiя була б значно доречнiшою. Це змушуi, прискiпливо вивчивши роздiл про М. Хвильового в монографii Л. Сеника, уточнити чи доповнити його; це необхiдно тим бiльше, що згадувана праця стала певною мiрою хрестоматiйною, класичною для подальших дослiдникiв, якi некритично пiдхопили похибки й недогляди, яких припустився Л. Сеник. Окремо варто зазначити, що на багатьох дослiдженнях "Вальдшнепiв" i творчого доробку М. Хвильового загалом позначилися iдеологiчнi надбудови правого чи лiвого спрямування або породженi огляданням на офiцiйну владу (на зламi 80-90-х рокiв).

Через вiдсутнiсть завершення роману загадкою залишаiться його назва. Зрештою, невiдомо, чи повний текст твору давав пряму вiдповiдь на це запитання. Безперечно, мають право на iснування мiркування про те, що персонажi роману асоцiюються з вальдшнепами, беззахисними перед дулами рушниць мисливцiв, як i версiя, за якою вальдшнепи - це думки, що "навеснi летiли на Украiну". Однак варто пошукати й iншi варiанти прочитання назви роману, насамперед у самого письменника, який був пригодницькою "Дивовижною мандрiвкою дядька Петра". Настанова на новаторськi пошуки, на експеримент, використання оголення прийому, гри з читачем теж значною мiрою були зумовленi прагненням пiдвищити рiвень читабельностi художньоi лiтератури, викликати спонтанне прагнення продовжувати невiдривно читати текст. Багато важила читабельнiсть творiв i для М. Хвильового, тому "любовний" роман - це не тiльки i не стiльки форма зашифрованостi, скiльки прагнення написати цiкавий для великоi кiлькостi читачiв художнiй твiр, роман, iманентною ознакою якого була б романiчнiсть, що завжди приваблювала читача i могла би розважати його та згладжувати складнiсть для читання малосюжетного твору, iнтелектуально навантажених дiалогiв i внутрiшнiх монологiв.

По-третi, проблема мiжстатевих, еротично-сексуальних взаiмин стаi в 1920-х роках однiiю з найактуальнiших у лiтературi. Сприяли цьому i фройдiвська та нiцшеанська теорii, з якими були знайомi широкi верстви iнтелiгенцii, i впроваджуване в перше пореволюцiйне десятилiття марсистське гасло звiльнення вiд фарисейства буржуазного шлюбу, гасло "вiльного" кохання, i визнання жiнки рiвноправним суспiльним, а також i сексуальним партнером. Ця проблема була чужою i для творчостi М. Хвильового, який протиставляв мiщанськiй розпустi й задоволенню тваринноi хотi високе кохання, що, однак, не мислилося без тiлесноi насолоди.

Примiром, Дмитро Карамазов, значною мiрою alter ego автора, так фiксуi власнi емоцii та бажання, побачивши Аглаю в купальному костюмi: "Дмитрiй вiдчув, що йому стало важко дихати .. В ньому в перший раз прокинувся до неi справжнiй самець. Вiн безсоромно дивися на ii таз, на ii груди, i нiяк не мiг одiрватись, йому захотiлось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первiсна людина. Йому навiть прийшла мисль пiдплисти до фльоберiвських дам i жартуючи схопити в своi обiйми АТСлаю". РЖ далi ця "мисль" стаi постiйною: "..Сьогоднi вiн побачив прекрасне АТСлаiне тiло .. йому захотiлось кусати ii. Йому метнулось у головi, що п'янка може утворити непогану обстановку, i вiн уже напружено шукав мiсця для оргii". Ця "мисль" приходить до Карамазова ще i ще раз, отримуючи свiй подальший розвиток, синтезуючи в почуттi кохання до Аглаi iнтелектуальний i тiлесний первинi: "Вiн раптом вiдчув ii присутнiсть у цьому городку, так би мовити фiзiологiчно, i це почуття почалось не вчора .. Хiба випадково вона показала йому своi тiло в купальному костюмi? Хiба випадково вона вчора весь вечiр намагалася одрекомендувати себе? Хiба випадково вiн почув цю апологiю безумству хоробрих на фонi вранiшньоi зустрiчi, тiii зустрiчi, коли вона стояла на пляжi в потоках сонця i демонструвала йому своi здорове рубенсiвське тiло? Нiчого випадкового нема .. йому до болю захотiлось бути .. безумним. Йому захотiлося схопити ii в обiйми й закричати побiдним криком дикого переможця .. Вiн уже нiчого не бачив, крiм цiii привабливоi дiвчини i ii мигдалевого погляду. Карамазов нахабно подивився на АТСлаiн торс i зупинив на ньому своi очi".

