Дiяльнiсть украiнських православних мiсiонерiв у XVIII столiттi

УКРАРЗНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

КИРЗВСЬКИЙ ПАТРРЖАРХАТ

КИРЗВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМРЖЯ

Протоiiрей РЖгор Швець

тАЬДiяльнiсть украiнських православних мiсiонерiв у XVIIIстолiттiтАЭ

Дисертацiя на здобуття вченого ступеня

тАЬКандидата богослiвтАЩятАЭ

з предмету тАЬРЖсторiя Украiнськоi Православноi ЦерквитАЭ

Науковий керiвник:

iп. Димитрiй (Рудюк)

кандидат богослiвтАЩя

Ректор КДАiС

Киiв тАУ 2001

ЗМРЖСТ

Вступ. Витоки християнського мiсiонерства та його мета

I. Короткий нарис iсторii мiсiонерства вiд хрещення Русi до XVI столiття

1. Мiсiонерська праця в Киiвськiй Русi в домонгольський перiод (988 тАУ 1240)

2. Мiсiонерство в пiслямонгольський перiод

(XIII тАУ XVI столiття)

II. Умови розвитку мiсiонерства в XVIII столiттi в Росiйськiй iмперii

1. Церква й держава в XVIII столiттi

2. Росiйськi iмператори та iхнi ставлення до мiсiонерськоi дiяльностi

3. Напрями мiсiонерськоi дiяльностi РПЦ

РЖРЖРЖ. Украiнськi православнi мiсiонери в Поволзькiй мiсii

1. Початки мiсiонерства в Середньому й Нижньому Поволжi

2. Дiяльнiсть украiнських мiсiонерiв у Поволжi в XVIII столiттi

РЖV. Украiнськi православнi мiсiонери Тобольськоi мiсii

1. РЖсторiя виникнення та становлення Тобольськоi митрополii як форпосту мiсiонерства в Сибiру

2. Визначнi Тобольськi мiсiонери-украiнцi:

а) святитель Фiлофей (Лещинський) (1702 тАУ 1727)

б) святитель РЖоан (Максимович) (1712 тАУ 1715)

в) святитель Павло (Конюшкевич) (1758 тАУ1768)

V. Украiнськi православнi мiсiонери РЖркутськоi мiсii

1. Заснування РЖркутськоi iпархii

2. РЖркутськi святителi-мiсiонери.

а) святитель РЖнокентiй (Кульчицький) (1727 тАУ 1731)

б) святитель РЖнокентiй (Нерунович) (1732 тАУ 1741)

в) святитель Софронiй (Кристалевський) (1753 тАУ 1771)

VРЖ. Пекiнська мiсiя

1. Початки мiсiонерства в Китаi

2. Украiнськi мiсiонери XVIII столiття в Китаi: архiмандрит РЖларiон (Лежайський), архiмандрит Антонiй (Платковський) та iн.

VII. РЖншi православнi мiсii XVIII сторiччя й участь у них украiнських православних мiсiонерiв

Висновки

Зноски

Лiтература

Список скороченнь

ВСТУП

ДЖЕРЕЛА ХРИСТИЯНСЬКОГО МРЖСРЖОНЕРСТВА ТА ЙОГО

МЕТА

Бог хоче, щоб благу звiстку почули всi народи й усюди. Його план викуплення мав i завжди маi яскраво виражений багатонацiональний характер. Коли Бог укладав завiт з Авраамом, обiцяючи, що його нащадки будуть великим народом, Вiн також обiцяв благословити через нього всi племена землi (Бут. 12, 1тАФ3). РДвреi були Його вибраним народом; Вiн видiлив РЖзраiль, але користувався ним, аби притягнути до Себе й iнших тАФ Рут-моавитянку, Неiмана-сирiянина, нiневитян. Бог обiцяв свого часу послати Месiю, щоб просвiтити народи, якi перебувають у темрявi (РЖс. 60, 1тАФ3). Месiя стане досконалою жертвою за людський грiх i принесе очищення народам, тож вiсть про спасiння Боже буде пронесено через усi терени землi (РЖс.53,10). Тому храм повинен був стати домом молитви й поклонiння Боговi для всiх народiв (Мк. 11, 17.18).

Досвiд ПтАЩятидесятницi пiдкреслюi полiнацiональну спрямованiсть РДвангелiя, i тi новi, що увiрували, стають свiдками в Юдеi, Самарii та навiть до краю землi (Дiяння 1,8; 2,5тАФ12, 17тАФ21). На небi буде представлено всi народи (Об. 5,9; 7,9; 21, 24.26). Отже, непорушний обовтАЩязок християн тАФ передавати благу звiстку всiм i кожному в усьому свiтi, тобто це обовтАЩязок мiсiонерськоi працi.

Слово ВлмiсiонерствоВ» походить вiд латинського слова ВлmissioВ» тАФ посилка, доручення. Конкретнiше, мiсiонерство тАФ це форма релiгiйноi дiяльностi релiгiйних органiзацiй i церков, що маi на метi навернення до свого вчення iновiрцiв. Мiсiонерство займаiться дуже важливою справою початкового ознайомлення окремих осiб або цiлих народiв з ученням Христовим i життям у Христi¹.

Джерела християнського мiсiонерства криються в таiмницi Пресвятоi Трiйцi. Саме ii Друга Особа, Син Божий, пiсля Влради предвiчноiВ» Пресвятоi Трiйцi, виконав особливу мiсiю тАФ став Боголюдиною та звершив спасiння роду людського. Вiн Сам, посилаючи апостолiв на проповiдь, засвiдчив це: ВлЯк Отець послав Мене, i Я вас посилаю!В» (РЖв. 20, 21). Особливу мiсiю виконуi i Третя Особа Пресвятоi Трiйцi, Дух Святий (РЖв. 14, 26; 15, 26). Отже, Церква за своiю суттю мiсiйна, бо бере свiй початок вiд мiсii Сина i Святого Духа, а весь план спасiння походить вiд джерельноi любовi, вiд милосердя Отця².

З iсторii християнства вiдомо, що, крiм внутрiшньоi готовностi тiii чи iншоi людини чи народу до сприйняття вiри христовоi, необхiдним чинником виступаi також особисте свiдчення того, хто несе iм благу вiстку. Господь наш РЖсус Христос заповiдав своiм учням: Вл.. iдiть i навчiть усi народи, хрестячи iх в РЖмтАЩя Отця, i Сина, i Святого Духа, навчаючи iх зберiгати все те, що Я вам заповiдавВ» (Мф. 28, 19тАФ20). З особистого свiдчення апостолiв почалося навернення до Христа багатьох людей i влаштування Помiсних Церков (Дii. 2 i далi). Особисте свiдчення вихiдця з царського роду Григорiя привело до Христа Вiрменiю, а полонянки Нони тАФ РЖверiю. Особисте свiдчення юнакiв Фрументiя i Едесiя навернуло до християнськоi вiри Ефiопiю, бургундськоi принцеси Клотiльди тАФ королiвство франкiв. У цьому ж сенсi апостолом Русi став великий князь Киiвський Володимир (бл. 950тАФ1015)³.

З наведених прикладiв видно, що обовтАЩязок мiсiонера в Церквi i обовтАЩязком кожного живого члена: з мирян вiн чи з духовенства. Мiсiйне покликання виникаi при покликаннi хрещення. Поширювати вiру мусить кожен учень Христовий. Неможливо, маючи справжнiй досвiд вiри, не бажати цю радiсть i щастя передати iншим. Отже, вiра передавальна. А до того ж iснуi чiтка Христова заповiдь.

Наказ Спасителя: Вл.. iдiть i навчiть усi народиВ» тАФ лiг в основу мiсiонерськоi дiяльностi, яка не припинялася протягом всiii майже двохтисячолiтньоi iсторii Церкви Христовоi. В який далекий куточок Землi ми не зазирнули б, усюди, де люди прилучилися до християнства, знайдемо слiди працi подвижникiв-мiсiонерiв. Свiдоцтвом цього i наша земля тАФ стародавня Киiвська Русь.

У Х столiттi Блага Звiстка про спасiння роду людського заполонила думки й надii княгинi Ольги, а згодом i ii внука, великого князя Киiвського Володимира. З моменту хрещення Киiвськоi Русi починаiться iсторiя Руськоi Церкви, в якiй мiсiонерська дiяльнiсть посiдаi особливе мiсце.

XVIII столiття i одним з найцiкавiших перiодiв iнтенсивноi мiсiонерськоi працi. Загалом, для украiнських церковних i свiтських iсторикiв це столiття дуже привабливе. Багато вже написано про вiдносини Росiйськоi Церкви та влади з Киiвською Митрополiiю. Широко розкрито роль Киiво-Могилянськоi академii в поширеннi освiти в Московськiй державi, дослiджено також i внесок украiнського духовенства в вiдродження Росiйськоi Церкви тощо. Але досi немаi ТСрунтовноi обтАЩiктивноi iсторико-дослiдницькоi працi про мiсiонерську дiяльнiсть у XVIII столiттi.

В окремих публiкацiях про того чи iншого мiсiонера не констатуiться найголовнiше тАФ фактично, вся мiсiонерська справа цього перiоду лягла на плечi iпископiв, ченцiв, священикiв, часом i мирян саме украiнського походження. Повна картина подвигу цих слуг Божих переповнюi почуттям великоi шани до Украiнськоi Православноi Церкви, яка, маючи могутнiй духовний та iнтелектуальний потенцiал, не тiльки допомогла вийти з кризи Росiйськiй Церквi, а й просвiтила численнi народи Поволжя та безкрайого Сибiру.

Чимало написано про мiсiонерську дiяльнiсть Руськоi православноi церкви в дореволюцiйний (1917) перiод церковними авторами, але матерiали в них викладено однобiчно, тож вони нас цiкавлять, здебiльшого, лише як джерело конкретних фактiв. Так, примiром, велику цiннiсть маi книга ВлКраткое описание о народе остяцком..В» мiсiонера Григорiя Новицького, колишнього козачого полковника, сподвижника митрополита Тобольського й усього Сибiру Фiлофея Лещинського, у якiй подано етнографiчну характеристику остякiв (хантiв), iхнi релiгiйнi вiрування i, що особливо важливо, мiсiонерську працю серед них. Священик В.Вербицький 25 рокiв служив в Алтайськiй духовнiй мiсii та залишив книгу мемуарiв ВлЗаписки миссионера Кузнецкого отделения Алтайской духовной миссии за 1861 годВ», з якоi можна дiзнатися чимало важливих фактiв про форму й методи мiсiонерськоi дiяльностi, про ставлення до неi корiнного населення Алтаю. Цiкава в цьому планi також праця П.Буцинського ВлКрещенне остяков и вогуличей при Петре ВеликомВ». Про дiяльнiсть православних мiсiонерiв на сходi Сибiру розповiдаi книга ВлТруды православных миссий Восточной СибириВ», опублiкована в РЖркутську 1883 року. Хоча вона, переважно, висвiтлюi мiсiонерську працю в XIX столiттi, однак мiстить у собi цiнну iнформацiю про мiсiонерство в епоху, яка нас цiкавить. Це стосуiться i спогадiв алтайських мiсiонерiв Фiларета Синьковського й iнших, а також щорiчнi звiти начальникiв мiсii, якi протягом 30 рокiв публiкувала губернська газета ВлТомские епархиальные ведомостиВ».