Цей духовно-тiлесний безум кохання до Аглаi вже нi на мить не покине Дмитра аж до кiнця тiii частини роману, що збереглася. Зрозумiло, вiн не може бути тiльки формою приховування за еротичними переживаннями персонажа чогось значно вагомiшого з проблем суспiльного життя рефлексуючоi особистостi, ii партii та ii нацii, а i самодостатнiм i вагомим чинником iдейно-художнього змiсту "Вальдшнепiв".

Для iнтерпретацii роману М. Хвильового дуже багато важить його iнтертекстуальне прочитання крiзь призму творчостi Ф. Достоiвського, на що автор сам прямо й недвозначно вказував через iмена головних персонажiв - Дмитра Карамазова та Аглаi. Про це говорить i Л. Сеник: "Звернення до традицii в романi навмисне: не випадково герой названий Карамазовим. Його попередник - Альоша Карамазов, людина суперечлива, з багатьма мiнусами. Аглая також "маi своi лiтературне корiння у творi Ф. Достоiвського "РЖдiот". Однак передчасною i самовпевненою видаiться наступна фраза: "Про це вже не раз йшла мова в наукових працях, тому немаi потреби ширше вести мову про завдання цiii трансплантацii". Далi дослiдник наводить посилання на двi статтi, в яких ця проблема розглядаiться "аж" на однiй i п'яти сторiнках вiдповiдно. Крiм цього, як уже зазначалося, про певну поверховiсть знання проблеми свiдчить проведення паралелей мiж Карамазовим Хвильового та Альошею Карамазовим iз роману Ф. Достоiвського. У "Братах Карамазових" образ одного з братiв - Дмитра - i за iменем, i за духовною еволюцiiю значно ближчий у планi аналогiй до твору М. Хвильового, нiж образ його молодшого брата.

До проблеми перегукiв мiж романами М. Хвильового та Ф. Достоiвського зверталася також Г. Церна. На жаль, вона обмежилася констатацiiю факту наявностi таких перегукiв i розрiзненим аналiзом "Вальдшнепiв" та "Братiв Карамазових". Авторка чомусь шукаi такi паралелi мiж персонажем М. Хвильового та РЖваном Карамазовим, незважаючи на те, що автор "Вальдшнепiв" таки назвав протагонiста ДмитромКарамазовим. Водночас заслуговуi на увагу думка про можливi iнтертекстуальнi зв'язки мiж персонажем "Вальдшнепiв" i всiма братами Карамазовими. Г. Церна, мiркуючи про ймовiрнi продовження у втраченiй частинi роману, пише: "..Можливий iнший варiант: потрапивши, як РЖван, у полон iдеi, Дмитрiй страждаi i через страждання приходить до очищення, як Митя у Ф. Достоiвського, стаi сповiдником добра, як Альоша. Тобто можлива така схема: iдея - страждання - очищення". Однак iнтертекстуальну основу мiж романами украiнського i росiйського авторiв варто шукати насамперед через образ Дмитра з "Братiв Карамазових", а також не зациклюватися тiльки на цьому романi Ф. Достоiвського, бо образ Аглаi з "Вальдшнепiв" вимагаi обов'язкового залучення до аналiзу ще й роману "РЖдiот".

Вдумливiше прочитання "Братiв Карамазових" (як i творчостi Ф. Достоiвського загалом), якi спонукають сприймати свiт i людину в iдностi складних, часто взаiмозаперечних явищ, думок, переконань, емоцiй, жодна з яких не маi iндульгенцii на iстиннiсть у останнiй iнстанцii, також могло б уберегти вiд певного спрощення при iнтерпретацii образiв "Вальдшнепiв".

Власне про це, посилаючись на М. Шкандрiя, веде мову й Л. Сеник: "..М. Шкандрiй звертав увагу на те, що пiд час аналiзу його творчостi слiд пам'ятати, "що не можна пiдходити до пояснення природи чи людського життя тiльки з одного боку, що треба бути озброiним рiзними категорiями. Свiт i складний: в одне якесь поняття його не вмiстити..". Однак це застереження не вберегло дослiдникiв вiд певного спрощення i переважно двовимiрного бачення свiту "Вальдшнепiв" М. Хвильового; часто це було пов'язано з iдеологiчними чинниками, привнесеними в iнтерпретацiю твору, до того ж вони дуже часто передують аналiзовi тексту.