У радянський час цю важливу тему вивчали мало. Радянськi iсторики висвiтлювали мiсiонерську дiяльнiсть з марксистсько-ленiнських позицiй, тож iз iхнiх праць використовувався лише фактичний матерiал. Серед них вартi уваги книги: Огризко Л.И. ВлХристианизация народов Тобольского Севера в ХVРЖРЖРЖ в.В»; Базанова А.Г. ВлОчерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере. (Тобольский Север); Макарова Д.М. ВлСамодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVРЖтАФХVРЖРЖ вв.В», Зольнiковоi Н.Д. ВлСибирская приходская община в ХVIII векеВ».

У дисертацii також використано лiтописи Стародавньоi Русi, архiвнi документи, твори вiдомих дореволюцiйних церковних i свiтських iсторикiв. Використано окремi публiкацii з часописiв: ВлБогословськi трудиВ», ВлЖурнал Московськоi ПатрiархiiВ», ВлПравославний вiсникВ», якi стосувалися дiяльностi того чи iншого мiсiонера. З творiв украiнських iсторикiв дiаспори автор найчастiше звертався до ВлНарису РЖсторiiВ» РЖвана Власовського, у якому придiлено увагу проблемi мiсiонерства в XVIII столiттi. РЖз сучасних росiйських закордонних церковних iсторикiв XX столiття найТСрунтовнiше торкнувся теми мiсiонерства РЖ.К.Смолич у своiй працi ВлИстория Русской церквиВ» 1700тАФ1917 ч. 1тАФ2. Автор крiм цього скористався великою кiлькiстю другорядноi лiтератури, яка разом iз вищезгаданою, дозволила йому вiдкрити, i, як вiн сподiваiться, не тiльки для себе, цiкаву епоху, в якiй самовiддано працювали украiнськi мiсiонери.

Слiд зазначити, що тема мiсiонерства i дуже широкою i малодослiдженою, тож чекаi скрупульозноi працi з ii висвiтлення. Написана кандидатська дисертацiя i лише першою спробою в цьому напрямi.

Дана дисертацiя складаiться з семи роздiлiв у яких автор намагався дослiдити iсторiю мiсiонерства вiд часу хрещення Киiвськоi Русi до XVIII столiття.

РОЗДРЖЛ РЖ

КОРОТКИЙ НАРИС РЖСТОРРЖРЗ МРЖСРЖОНЕРСТВА ВРЖД ХРЕЩЕННЯ

РУСРЖ ДО ХVI СТОЛРЖТТЯ

1.1 Мiсiонерська праця в Киiвськiй Русi в домонгольський перiод

(988 тАУ 1240)

Хрещення Русi вiдбулося 988 року пiд час правлiння внука княгинi Ольги великого князя Володимира. Вiн перенiс багату культуру Таврiйськоi християнськоi Русi в Киiв, залучив iз Корсуня й балканських краiн учителiв Христовоi вiри, котрi володiли церковнословтАЩянською мовою, збудував мiцний фундамент для розвитку Руськоi Церкви.¹

Не розглядаючи всi обставини початковоi християнiзацii Русi, торкнемося лише тих даних, що характеризують Святого Володимира як мiсiонера. Передусiм слiд зауважити, що вiн був людиною широкоi натури, спроможним на глибоке внутрiшнi переродження з затятого язичника на ревного шанувальника Бога Живого й послiдовника заповiдей Христових. Привабливiсть його особистостi серед дружини й киiвського населення була настiльки велика, що вони з радiстю, як указуi лiтописець, йшли приймати хрещення, подiляючи його порив, i вбачали в ньому спасительну опiку про них його гарячого серця. Ось як описуi тАЬПовiсть временних лiттАЭ хрещення киiвлян: тАЬВолодимир посла по всему граду глаголя: аще необрящется кто заутра на рiцi тАФ багат лi, iлi убог, iлi нищ, iлi работник противен мнi да будет. Се слишавше людье з радостью iдяху, радующеся i глаголяще: аще би се не добро било не би сего князь i боляре не приялитАЭ.

У свою чергу, митрополит РЖларiон, маючи на увазi вже процес християнiзацii всiii Русi, пише: тАЬ(Володимир) заповiда по всiй землi хреститися во iмтАЩя Отца i Сина i Святого Духа, i ясно i велегласно во всiх градiх славитися Святiй Тройцi, i всiм битi христiаном тАФ малим i великим, рабом i свободниiм, уним i старим, бояром i простиiм, богатим i убогиiм. РЖ не би нi iдиного ж противлящася благочесному його повелiнiю. Да iще i кто не любовiю, но страхом повелiвшаго, понеже бi благовiрii iго со властiю сопряженотАЭ.²

Лiтописи змальовують князя Володимира як нищителя iдолiв i будiвничого храмiв, церковного органiзатора й упорядника просвiти. тАЬ(Володимир) повелi рубити церкви i поставляти по мiстам, iдiже стояху кумири. РЖ постави церков Святаго Василiя на холмi, iдiже стояше кумiр Перун, i прочii iдiже творяху потреби князь i людii. РЖ нача ставити по градом церкви i попи, i люди на хрещенье приводити по всiм градом i селом. Послав нача поiмати од нарочитоi чади i даяти нача на ученii книжноiтАЭ. Крiм цього, своiм уставом тАЬО десятинах, судах i людях церковнихтАЭ св. Володимир подбав про матерiальне забезпечення молодоi Руськоi Церкви i надав широку судову юрисдикцiю Киiвському митрополитовi практично у всiх громадянських справах i в розглядi злочинiв проти моралi.³

Засвоiвши головний принцип християнського життя тАФ любов до ближнiх i милосердя, вiн органiзовуi справу соцiальноi благодiйностi. тАЬПовiсть временних лiттАЭ сповiщаi про те, що Володимир улаштував на своiму дворi безплатне харчування Влвсякому нищему i убогомуВ», а крiм того, наказав доставляти зi своiх запасiв прожиток для всiх бiдних жителiв Киiва, котрi через немiч не можуть прийти до нього на двiр.Навiть основи державного управлiння й суду вiн намагаiться побудувати на iвангельських засадах. ВлПовiсть временних лiтВ» сповiщаi, що Володимир пробував навiть скасувати смертну кару для розбiйникiв, аби виконати заповiдь: тАЬне вбийтАЭ. А стосовно його зовнiшньоi полiтики, то лiтописець там само говорить: тАЬi бi жива i князi окольними миром тАФ с Болеславом Лядським i с Стефаном Оугорським, i с Андрихом Чешським. РЖ бi мир межю iми i любитАЭ⁴. Головним завданням Володимира було забезпечити перемогу новоi вiри в думках i життi давньоруського суспiльства.

З вище сказаного зрозумiло, чому в уже згаданiй ВлПохвалiВ» святитель РЖларiон порiвнюi Володимира не тiльки зi святими апостолами тАФ засновниками Древнiх Помiсних Церков, а й iз святим iмператором Костянтином Великим⁵. Порiвняння повнiстю виправдане. Як Костянтин дав Християнськiй Церквi свободу вiросповiдання й допомiг культурнiй перемозi християнства в греко-римському суспiльствi, так i святий Володимир допомiг такiй його перемозi на Русi.

Мiсiонерська дiяльнiсть св. Володимира дала той iмпульс, що привiв до поширення християнства по всiй територii, означенiй нинi назвою Киiвська Русь; забезпечив становлення органiзацiйноi структури Помiсноi Руськоi Церкви та сприяв прогресу руськоi культури вже як культури християнськоi.

РЖ все-таки не слiд саме хрещення при Володимировi сприймати як абсолютне торжество Християнства. Християнiзацiя сталася не вiдразу, а розтягнулася на довгi десятилiття. Значна частина населення залишалася поганською ще в XI столiттi. Тому дiя церковного статуту св. Володимира розповсюджувалася тiльки Влпо градам i погостам, гдi християне сутьВ»⁶. У Новгородi, як показуi епiзод з Глiбом Святославовичем, у другiй половинi XI столiття тiльки дружина князя й духовенство були на боцi новоi релiгii⁷. За свiдченням одного рукопису XIIтАФXIII столiть навiть у пiзнiшi часи у багатьох Влболван iсть спрятан, видолбiн, написанВ»⁸. Дуже поширеним ще залишався культ священних каменiв i дерев, багато хто Влжрут бiсом, i болотом, i кладеземВ», ВлмолятьсяВ» Влпод овiном, iлi в рощенii, алi у водиВ»⁹.

Для людей XI столiття торжество християнства було повтАЩязано з iмтАЩям Ярослава Мудрого (бл. 978тАФ2.11.1054), за правлiння котрого Влнача вiра християнская плодитися i расширяти, i чорноризьци почаша множитися, i монастирi починаху битiВ». Лiтопис змальовуi яскравими барвами дiяльнiсть князя Ярослава: ВлРЖ iни церкви ставяше по градом i по мiстом, поставляя попи i дая iм от iмiнiя своiго урок, веля iм учити люди.. i умножаща прозвутори i людьi христьянстiВ»¹⁰.

За Ярослава Мудрого було остаточно впорядковано органiзацiйну структуру Церкви. При ньому засновано митрополiю в Киiвi, а при нiй тАФ соборну церкву св. Софii, яка мала стати центром новоi церковноi органiзацii. Попри активну дiяльнiсть Ярослава Мудрого, у серединi XI столiття поширення християнства обмежуiться безпосередньо ПриднiпровтАЩям, а межирiччя ОкитАФВолги i навiть Новгород, як уже вiдзначалося, майже не було християнiзовано¹¹.

У часи роздроблення Русi князi клопоталися про вкорiнення вiри Христовоi у своiх князiвствах, тож кожне столичне княже мiсто ставало мiсiйним центром християнства. Киiвська Русь у цей перiод утверджувалась у вiрi головним чином працею вже свого руського чернецтва. Ченцi були самовiдданими мiсiонерами. Вони першими проповiдували вiру Христову в усiх кiнцях нашоi стародавньоi Вiтчизни¹².

Надзвичайно важливу роль у розповсюдженнi християнства на Русi в XIтАФXIII столiттях вiдiграв Киiво-Печерський монастир. Заснований св. Антонiiм 1051 р., вiн став зразком для iнших монастирiв i мав величезний вплив на руське духовне життя. Аскетичну налаштованiсть сприйняло й суспiльство. З Печерськоi обителi брали ченцiв для iгуменства в iншi монастирi та для архiiрейського служiння. Вихiдцi з неi всюди несли дух, устав i творiння ii святих подвижникiв тАФ Якова, Нестора, Симона, Полiкарпа¹³.