Звернiмося для початку до образу Дмитра Карамазова. З рiзних причин лiтературознавцi на сторiнках одного й того ж дослiдження висловлюють суперечливi мiркування про те, наскiльки цей образ (а також образ Аглаi) корелюi з постаттю i поглядами автора "Вальдшнепiв". Скажiмо, М. Жулинський у передмовi до двотомного видання творiв письменника слушно зазначаi, що Дмитро й Аглая у своiх дiалогах-сутичках вiдтворюють внутрiшнi iнтелектуально-емоцiйнi антиномii автора: "Те, про що говорять у романi "Вальдшнепи" Аглая i Карамазов, - наслiдок тривалих i болiсних роздумiв iх творця - Миколи Хвильового. Роздумiв чесного комунiста, який сам фанатично увiрував в iдеi революцii, в iдеi соцiалiзму. РЖ ось майже через десять рокiв пiсля того, як вiн дивився смертi у вiчi, виборюючи революцiю, побачив, як деформуються революцiйнi iдеали".

Але таке твердження було дуже ризикованим у 1990 роцi (можливо, передмова писалася навiть ранiше), тому науковець паралельно вiдмежовуiться вiд нього, намагаючись показати Дмитра Карамазова й Аглаю винятково як негативних персонажiв: "Вульгарно-соцiологiчнi iнтерпретатори швидко ототожнили судження героiв цього роману, передусiм рефлектуючого, iстеричного i цинiчного Карамазова, з позицiiю його творця. .. письменник .. прагне розвiнчати такий тип комунiста, який в атмосферi новоi економiчноi полiтики iдейно розмагнiтився i готовий всю партiю звинуватити в зрадi революцiйних iдеалiв i "спускаiться, так би мовити, на тормозах до iнтересiв хитренького мiщанина-середнячка", - цього критика не зауважувала". Сьогоднi таке твердження, зрозумiло, не витримуi жодноi критики, як i негативiстське сприйняття образу Аглаi.

Неодноразово називаi Дмитра Карамазова протагонiстом "Вальдшнепiв" Л. Сеник. Проте в певний момент для дослiдника "вигiдно" розвести автора й персонажа-резонера в рiзнi площини, i вiн заявляi: "Комунiст Дмитро Карамазов (нiяк не тотожнiсть Хвильовому, мимо збiгу полiтичних постулатiв) - тип людини, яка прагне вийти з багна пореволюцiйноi дiйсностi.." Чому таке раптове заперечення власних тверджень, висловлених на попереднiх сторiнках монографii?

Вiдповiдi на це запитання варто, мабуть, шукати в полемiцi про комунiзм/ антикомунiзм М. Хвильового. Назва монографii Л. Сеника "Роман опору" пiдсвiдомо пiдштовхувала до антикомунiстичного прочитання "Вальдшнепiв". Уже з першоi сторiнки роздiлу про роман Хвильового автор, спираючись на попередникiв, подаi ледь не готовий висновок: "Як вiдзначаi Ю. Бойко, "така широта критики, убiйчо гостроi, непримиримоi, могла бути лише у людини, яка не вагалася заперечити радянську систему й ii iдейний свiт у цiлому. Але якщо була така свiдомiсть, то мусiла на весь свiт постати i проблема новоi дiйсностi, що виросте з духово-iдейних засад, суперечних марксизмовi-ленiнiзмовi. Цi засади поволi окреслилися в свiдомостi Хвильового як нацiоналiстичнi". У наступному реченнi вже сам Л. Сеник розвиваi тезу Ю. Бойка: "Критика "нового" порядку мала, без сумнiву, конструктивний характер: мусила народитися нова свiдомiсть - антикомунiзм. Але щоб вона запанувала в суспiльствi, необхiдна була постiйна, скажемо так, атака на iмперiю зла, що заполонювала простори Украiни".