З Киiво-Печерського й iнших монастирiв вийшли знаменитi мiсiонери. Так преп. Кукша, смиренний чернець, був проповiдником християнства серед втАЩятичiв*
, в нинiшнiх губернiях Орловськiй, Курськiй i Калузькiй. Вiн своiми чудесами навернув до Христа багатьох iдолопоклонникiв, i, разом зi своiм учнем Никоном, прийняв мученицьку смерть 1114 року¹⁴.

РЖнший Киiвський чернець тАФ преподобний Герасим (+1147) був мiсiонером у суворому Пiвнiчному краi (бiля нинiшньоi Вологди) i збудував там церкву в РЖмтАЩя Пресвятоi Трiйцi¹⁵. РЖ таких були сотнi. Киiво-Печерський монастир, образно кажучи, став джерелом, яке духовно зрошувало всi землi тодiшньоi Русi.

Серед чисельного сонму святителiв-мiсiонерiв землi Руськоi почесне мiсце посiдають вихованцi Киiво-Печерськоi Лаври священомученик Леонтiй i св. РЖсаiя. Про Леонтiя розповiдаiться, що вiн просвiтив хрещенням мiсто Ростов i там 1070 року прийняв мученицький вiнець. Наступник Леонтiя св. РЖсаiя багато попрацював у Ростовськiй землi для поширення християнства. Подвижницьке його життя обiрвалося 1082 року¹⁶.

Попри труднощi, процес християнiзацii на наших землях проходив досить успiшно. Майже водночас iз русичами прийняли християнство деякi iншi народи, але перебiг християнiзацii у них був значно повiльнiшим. Так у Швецii Олаф прийняв хрещення 1008 року, а Церква органiзувалась остаточно тiльки на соборi в Схенiнгенi 1248 року; в Норвегii християнство запроваджене Олафом Тригвассоном, сучасником святого Володимира (995тАФ1001), i Олафом Святим (1015тАФ1024), але сформувалося тiльки в серединi XII столiття; в РЖсландii християнство прийнято 1000 р., а iпископськi кафедри створено лише в 1080тАФ1115 рр.¹⁷

Отже, в Киiвськiй Русi, завдяки активнiй мiсiонерськiй дiяльностi князiв i духовенства, органiзацiйний процес пройшов швидше, нiж в iнших сусiднiх краiнах. Остаточне змiцнення християнства й органiзацiя християнськоi Церкви тут припадають на 2-гу половину ХРЖ столiття.

1.2 Мiсiонерство в пiслямонгольський перiод (XIII тАУ XVI столiття)

Монголо-татарське нашестя було народним лихом i державною катастрофою. Багато мiст i сiл лежали в руiнах i згарищах. Значна кiлькiсть населення загинула або потрапила в полон. Ремесло, торгiвлю, культуру в своiй основi було пiдiрвано. Руськi землi потрапили в тяжку неволю i залежнiсть вiд Золотоi Орди.¹

Мати мiст руських Киiв також став здобиччю монголiв. Десятинний храм було зруйновано. Лавру Печерську спiткала така сама доля тАФ багатства пограбовано, ченцi тАФ однi загинули вiд меча, iншi втекли в лiси.²

Проте монголи на наших землях не насаджували свою релiгiю. Вони згодом навiть дозволили проповiдування християнства в себе. 1261 року в столицi Золотоi Орди Сараi (на нижнiй Волзi) створено iпископську кафедру. Проте дiяльнiсть ii обмежилася тiльки задоволенням релiгiйних потреб руських колонiстiв, практично не маючи на метi мiсiонерства серед мiсцевого населення.³ Були, правда, окремi випадки навернення в християнство самих татар. Примiром, племiнник хана Берке, пiд впливом проповiдi ростовського iпископа Кирила, який вiдвiдав Орду, таiмно вiд родичiв поiхав у Ростов i там охрестився з iмтАЩям Петро. ПамтАЩяткою його доброчесностi залишився в Ростовi монастир на честь св. ап. Петра i Павла.⁴

У монгольський перiод ще бiльше поширилося християнство серед неруських народiв. Успiховi мiсiонерськоi дiяльностi серед них значною мiрою слiд завдячувати переходу найкращих сил Русi зi зруйнованого Пiвдня на Пiвнiч. Чернецтво тепер поширювалося та будувало своi новi обителi переважно в лiсах Пiвночi, де в той час широко розвинулася колонiзацiя нових земель. Висвiтлимо дiяльнiсть найвидатнiших мiсiонерiв монгольського й пiслямонгольського перiодiв.

У другiй половинi XIII ст. в Бiлозерському князiвствi серед заволзькоi чудi*
насаджували християнство насельники Кубенського монастиря, розташованого на камтАЩяному островi Кубенського озера. РЗх випадково виявив там князь Бiлозерський Глiб. Через бурю на озерi князь пристав до острова та зустрiв там 23 пустельникiв, котрi навертали в християнство чудь i карелiв.⁵

У тих самих землях через 100 рокiв працював iнший проповiдник християнства тАФ святий Стефан, просвiтитель Пермського краю.⁶ Вiн був сином соборного причетника в Устюзi. 1365 року вступив до Ростовського монастиря, де подвизався 13 рокiв. Там вивчив грецьку мову, щоб перекласти Святе Письмо для зирян (застарiла назва комi).*
Вiн придумав зирянську азбуку й переклав на зирянську мову найважливiшi бiблiйнi та богослужбовi книги. З благословення Коломенського iпископа Герасима вирушив (у 1370 або 1379) у Малу Перм, аби просвiтити язичникiв-зирян. Самовiддана, повна небезпек дiяльнiсть св. Стефана мала великий успiх. Багато зирян хрестилося, i св. Стефана 1383 року було поставлено iпископом Малоi Пермi.^***
Для утвердження новонавернених св. Стефан вiдкривав при храмах училища. Вiн будував церкви, ставив священикiв iз самих зирян i вiв богослужiння зирянською мовою. Спочив вiн 1396 року. Проте чимало зирян чинили спротив наверненню в християнство, тож у XV столiттi наступники св. Стефана тАФ Герасим i Питирим загинули мученицькою смертю.

Завдяки натхненнiй проповiдi й високим прикладам святого життя подвижникiв, якi спасалися на Пiвночi, християнство продовжувало давати своi плоди й серед фiнських племен. Недалеко вiд Карполя наприкiнцi XIII столiттi на горi Челнi поселився преподобний Кирило й заснував Челмогорський монастир. Протягом 52 рокiв мiсiонерськоi працi вiн просвiтив християнством Чудь.⁷

1329 року на Валаамському островi Ладозького озера поселився преподобний старець Сергiй, до котрого невдовзi приiднався iнший чернець тАФ преподобний Герман. Завдяки iхнiй мiсiонерськiй працi православтАЩя поширювалося в Карелii,*
яка дуже потерпала вiд утискiв шведських папiстiв. Заснований преподобними Сергiiм i Германом знаменитий Валаамський монастир мав великий вплив на християнiзацiю карелiв.⁸

Наприкiнцi ХРЖV столiття чернець Валаамського монастиря Арсенiй, прибувши на сусiднiй з Валаамом острiв Коневський, де язичники на обожнюваному ними каменi приносили в жертву коней, хрестив багатьох i заснував Коневський монастир.⁹

На Онезькому озерi у ХРЖV столiттi преподобний Лазар, що був родом iз Грецii, заснував Муромський (Мурманський) монастир. Дикi лопарi*
* сильно гнобили преподобного, але зцiливши слiпого сина iхнього старiйшини, Лазар увiйшов до них у повну довiру й охрестив багатьох.¹⁰

У першiй половинi ХV столiття ченцi-мiсiонери досягли навiть берегiв Бiлого моря. Преподобнi Саватiй (1435), Герман i Зосима, котрi подвизалися на Соловецькому островi, заснували 1429 року вiдомий Соловецький монастир, який мав величезний вплив на християнiзацiю всього пiвнiчного краю.¹¹

1439 року Костянтинопольська iiрархiя уклала на Флорентiйському соборi унiю з Римом. 15 грудня 1448 року собор росiйських iпископiв незалежно вiд Костянтинополя обрав митрополитом московським i всiii Русi Рязанського й Муромського iпископа РЖону. Наступний собор 1458 року пiдтвердив це рiшення. Уряд Литви й Польщi не мiг визнати православного митрополита, котрий жив у ворожiй для них державi. Вiдтодi починаiться самостiйне життя двох частин Руськоi Церкви, причому московськi митрополити титулуються Влмитрополитами всiя РусiВ», а литовсько-руськi (украiнськi) тАФ Влмитрополитами Киiвськими i всiя РусiВ». Життя двох митрополiй колись iдиноi Церкви вiдтодi проходить в особливих, причому рiзних iсторичних умовах.

Украiнська Церква на територii Польсько-Литовського князiвства головним своiм завданням мала стримування експансii католицизму, а з XVI столiття i протестантизму, з Заходу. Пiвнiчно-схiдну митрополiю на момент проголошення ii самостiйностi iсторик Покровський характеризуi так: ВлУ 1458 роцi бiльша половина найдревнiших iпархiй вiдiйшла пiд владу Киiвського митрополита. Порiвняно невеликий заселений простiр, зосереджений бiля Новгорода, Тверi, Ростова, Суздаля, Володимира, Москви i Рязанi, iнородний схiд i пустинний пiвдень дiстались Москвi з ii митрополiiю. На пiвнiчному сходi iй дiстались тундри, лiси й болота, заселенi не стiльки людьми, скiльки звiрямиВ».¹²

Такий стан митрополii залишався не довго. Внаслiдок завоювань територiя Росii швидко розросталася. Пiдкорення нових народiв вiдкривало простiр для мiсiонерськоi дiяльностi, у результатi якоi Московська митрополiя росла i територiально, i чисельно. У XVтАФXVI столiттях мiсiонерська праця продовжувалась у Пермi, яку 1478 року було приiднано до Росiйськоi держави. У серединi ХV столiття естафету благовiстя вiд Стефана й Герасима Пермських прийняв iпископ Питирим. Вiн був вiдомий своiю освiченiстю. При його дворi вiвся лiтопис. Святий Питирим постiйно обтАЩiжджав край i сумлiнно проповiдував. 1455 року, як i Герасима, його вбили язичники, а його наступником став iп. РЖона. Йому вдалося значно поширити вiру, навернувши до неi князя Великоi Пермi. Його стараннями iдолiв було знищено, а на iхньому мiсцi будувалися церкви, при яких влаштовувалися училища. Св. РЖона преставився 1471 р.¹³

Мiсiонерську працю св. РЖони продовжив iп. Фiларет (1471тАФ1501), котрий проповiдував сам пермською мовою.