Рейганiвський вираз "iмперiя зла" дуже яскраво вказуi на те, що Л. Сеник, як i Ю. Бойко, намагаiться говорити про iдейно-духовний свiт М. Хвильового та персонажа його твору з позицiй сучасностi, з висоти тих знань про подii минулого, якi не могли бути вiдомi письменниковi та його протагонiстовi. У цьому зв'язку варто нагадати, що захiдна, украiнська емiграцiйна i материкова полiтологiя, усвiдомлюючи спiльнi витоки, усе ж розрiзняi соцiалiстичнi (комунiстичнi) теорii та бiльшовицьку iдеологiю, марксистське вчення i його ленiнське "продовження". Таке розмежування може видаватися несуттiвим сьогоднi, коли комунiстична теорiя зазнала краху в усiх без винятку краiнах свiту, але воно було дуже важливим для М. Хвильового. Тому теза про "нацiоналiстичнi засади в свiдомостi Хвильового" неповна, бо загальновiдомо, що цi засади були нацiонал-комунiстичними.

Прагнення захистити свою тезу про антикомунiстичне спрямування творчостi письменника, послуговуючись сучасними знаннями i полiтологiчними теорiями, вiдповiдно, проглядаi i в полемiцi науковця з опонентами, якi наполягають на нацiонал-комунiстичних iдеалах письменника (хоча iхнi твердження видаються ближчими до iстини, зауваження Л. Сеника щодо тези М. Жулинського, мабуть, теж слушне): "Постiйне наголошення на "чесностi" Хвильового, який "працюi" на соцiалiзм, викликаi прагнення полемiзувати: хiба це був соцiалiзм? РЖ саме таким собi уявляв його Хвильовий? Ще одне: федеративний план Ленiна щодо створення держави (iмперii) начебто .. "правильний"? Викликаi сумнiв, чи "Микола Хвильовий стояв на ленiнських позицiях нацiональноi полiтики в краiнi".. Це ж були позицii збереження iмперii, звичайно, пiд новою вивiскою. Нарештi, i пiдстави стриманiше твердити про "комунiзм" Хвильового, про його "соцiалiстичний iдеал", як iх пробуi побачити Г. Михайлин, зокрема, твердячи, що "йогосуб'iктивнi намiри лежали в руслi утвердження i змiцнення "соцiалiстичного будiвництва", очищення комунiстичних лав вiд некомунiстичноi поганi" // Михайлин Г. Гамартiя Миколи Хвильового.. З "комунiзмом" Хвильового тут щось не в порядку: низка художнiх творiв i "Вальдшнепи" говорять про iнше".

Правильнiше було б сказати: нам би хотiлося, щоб вони говорили про щось iнше. Але тодi ми б, мабуть, погрiшили щодо хвильовiстськоi, чи "вальдшнепiвськоi", iстини. Трагедiя Дмитра Карамазова а Lа Достоiвський полягала в тому, що в ньому боролися комунiстичнi й нацiональнi iдеали, якi були для нього однаковою мiрою кровно близькими. Власне, будь-яка трагедiя породжуiться не протиставленням себе зовнiшнiм силам, а внутрiшньою антиномiйною боротьбою двох емоцiй, думок, життiво визначальних концепцiй, i перемога будь-якоi з них - це водночас i певна поразка персонажа. Для iнтерпретацii змiсту "Вальдшнепiв" Л. Сеник цiлком доречно залучаi iншi твори М. Хвильового, насамперед новелу - "романтику" "Я". Вона, однак, не так пiдтверджуi тезу дослiдника про антикомунiстичне прозрiння автора, як свiдчить про нерозв'язну внутрiшню розколотiсть головного персонажа (очевидно, й М. Хвильового). РЖ нерозв'язнiсть ii зумовлена саме тим, що персонаж i автор свято вiрять у високий гуманiстичний потенцiал комунiстичних iдеалiв. Безмежною вiрою в них, у романтику революцii, ii немарнiсть пройнятi й "Кiт у чоботях", i "Редактор Карк", i "Чумакiвська комуна", i "Повiсть про санаторiйну зону", й особливо "Синiй листопад" та "Арабески": "..Я дивлюся на нашу сучаснiсть з XXV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому то я в неi й надто закоханий. Ти от не чуiш, а я чую, як по нашiй республiцi ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки запишуть, я вiрю. РЖ що нашi трагедii в цiй величнiй симфонii в майбутнi?".

Педалювання антикомунiстичних тенденцiй у творах М. Хвильового другоi половини 1920-х рокiв приводить до дуже бажаного висновку, який, однак, не зовсiм узгоджуiться з творчим свiтом письменника: "Неможливiсть нацiонального вiдродження пiд гаслами бiльшовизму, очевидно, Карамазов ще не усвiдомив до кiнця. Але вiн уже здатний позбутися iлюзiй. В цьому йому активно допоможе Аглая. Автор, таким чином, натякаi про майбутнi прозрiння свого протагонiста" (тут Карамазов уже протагонiст). Напрошуiться висновок: Дмитро ще не прозрiв остаточно, але це невдовзi станеться, отже, уже остаточно прозрiв автор, який до цього пiдводить свого протагонiста. Мабуть, це не зовсiм вiдповiдаi дiйсностi. Як тут не згадати, зрештою, твердження самого Карамазова з "Вальдшнепiв": "Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть .. Я не можу не побороти, бо майбутнi за моiю молодою нацiiю i за моiю молодою клясою ..".

Для розумiння сутi внутрiшньоi еволюцii персонажiв "Вальдшнепiв" так чи iнакше необхiдно звертатися до "РЖдiота" i "Братiв Карамазових" Ф. Достоiвського, насамперед до образiв Дмитра Карамазова й Аглаi. Дмитро - це людина, яка живе винятково емоцiями, потягами тiла й серця, i цi емоцii та потяги можуть бути як високодуховними, так i ницими, майже тваринними. Що буде наступноi митi, сам герой твору Ф. Достоiвського не знаi, проблема розмежування добра i зла - це не для нього:".. Дмитро - людина, в душi якоi живуть туманнi благороднi пориви. Але вiн позбавлений позитивних моральних устоiв, не вмii боротися зi своiми пристрастями, одинаково здатен i на високi, i на найбiльш ницi вчинки".

Пiд впливом морально-духовних потрясiнь, як це часто буваi, Дмитро внутрiшньо перероджуiться. Вiн дуже прагнув смертi батька, але не вбивав його. Однак усi пiдозри падають тiльки на нього. Зрештою, через "судову помилку" (назва роздiлу) Дмитра Карамазова прирiкають до каторги, але вiн сприймаi це не як покарання, а як можливiсть спокути своiх i чужих грiхiв. "Усi за всiх винуватi", - проголошуi вiн головну тезу Зосими i приймаi страждання, завдяки яким у ньому ще до каторги воскресаi нова людина"; "Дмитро .. готовий своiм стражданням внести свою лепту у боротьбу за загальне щастя.." Якщо РЖван i Альоша тiльки теоретизували про потребу "переробки всього людства за новим штатом", то Дмитро почав ii практично з себе.

Здаiться, аналогiя з "вальдшнепiвським" Карамазовим цiлком зрозумiла: Дмитро у творi Хвильового тривалий час жив теж винятково за покликом серця i тiла, симбiоз його високих i жорстоких почуттiв не знав стриму i не пiддавався жоднiй внутрiшнiй рефлексii. Карамазов керувався одним принципом: якщо це треба для iдеалiв революцii, то не варто зупинятися навiть перед людськими жертвами. Саме так вiн i робить, зiткнувшись iз випадком мародерства. Очевидно, "баришнi, що рились у барахлi, напихаючи ними своi саквояжi", були таки зi своiх, червоних, однак нi це, нi те, що перед ним жiнки, не зупинило Дмитра. "..Вiн вийняв iз кобури браунiнга й пiдiйшов до однiii скринi, де вовтузились барахольники. Вiн вистрелив однiй баришнi в карк. Того ж дня чека розстрiляла ще кiлькох мародерiв".

Неспiвмiрнiсть злочину й покарання за нього не викликала у Дмитра жодного сумнiву у правомiрностi його вчинку. Саме цей революцiйно-романтичний фанатизм Карамазова i стаi рисою, яка нерозривно iднаi його з Ганною, мабуть, таким же романтичним фанатиком iдеалiв революцii й комунiстичноi iдеi. Ганна й надалi залишаiться безмежно вiдданою "соцiальним iдеалам", уособленням яких для неi була й залишаiться компартiя, тому партiйна дисциплiна для Ганни Карамазовоi - понад усе.