Самовiдданим мiсiонером був св. Феодорит, названий просвiтителем лопарiв, який у дрiмучих лiсах бiля рiчки Коли заснував Троiцький монастир (1540тАФ1550). Тодi мiсцеве населення почало масово приймати ПравославтАЩя. Був випадок, коли за один день хрестилося близько 2 тисяч чоловiк.

Ревною мiсiонерською дiяльнiстю вiдзначався св. Трифон Печенгський, або Кольський (народився 1495). У пошуках усамiтнення пiшов на далеку пiвнiч за рiчку Печенгу, де проповiдував мiсцевим племенам з небезпекою для життя. Побудував храм на Печензi на честь св. Трiйцi, а згодом монастир. Помер у 88-рiчному вiцi.¹⁴

Помалу язичництво вiдступало. За свiдченням Герберштейна (в 1526) iдолопоклонники ще зустрiчались iнколи в лiсах, але туди постiйно вирушали мiсiонери для iх навернення.¹⁵

Пiсля пiдкорення Казанi 1532 р. й Сибiру 1583 р. тАФ значно розширилися межi Росiйськоi Церкви. У Казанi 1555 р. створено архiiпископську кафедру, яку займаi вiдомий мiсiонер св. Гурiй (+ 1564)*
. Широка мiсiонерська дiяльнiсть у Сибiру серед мiсцевих народностей почалася тiльки пiсля утворення Тобольськоi i всього Сибiру митрополii 1620 р.*
*

Мiсiонерство у другiй половинi XVI й XVII столiттi розглянемо пiзнiше, коли будемо говорити про iсторiю виникнення мiсiй на Поволжi й у Сибiру. Саме в цих регiонах на той час зосередилася мiсiонерська справа Росiйськоi православноi церкви. А зараз перейдемо безпосередньо до XVIII столiття, аби дiзнатись у яких полiтичних й економiчних умовах жила церква, i як цi умови впливали на мiсiонерську дiяльнiсть.

РОЗДРЖЛ РЖРЖ.

УМОВИ РОЗВИТКУ МРЖСРЖОНЕРСТВА У XVIII СТОЛРЖТТРЖ В

РОСРЖЙСЬКРЖЙ РЖМПЕРРЖРЗ

2.1 Церква i держава у XVIII столiттi

Аби зрозумiти причини розквiту й занепаду мiсiонерськоi дiяльностi у XVIII столiттi необхiдно розглянути iсторичний фон, на якому ця дiяльнiсть вiдбувалася. Столiття, яке нас цiкавить, було складним i багато в чому трагiчним в iсторii Росiйськоi церкви. Почалося воно з реформ Петра РЖ, серед яких установлення ним державноi церковностi принципово змiнило як вiдносини мiж державою та церквою, так i особисте ставлення iмператора до церкви на наступнi 200 р. iснування петровськоi iмперii.¹ Петро повнiстю нехтуi iсторично встановленим патрiаршим устроiм церкви*
, тобто канонiчним устроiм, i заради ВлединовластияВ» завiв у Росii полiцiйну систему так званоi Влдержавноi церковностiВ», яка виникла пiд впливом iдей реформацii та фiлософii натурального права й запанувала тодi в державах Захiдноi РДвропи. Суть ii в приматi державноi влади над усiм, зокрема над релiгiiю та церквою. Ця система вiдносин мiж церквою та державою була антиподом iiрократичноi системи середнiх вiкiв: Влдуховний мечВ» вона цiлком пiдпорядкувала Влмечу свiтськомуВ».²

Церковна реформа справдi була необхiдна в Росii, але Петро робив ii не для того, щоб допомогти церквi. Скасування патрiаршества й вiдновлення 1701 р. монастирського приказу,^**
а згодом, 1721 р., встановлення Влдуховного регламентуВ»*
мало на метi позбутися двовладдя в державi, яке на думку Петра, таiло в собi патрiаршество.

За своiю суттю, керiвництво монастирського приказу церковно-монастирськими маiтками, було нiчим iншим, як справжньою секуляризацiiю, хоч i не доведеною до кiнця. Монастирський приказ вiдав усiм, починаючи вiд великих маiткiв i закiнчуючи простою чернечою мантiiю та поношеним священицьким пiдризником.³

Вiдтодi як Влдуховний регламентВ» став законодавчою основою вищого управлiння росiйськоi церкви, остання перетворилася на частину росiйськоi держави, а Святiший Синод став державною, а не церковною установою.⁴

Хоч i намагаються деякi росiйськi iсторики приписати Петровi Влглибоке й живе розумiння релiгiiВ», але обтАЩiктивний погляд на цю особистiсть даi пiдстави вважати його людиною чужою до релiгii. Можна цiлком погодитися з атеiстом Нiкольським Н.М., який писав, що для Петра, зовсiм чужого до староi доброчесностi, церква мала значення тiльки як знаряддя влади та як джерело державних доходiв.⁶ Реформи Петра РЖ в основi похитнули економiчну незалежнiсть Руськоi Церкви; бiльше того, вони мали приховану тенденцiю до поступовоi передачi церковних вотчин у руки дворянства й перетворення монастирiв на установи державного призначення.⁷ Найяскравiший осуд поневолення Церкви державою за часiв Петра РЖ дали в ХРЖХ столiттi московськi словтАЩянофiли на чолi з А.С.Хомяковим, а Ф.М.Достоiвському належить влучне визначення стану Росiйськоi Церкви, що вона Влвiд Петра РЖ перебуваi в паралiчiВ». РЖ все-таки, хоч як парадоксально, мiсiонерська справа за Петра РЖ процвiтала. Чому так, дiзнаiмось у наступному роздiлi.

По смертi Петра РЖ в 1725тАФ1727 рр. престiл посiла його дружина Катерина РЖ, вибрана Влправительствующими персонамиВ» i гвардiiю.⁸ Вона була некомпетентною в управлiннi державою, тож фактичне керiвництво взяв на себе А.Д.Меншиков. Зi смертю могутньоi особистостi Петра в частини орiiнтованоi на Захiд елiти прокинувся iнстинкт фактичного, а слiдом i юридичного конституцiйного обмеження прав монарха.

Першою спробою такого обмеження було встановлення 8 лютого 1726 р. Сенатом так званоi ВлВерховноi Тайноi РадиВ». Хоча в мотивуваннi такоi установи пiдкреслювалося, що ця рада не i Влособлива колегiяВ», що Влвона служить тiльки для полегшення РЗi Величностi у важкому обовтАЩязку управлiнняВ», насправдi це була вiдверта спроба обмеження монаршоi влади.

Нiби незначна й формальна тiльки реформа функцiонування верховноi влади пiдкошувала й без того глибоко зрушену Петром систему вiдносин держави та церкви. До того часу Священний Синод майже повнiстю залежав вiд волi монарха, але завдяки безпосереднiй залежностi, вiн вiдкидав усi спроби Сенату чи будь-яких iнших Колегiй давати вказiвки Вищому Церковному Управлiнню. Тепер мiж церковною владою та монархом виросла нова структура, тАФ Верховна Тайна Рада. Вона дiстала право приймати усно й оголошувати до виконання iменнi укази iмператрицi. Отже, Синод став пiдлеглим не безпосередньо миропомазанiй, тобто сакральнiй владi церковного епiстiлонарха, але колегii не тiльки не миропомазанiй, а й не повнiстю православнiй, позаяк у Верховну Таiмну Раду входила i протестантська постать барона Остермана.⁹

Катерина РЖ та ii оточення, очевидно, вже зрозумiли необхiднiсть рiшуче розсiяти сумнiви стосовно належностi царя до Православноi Церкви, якi виникли пiсля реформ Петра РЖ й пiд враженнями неправославних творiв Феофана Прокоповича. У своiму заповiтi 1727 р. Катерина РЖ написала: ВлНiхто нiколи не може володiти росiйським престолом хто не грецького законуВ».¹⁰

1727 р. мiсце померлоi царицi Катерини РЖ зайняв син нещасного царевича Олексiя 12-рiчний Петро II. Юний монарх i його оточення були настiльки тiсно повтАЩязанi з консервативною церковно-опозицiйною ВлстароруськоюВ» партiiю, що в його православностi не могло бути й тiнi сумнiву.¹¹ Петро РЖРЖ помер у сiчнi 1730 р. до своii коронацii в Москвi, не залишивши заповiту. Вiн був останнiм по чоловiчiй лiнii з роду Романових i останнiм царем, похованим у Московському Архангельському соборi.

Якщо в православностi Петра II не було серед народу сумнiвiв, то цiлком iнакше було з iмператрицею Анною РЖоанiвною*
(1738тАФ1740). РЗi було видано замiж за протестанта герцога курляндського, тож вона майже 20 рокiв провела в нiмецько-протестантському оточеннi. Не дивно, що вже в перших параграфах так званих кондицiй*
* 1730 р. вiд Анни вимагалося сповiдувати православну вiру й розповсюджувати православтАЩя.¹² Анна була постiйно занепокоiна настроями духовенства, i не раз у своiх указах вимагала вiд церкви щорiчних молебнiв за своi Влбоговгодне правлiнняВ». РЗi таiмна канцелярiя жорстоко переслiдувала всiх духовних осiб, котрi не правили таких молебнiв. Крiм того, все духовенство зобовтАЩязане було письмово присягнути на вiрнiсть iмператрицi.¹³ Десять рокiв тривало панування в Росii придворних нiмцiв. Держава й церква жили в постiйному страху доносiв i жорстоких гонiнь. А двiр потопав у розкошах i вiв веселе й розпутне життя.

Становище церкви за часiв Анни так змалював проповiдник при РДлизаветi Новгородський архiiпископ Амвросiй Юшкевич: ВлНа благочестя i вiру нашу православну наступили, але таким чином, нiби вони не вiру нашу православну, а непотрiбне i дуже шкiдливе для християнства марновiрство викорiнюють. О, яку велику кiлькiсть пiд таким приводом людей духовних, а найбiльше вчених, знищили, монахiв порозстригали й перемучили. Спитай за що. РЖншоi вiдповiдi не почуiш, крiм цiii: марновiр, ханжа, лицемiр, нiчого не вартий. Це ж усе робили з такою хитрiстю i задумом, щоб зовсiм в Росii знищити священство православне i завести свою ново видуману безпопiвщинуВ».¹⁴

Нестриманiсть рано зруйнувала здоровтАЩя iмператрицi Анни, i вона померла 1740 р. залишивши престiл синовi своii племiнницi Анни Леопольдiвни та Брагуншв

Вместе с этим смотрят:

"Одесский миф" как миф: (Ранние годы "одесского мифа")

50 вопросов и 50 ответов из христианско-психотерапевтической практики. Зло в мире и зло в человеке

РЖслам

РЖудаiзм

РЖудаiзм як нацiональна релiгiя iвреiв