До речi, неправомiрним видаiться сприйняття образу цiii жiнки лише як "..консерваторки, безкритичноi, несамостiйноi, без пориву, хоча не позбавленоi проникливого розуму, спостережливостi, чисто жiночоi iнтуiцii, певноi iнтелiгентностi й такту ..". Не до кiнця справедливi щодо Ганни й мiркування Дмитра про "типову миргородську мiщанку.. що, так ганебно випровадивши синiв на Запорозьку Сiч, пiшла плодити безвольних людей", на якi посилаiться Л. Сеник. Адже Ганна теж бачить виродження комунiстичноi iдеологii, занепад революцiйноi романтики, але продовжуi безнадiйно вiрити в iх життiздатнiсть чи в можливiсть iх вiдродження. Про це треба говорити, але винятково в партiйних осередках, ревно оберiгаючи реноме комунiста в очах безпартiйних, навiть якщо цi безпартiйнi - найближчi приятелi, як, наприклад, лiнгвiст Вовчик:" - ..Не забувай, що товариш Вовчик все таки позапартiйний. - Ти гадаiш, що такi питання треба ставити на ком'ячейцi? - Саме це я й хочу сказати.." Недарма Ганна каже, що "Дiмi" йде "проти себе самого".

Ганна - це вчорашнiй Дмитро, тому йому видаiться, що саме вона "не може не стояти йому на дорозi". Ганна залишаiться на тому ж "учорашньому" рiвнi, вона вiдмовляiться робити самостiйнi висновки чи шукати якихось шляхiв поза партiiю. Дмитро, як i його тезка з "Братiв Карамазових", раптом прокидаiться й починаi шукати власного розумiння добра i зла, тiльки в основу цього пошуку вiн кладе не християнське вiровчення, а справу нацii, яку намагаiться нерозривно пов'язати зi справою пролетарiату. Здаiться, така еволюцiя закономiрна, проте насправдi невiдомо, чим вона завершиться. Найiмовiрнiше, трагiчна антиномiя так i залишиться нерозв'язаною для Дмитра, найкращим виходом для нього може бути лише власна смерть, як це сталося з багатьма персонажами М. Хвильового i власне з самим письменником. На самогубство, дуже часте серед протагонiстiв творiв М. Хвильового i до якого прийде в життiвому пiдсумку сам письменник, як завершення долi Дмитра Карамазова у "Вальдшнепах" вказуi у спогадах Ю. Лаврiненко, який читав повний текст роману.

Повернiмося до роману "Брати Карамазови" Ф. Достоiвського. Еволюцiя, внутрiшнi змiни у свiтоглядi Дмитра, як це взагалi вiдбуваiться з персонажами росiйського письменника, не мають однолiнiйного розвитку, вони проходять урваному темпi, часто поiднуючи прямий i зворотнiй напрямки руху. Можна стверджувати, що каторга для Карамазова - це наслiдок лише "судовоi помилки", яка, однак, призвела до його внутрiшнього переродження, до прийняття духу, а не букви християнськоi iдеологii. Але так само можна думати, що каторга стаi для нього закономiрною карою за попереднi життя, адже намiр убити, який не здiйснився через незалежнi вiд злочинця причини, i саме вбивство навiть у юриспруденцii трактуються як рiвноцiннi злочини й караються однаково. Тим бiльше вони рiвнозначнi з погляду морально-християнських засад.

Чи не стане яке-небудь несправедливе покарання головного персонажа "Вальдшнепiв" iз боку партiйно-державноi бюрократii такою ж можливiстю спокути за попереднi антигуманнi злочини? Адже на руках Дмитра кров не тiльки баришнi-барахольницi: вiн туманно натякаi на вбивство ще якоiсь жiнки, "бiля якогось провiнцiального монастиря". Очевидно, таких убивств, якi ранiше сприймалися Карамазовим як революцiйна доцiльнiсть, а тепер викликають муки сумлiння, було бiльше.

Прикметне, що персонаж роману Достоiвського, який ранiше керувався тiльки власними душевно-тiлесними порухами, вирiшив покутувати не тiльки власнi грiхи, а насамперед грiхи iнших, вiдчуваючи нестерпний бiль за тих, хто страждаi, за "дитё", яке невтiшно ридаi. РЖ вчора, i сьогоднi його дiяльнiсть пiдпорядкована щастю iнших. Тiльки вчора Дмитро Карамазов уважав за цiлком нормальне заради щастя одних убивати iнших. Сьогоднi вiн усвiдомлюi, що цi кривавi жертви були марними. Марними, бо результатами революцii, як завжди, скористалися негiдники. Але марними, мабуть, i тому, що Дмитро, як i персонажi "Братiв Карамазових" (Дмитро й РЖван), усвiдомлюi: не можна побудувати щастя одних за рахунок iнших; якщо i хоча б один страждалець, то не можна вiрити у благоденство решти. А страждальцiв герой твору М. Хвильового зустрiчаi на кожному кроцi: це i служниця Одарка, i жителi курортного мiстечка, якi в кожному вiдпочивальниковi бачать пана, тепер уже радянського.

Саме тому з його уст зриваiться монолог, за духом дуже близький до тих, якi виголошують персонажi Ф. Достоiвського (такi монологи прикметнi i для персонажiв iнших творiв М. Хвильового, попередником якого щодо цього в украiнськiй лiтературi можна вважати В. Винниченка, що теж, очевидно, зазнав впливу Достоiвського): "Я думаю зараз про наше фарисейство, i думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й про котлетки? Чому ми нарештi не соромимось проiдати тут народнi грошi .. саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться .. Чому ми, нарештi, боiмось виносити гiрку правду на люди (хоч люди й без нас ii знають) i ховаiмо по своiх ком'ячейках?". Фраза Вовчика "ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсiм не до дiла"

Визначення "Вальдшнепiв" ще й як роману-пародii, мабуть, варто доповнити чи й розширити. Адже у творi чимало алюзiй i ремiнiсценцiй на тексти не тiльки Ф. Достоiвського, а й iнших лiтераторiв рiзних епох та учасникiв лiтературно-суспiльноi полемiки середини 1920-х рокiв, тому можна говорити проте, що "Вальдшнепи" - це ще й iнтертекстуальний роман, а за твердженням Ю. Ковалiва, - ще й автоiнтертекстуальний: "..Радикальнi висловлення Аглаi видаються цитатами ненадрукованого памфлета "Украiна чи Малоросiя?", алюзiями на новели та повiстi М. Хвильового, тому роман сприймаiться передусiм як автоiнтертекстуальний твiр письменника ..".

Загалом можна констатувати, навiть на основi незавершеного тексту, що "Вальдшнепи" за жанровою природою - твiр, який поiднуi в собi традицiйнi особливостi роману з новаторсько-експериментальним пошуком. Вiн цiлком вписувався в загальносвiтовi тенденцii становлення й розвитку iнтелектуального, фiлософського, полiтичного тощо роману 1920-1930-х рокiв i в контекст здобуткiв передовоi фiлософськоi думки цiii доби. РЖ "..М. Хвильовий подав свiй варiант експериментального роману, побудований на синтезi рiзних стильових дискурсiв. Вiн виходив за межi нормативних вимог, реалiзовував власне уявлення про подолання канону .. обТСрунтовував власнi неомiфологiчнi моделi з вiдповiдною онтологiчною глибиною та екзистенцiйною проблематикою". "Вальдшнепами" М.Хвильовий уперше вводить в украiнську лiтературу цiлий спектр романних рiзновидiв, що мало вагомий вплив на подальший розвиток цього жанру у вiтчизнянiй лiтературi. Однак у котре iз жалем доводиться констатувати, що повною мiрою оцiнити iдейно-художнi багатство роману М. Хвильового дослiдники й читачi не можуть через вiдсутнiсть повного його тексту.

Лiтература

1. Безхутрий Ю. Хвильовий: проблеми iнтерпретацii. - Харкiв, 2003

2. Гус М. Идеи и образы Ф.М.Достоевского. - М., 1971

3. Жулинський М. Талант, що прагнув до зiр // Хвильовий М. Твори: У 2 т. - К., 1990

4. Костюк Г. Микола Хвильовий: Життя, доба, творчiсть // Хвильовий М. Твори: У 5 т. - Нью-Йорк; Бадтiмор; Торонто, 1978. - Т. 1. - С 15-106.

5. Сеник А. Роман опору. Украiнський роман 20-х рокiв: проблема нацiональноi iдентичностi. - Львiв, 2002

6. Шерех Ю. Хвильовий без полiтики// Пороги i Запорiжжя. Лiтература. Мистецтво. РЖдеологii: Три томи. - Харкiв, 1998

Вместе с этим смотрят:

"РЖзборник Святослава 1073 року" як лiтературний пам'ятник доби Киiвськоi Русi

"РЖсторiя русiв" - яскравий твiр бароковоi лiтератури

"Вечная" тема любви в трагедии В. Шекспира "Ромео и Джульетта"

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова