Православна церква Украiни в XVI ст.

План

Вступ

Роздiл 1. Особливостi розвитку украiнськоi православноi церкви

1.1 Деструктивнi процеси в украiнському православтАЩi XVI ст.

1.2 Православна церква пiсля Берестейського розколу

1.3 Оновленськi процеси в православтАЩi

1.4 Украiнська православна церква в умовах панування iмперськоi влади

Роздiл 2. Осередки культури та освiти в Украiни

2.1 Острозька словтАЩяно-греко-латинська академiя

2.2 Киiво-Могилянський колегiум

2.3 Братства та iхнi школи

2.4 Шкiльництво унiатiв

Роздiл 3. Книгописання

3.1 Книгописнi осередки

3.2 Книгодрукування i лiтература

Роздiл 4. Тенденцii розвитку науки та мистецтва

4.1 Галузi науки

4.2 Мистецтво

Висновки

Список використаних джерел та лiтератури

Вступ

XVI-XVIII ст. - виключно складний i важливий перiод в життi украiнського народу. У вiтчизнянiй культурi це була яскрава, плiдна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна видiлити цiлий ряд причин, якi пояснюють культурне пiднесення в Украiнi у XVI-XVIII ст.

Передусiм треба пiдкреслити, що тодi ще були живi традицii Киiвськоi Русi. Найкраще вони збереглися у захiдноукраiнських землях, менш потерпiлих вiд монголо-татарського нашестя. Крiм того, у великому князiвствi Литовському культурна спадщина Киiвськоi Русi була сприйнята на державному рiвнi.

Оскiльки нацiональна свiдомiсть була нерозривно поiднана з релiгiйною, в формуваннi ii надзвичайно велику роль вiдiгравала освiчена частина духовенства, а також культурно-освiтнi дiячi, повтАЩязанi з церковними структурами. Також у XV тАФ першiй половинi XVI ст., попри певну суспiльну iнертнiсть, навiть стагнацiю, вiрнiсть практично усiх верств украiнського суспiльства православнiй церквi, сприйняття ii як церкви нацiональноi залишалися гарантiiю самозбереження украiнського етносу в планi релiгiйному, отже, i в планi культурному. А збереження етносу було передумовою i запорукою майбутнього полiтичного вiдродження.

У третiй i, особливо, останнiй чвертi XVI ст. гасла оновлення церковного життя, усунення недолiкiв у ньому, змiцнення позицiй православноi церкви були нерозривно повтАЩязанi з боротьбою за збереження i розвиток нацiональноi культури. Дуже швидко пiсля того, як почався рух за оновлення церкви, стало зрозумiло, що воно може вiдбутися лише за рахунок використання найновiших загальноiвропейських здобуткiв не тiльки в галузi шкiльноi освiти як такоi, а й у теологii та церковнiй органiзацii.

Характерно, що майже одночасно зi спалахом культурно-нацiонального руху в останнiй чвертi XVI ст. дуже зросло значення козацтва, яке поступово стало чинником не лише суспiльного життя, а й культурного розвитку. Незважаючи на те, що спершу козацтво не було дуже численним, саме образ козака-лицаря з часом стаi загальнонародним iдеалом. Козацька старшина поповнюiться за рахунок бояр i мiщан, "покозачитися" прагнуть селяни. Заслуги козакiв у захистi украiнських земель вiд татарських набiгiв добре вiдомi. Захищаючи своi становi права, виступаючи проти наступу на власнi вольностi, козацтво в рядi випадкiв, зокрема у роки козацьких повстань, очолюi ширший рух, в якому поiднувалися соцiальнi й нацiонально-релiгiйнi мотиви.

Ще у XV i в першiй половинi XVI ст. намiтилися певнi звтАЩязки Украiни з культурою гуманiзму, яка розвивалася тодi у Захiднiй i частково у Центральнiй РДвропi. Вихiдцi з Украiни нерiдко навчалися в iвропейських унiверситетах, окремi захiдноiвропейськi гуманiсти вiдвiдували Украiну. Друга половина XVI ст. тАФ це час поширення в Украiнi реформатських рухiв, як тих, що проникали iз Заходу, так i тих, що виникли на украiнському ТСрунтi. Час поширення на Украiну Реформацii був i часом найбiльшого сприйняття ренесансних впливiв, якi модернiзували свiтогляд реформаторiв.

Справжньою школою громадянського виховання були братства, особливо провiднi братства першого перiоду iх дiяльностi. Виникнення такого роду органiзацiй може розглядатися як вияв новоi полiтичноi культури в середовищi украiнських мiщан.

Тому вивчення, аналiз iснуючого нашого iсторичного досвiду, а також значення культурного пiднесення XVI-XVIII ст. на подальший розвиток культури украiнського суспiльства, на нашу думку, актуалiзуi тему даного дослiдження.

ОбтАЩiктом дипломноi роботиi ренесанс культури, освiти, мистецтва в Украiнськiй державi ХVI-XVIIIст.

Предметом нашого дослiдження i тАФ культурнестановищеУкраiнськоi держави в дослiджувальний перiод, розвиток освiти, книгописання, друкарства та iнших вузьких галузей культури.

Мета дипломноi роботи тАФполягаi в тому, щоб на базi фундаментальних положень теорii наукового пiзнання, вимог принципiв iсторичноi науки тАФ науковостi (об'iктивностi) показати генезис культури Украiни в XVI-XVIII ст.

Завданнями дослiдження ми вважаiмо:

1. Вивчити рiвень розвитку украiнськоi культури в дослiджувальний перiод;

2. Дослiдити полiтичну культуру рiзних верств населення Украiни;

3. Проаналiзувати становище та розвиток освiти;

4. Розкрити сприяючi фактори та процес розвитку книгописання та книгодрукування;

5. Окреслити новi тенденцii та вiяння в рiзних культурних галузях даного перiоду.

Методи дослiдження, якi застосовувалися при написаннi даноi дипломноi роботи тАФ iсторичний, порiвняльний, аналiтичний, описовий методи дослiдження.

Новизна дослiдження полягаi у тому, что ми намагалися розглянути дослiджувальний перiод в iсторii культурноi ситуацii на Украiнi в поiднаннi з полiтичним, релiгiйним та суспiльним чинниками, якi i невiдтАЩiмними складовими культурного життя краiни i суттiво впливають на розвиток культури.

Хронологiчнi рамки дослiдження окресленi подiями в Украiнi XVI-XVIII ст., часом найбiльшого культурного пiднесення в Украiнi.

РЖсторiографiя. РЖсторiографiчна база для дослiдження даноi проблематики i досить потужною та рiзноманiтною.

Укладання каталогу книг, надрукованих в Украiнi у XVI тАФ XVII ст. , дозволило комплексно, а не вибiрково, використовувати це джерело, яке стосуiться основних аспектiв духовноi культури [14]. Вперше було доведено до вiдома дослiдникiв данi не тiльки про всi друки лiтургiйних текстiв, але також про фiлософськi диспути початку XVII ст., ряд невiдомих ранiше панегiрикiв та iнших лiтературних творiв.

Важливим джерельним комплексом, що висвiтлюi культурницьку дiяльнiсть громадськоi органiзацii, i архiв Львiвського православного братства. Частину цього архiву видав Я. РЖсаiвич в 1968р. Вiн мiстить вiдомостi про органiзацiйнi засади функцiонування братства, врештi про свiдомий характер його дiяльностi на нивi шкiльноi освiти i друкарства, про особистий внесок в культуру окремих дiячiв, повтАЩязаних з братствами. Матерiали iнших братств дiйшли до нас лише фрагментарно. Серед джерел з iсторii культури особливе мiсце займають реляцii iноземцiв, описи iхнiх подорожей по Украiнi [28].

Про окремi аспекти украiнськоi культури розглядуваного перiоду i досить значна наукова лiтература, натомiсть зовсiм немаi монографiчних праць, якi б створили комплексну картину культурного життя. Якоюсь мiрою до мiждисциплiнарного висвiтлення фактiв, повтАЩязаних з культурою, наближалися автори давнiх праць з iсторii лiтератури i церковноi iсторii. Наприклад, фундаментальна монографiя Степана Голубiва про митрополита Петра Могилу на довгий час стала джерелом фактiв про культурно-освiтню дiяльнiсть не тiльки самого митрополита, але й про iнших тогочасних дiячiв та установи. Так само працi Миколи Петрова про давню украiнську лiтературу i Федора Титова про Киiвську академiю мiстили практично всю вiдому на той час iнформацiю про культурнi iнiцiативи. Вирiзняiться повнотою джерельноi бази, обережнiстю i обТСрунтованiстю висновкiв монографiя Костянтина Харламповича про украiнськi та бiлоруськi школи XVI тАФ XVII ст. З окремих дiлянок культурного життя порiвняно рано розпочалося вивчення iсторii друкарства. Наукового характеру дослiдженням цього питання надав вже Михайло Максимович. Багатством подробиць вирiзняються працi з iсторii друкарства РЖвана Огiiнка, Сергiя Маслова, натомiсть РЖларiон Свiнцiцький звертав увагу швидше на соцiологiчне i культурологiчне тлумачення окремих аспектiв дiяльностi давнiх друкарень.

Переломним явищем у вивченнi iсторii украiнськоi культури згадуваного перiоду було опублiкування працi Михайла Грушевського "Культурно-нацiональний рух на Украiнi в XVI тАФ XVII вiцi" (Киiв; Львiв, 1912) та вiдповiдних роздiлiв його монументальноi "РЖсторii Украiни-Руси". Автор ставив за мету дати нарис "культурно-нацiонального руху, який так могутньо знявся серед приспаного i омертвiлого украiнського життя i разом з могутнiм соцiальним рухом схiдноi Украiни приготовив перше нацiональне вiдродження., що так сильно, хоч i не надовго, заблисло i блиском полiтичноi мислi i нацiонального усвiдомлення, i розвоiм артистичноi творчостi, приготовивши ту цiкаву своiрiдну культуру, яка розвинулася особливо там, де на ТСрунтi народнiм витворилися певнi iнтелiгентськi чи пiвiнтелiгентськi верстви i, сполучивши в своiм обиходi народнi елементи життя з певними вимогами вищоi культурностi, дали i в сферi артистичноi творчостi цiкавi взiрцi сеi сполуки староi традицii з новими впливами" [5, 137].

Культурологiчнi питання висвiтлювалися i в "РЖсторii украiнськоi лiтератури" М. Грушевського. Його працi визначали шляхи дальшого дослiдження культурних течiй, якi, попри всю багатоспрямованiсть i рiзноманiтнiсть, еволюцiонували впродовж столiть, засвiдчуючи тяглiсть певних форм культури.

У 20-тi рр. XX ст. монографiчнi дослiдження з окремих аспектiв украiнського культурного життя середньовiччя i початкiв новоi доби створювалися в Киiвi, Харковi, Львовi, Одесi та деяких iнших наукових центрах. Йдеться насамперед про працi з iсторii друкарства (С. Маслов, РЖ. Огiiнко), лiтератури (В. Перетц, а в емiграцii Д. Чижевський), мистецтва (М. Макаренко), правовоi культури i побуту (М. Василенко, Л. Окiншевич).

У 30 тАФ 50-тi рр. ХХ ст. у пiдрадянськiй Украiнi дослiдження з iсторii культури, за невеликими винятками, практично не публiкувалися.

Пiзнiше, скориставшись з послаблення цензурного режиму, над питаннями iсторii культури почали працювати й украiнськi iсторики. РДдиними узагальнюючими працями, що стосувалися ранньоi украiнськоi культури (до середини XIX ст.), довго залишалися книги Михайла Марченка "Украiнська iсторiографiя. З давнiх часiв до середини XVII ст." (Киiв, 1959) та "РЖсторiя украiнськоi культури. З найдавнiших часiв до середини XIX ст." (Киiв, 1961). Автор поставив завдання написати посiбники для широкого кола читачiв виходячи з патрiотичних позицiй, обовтАЩязковi партiйнi тези займали в його викладi порiвняно незначне мiсце тАФ настiльки, наскiльки вони були необхiднi, щоб книжки могли побачити свiт. Характерно, що цю патрiотичну спрямованiсть позитивно оцiнив митрополит Украiнськоi греко-католицькоi церкви Йосиф Слiпий, який, перебуваючи в увтАЩязненнi, законспектував книгу М. Марченка про украiнську iсторiографiю.

Не маючи змоги дати тут повну характеристику iсторiографii, вiдзначимо появу в 60 тАФ 80-х рр. оглядових праць з iсторii шкiльноi освiти (О. Дзюба), про дiяльнiсть братств i друкарство (Я. РЖсаiвич), книжкову графiку (Я. Запаско). Якщо йдеться про iсторiю науки, то чи не найкраще було вивчено початки фiлологiчноi науки (працi В. Нiмчука) i окремi аспекти iсторii фiлософii. Натомiсть дослiдження природничих наук даного перiоду ще тiльки починалися. Важливим кроком уперед у дослiдженнi украiнського мистецтва стали працi мистецтвознавцiв В. Свiнцiцькоi, Г. Логвина, Л. Мiляiвоi, В. Овсiйчука та ряду iнших. Особливо помiтною на той час подiiю в культурному життi стала птАЩятитомна "РЖсторiя украiнського мистецтва" за редакцiiю М. Бажана.

Свiдченням принципового оновлення iнструментарiю украiнськоi науки стала узагальнююча, побудована на широкому колi джерел монографiя Наталi Яковенко "Украiнська шляхта з кiнця XIV до середини XVII ст.: Волинь i Центральна Украiна" (Киiв, 1993) [40] та ii "Нарис iсторii Украiни з найдавнiших часiв до кiнця XVIII столiття" (Киiв, 1997) [39]. В багатьох роздiлах цих праць розглядаються важливi культурологiчнi проблеми, зокрема висвiтлюiться роль i мiсце князiв в украiнському суспiльствi. Авторка висловлюi думку, що на елiтарному рiвнi була законсервована iсторична памтАЩять про державну велич i силу княжоi Русi, що саме в елiтарному середовищi можна виявити витоки певних рис украiнськоi ментальностi, утвердження лицарських iдеалiв вiрностi, доблестi, честi як норм поведiнки.

Долучився до вивчення украiнськоi культури зазначеного перiоду i Ковальський М.П., написавши монографiю тАЮДжерела про початковий етап друкарства на Украiнi.тАЭ Викликаi iнтерес i узагальнююча праця тАЮОстрозька академiя XVI тАФ XVII ст.: Енцикл. вид. тАФ Острог, 1997тАЭ, яка вмiстила у себе багато статтей та дослiджень стосовно iсторii Острозькоi академii.

Проаналiзувала та дослiдила украiньску культуру у XVII ст i Пахльовська О., видавши у 1996 роцi працю тАЮКультура та iдеологiя Украiни у XVII ст. // Украiна XVII ст. мiж Заходом i Сходом РДвропи.тАЭ

Цiлком зрозумiлим i зростання зацiкавлення украiнськоi iсторiографii iсторичною мiсiiю козацтва, в тому числi i його роллю в розвитку культури. Вiдродження джерельних студiй з iсторii козацтва i дуже перспективним напрямом, але суто культурологiчний аспект цiii теми ще чекаi розробки.

Отже, ми побачили, що данне питання, не виходило з кола вивчення багатьох дослiдникiв, звертало на себе увагу вчених, якi протягом вiкiв вивчали його i продовжують вивчати нинi.

Роздiл 1. Особливостi розвитку украiнськоi православноi церкви

У XVI ст. Польща й Литва, як i вся РДвропа, переживають часи надзвичайного успiху реформацii, а потiм вступають в добу католицькоi реакцii. Реформацiя тут буйно розвинулася, поширилася в формi нiмецького лютеранства, швейцарського кальвiнiзму, социнiанства та iншого й мала такий успiх, що ставилося вже питання, чи зостанеться Польща латинською державою, чи перетвориться на протестантську. Затримала ii при папствi лише сильна хвиля контрреформацii та те, що Сигiзмунд РЖ та Сигiзмунд II Август стояли на боцi католицтва, помiж самими протестантами була незгода, а iзуiти розвинули широку акцiю. Серед населення Польсько-Литовськоi держави реформацiя викликала зрiст нацiональноi свiдомостi та освiти, хоч разом iз тим внесла чимало безладдя в церковне життя й католикiв, i православних [10, 25-27]. Чимало представникiв русько-православного магнатства й шляхетства перейшло на бiк протестантiв; потiм, пiд впливом католицькоi реакцii, вони, як i протестанти-поляки, перейшли на латинство. Зате серед православного населення появляються школи, що виховують молодь у православному дусi. Про iх заведення дбають i поодинокi особи (як князь K. K. Острозький, що заснував Острозьку академiю й кiлька iнших шкiл), i нашi органiзацii релiгiйно-фiлантропiчного характеру [48, 41-42]. Нашi мiста в XVI в, розвиваються i в економiчному, i в культурному вiдношеннi та грають значну роль i в життi громадському. Православнi мiщани творять органiзацii, що, з благословення вищоi православноi iiрархii й з дозволу свiтськоi влади, мiстяться коло церков або монастирiв i називаються братствами. Деструктивнi процеси в украiнському православтАЩi починаються двома подiями тАФ Люблiнськоi та Берестейською унiями. Суспiльство розкололося на дво ворожi табори: один (насамперед шляхта та великi магнати) перейшли на бiк католицизму, тому що прагнули зберегти своi елiтне становище в суспiльствi, iнший (передусiм селяни , а пiзнiше козацтво) вперто боронили вiру своiх батькiв тАФ православтАЩя.

1.1 Деструктивнi процеси в украiнському православтАЩi XVI ст.

Релiгiйно-нацiональне i культурне вiдродження другоi половини XVI тАФ першоi половини XVII ст. обмежуiться двома подiями, значення яких в iсторii Украiни важко переоцiнити. 1569 р. тАФ Люблiнська унiя, яка означала включення основноi частини украiнських земель до складу шляхетськоi Речi Посполитоi. 1648 р. тАФ початок украiнсько-польськоi вiйни i поiднаного з нею соцiально-полiтичного руху, що вже в ходi першого етапу цiii вiйни завершився утворенням Украiнськоi козацькоi держави.

Для Украiни Люблiнська унiя мала вкрай негативнi наслiдки. Опинившися пiд владою крiпосницькоi й католицькоi Польщi, переважна бiльшiсть украiнських земель зiткнулися з загрозою для самого iснування украiнцiв як окремоi народностi.

Як зазначаi РЖ.П.Крип`якевич, тАЬЛюблiнська унiя, усуваючи з украiнських земель литовську владу, знищила також рештки украiнськиi державних традицiй, що заховалися пiд формами автономii у Великому князiвствi ЛитовськомутАжВесь розвиток життя iшов пiд важким наступом ПольщiтАЭ. [38, 15]

Внаслiдок унii польськi магнати i шляхта здобули великi можливостi для привласнення украiнських земель, нещадного визиску селян i мiщан та для духовного поневолення народу. Украiнському народовi доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужiй силi. Цi зусилля вивилися в зародженнi та дiяльностi украiнського козацтва, братств тощо. [8, 34-35]

Украiнськi феодали, дотримуючись своiх станових та особистих iнтересiв, здебiльшого, полонiзувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Украiнi були як польськi (Жолкевськi, Потоцькi, Конецпольськi, Калиновськi, Струсi), так i украiнськi магнати (Вишневецькi, Острозькi, Заславськi, Збаразькi, Немиричi). Завдяки величезним латифундiям на Киiвщинi, Брацлавщинi й Лiвобережнiй Украiнi магнати вiдчували себе тАЬкоролев`ятамитАЭ, якi не пiдпорядковувалися жоднiй адмiнiстрацii. Цi тАЬудiльнi князiтАЭ здiйснювали суд над своiми пiдданими, засновували мiста i слободи, будували палаци, органiзовували вiйськовi загони, роздавали землю за службу своiм васалам.

Пiсля укладання Люблинськоi унii позицii католицизму посилились. Метою унii було приiднення православноi церкви до католицькоii з обовтАЩязковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схiд та помiтне збiльшення церковних володiнь. [8, 35]

Кризовий стан православноi церкви створював у цей час умови не тiльки для поширення iдей церковного iднання в украiнському суспiльствi, а й для появи у ньому прихильникiв цiii iдеi. Наприклад захисник православтАЩя князь К. Острозький у своiму листi до Папи зазначав Нiчого не бажаю гарячише. тАЮЯк iдностi, вiри i згоди всiх християн.тАЭ Люблинська унiя посилила процес окатоличення та ополячення украiнськоi елiти. Наслiдок для православтАЩя був один - рiзке звуження каналiв матерiальноii пiдтримки. Адже самi князi та багатi роди свого часу будували храми, фiнансували монастирi, вiдкривали школи при церквах. Особливостю цього перiоду було те, що патронат тАУ опiка, середньовiчне спонсорство церквi, поступово деформуючись, перетворюiться на звичайне володiння цервою чи монастирем Цi религiйнi осередки заставляли, давали у посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмiнювали та продавали. Свiтська влада дедалi активнiше проникаi у церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав iпископiв, iх висували або ж пани-рада, або ж сам великий князь, що вiдкрило доступ до вищоi iiрархii свiтським особам, якi не тiльки не переймалися церковно-религiйними iнтересами, а виявляли виключно матерiальну заiнтересованнiсть, зберегаючi при цьому своi свiтськи звичаi: полювання, банкети, насильства, розпусне життя. Дiйшло до того, деякi авантюристи приймали духовний сан, пiдкупом займали мiсця iпископiв, а потiм розпродавали iкони, землi. Негiдно поводилось навiть i найвище духовенство. Так митрополит Онисифор Дiвочка був звиновачений у двоiженствi; епископ Кирило Терлецький постав перед судом за пiдозрою в згвалтуваннi та вбивствi; iпископ Ион Борзобогатий вимагав у прихожан плату за вiдвiдування церкви. [8, 36-38]

Трагедиiю Православноi Церкви було те що вона значно поступалася перед католицькою своiю освiтою. Схiдня Церква культурно зубожiла i ii лiтература обмежувалася церковно-богослужебними книгами та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненоi людини. Така людина мусiла звертатися до латинського, польського письменства. До польсько-латинськоi школи тяжко було попасти украiнцевi, а украiнськi школи стояли низько. Голодне, неосвiчене православне духовенство втрачало авторитет в народi.

Релiгiйне життя в Украiнi в перiод пiсля Люблiнськоi унii характеризуiться значною складнiстю. Посилення суспiльноi ваги шляхти спiвпадаi з занепадом православноi церкви. В украiнських землях набуваi певного поширення Реформацiя в виглядi соцiнiанства.

Проте, на вiдмiну вiд Голландii та Англii, де Реформацiя перемогла за умов розвитку ринкових вiдносин, тАЬв Польсько-Литовськiй державi, де риночними стосунками були охопленi лише великi помiщики, iдеi Реформацii не змогли знайти собi мiцноi соцiальноi опори. Православне населення Речi Посполитоi ставилося до духовних новацiй, як до чогось чужого, iноземного, органiчно пов`язаного з культурою польського католицизмутАЭ.[8, 37-38]

Значно бiльше впливала на украiнське суспiльство боротьба мiж православною та католицькою церквами, яка сприймалася бiльшiстю украiнцiв як аналог боротьби мiж украiнцями й поляками. Так, у 1583 р. польський король Стефан Баторiй розпорядився вiдiбрати землю в усiх полоцьких православних церков i монастирiв i передати ii iзуiтам, якi розгорнули активну дiяльнiсть в украiнських землях пiсля Люблiнськоi унii. Католицькi колегiуми були вiдкритi у Львовi, Кам`янцi-Подiльському, Луцьку, Вiнницi, Острозi, Фастовi, Новгородi-Сiверському тощо. Бувши найкращими навчальними закладами для свого часу, вони почали поповнюватись дiтьми православноi шляхти.

Ще однiiю причиною послаблення позицiй православноi церкви стала втрата пiдтримки з боку потужноi в минулому константинопольськоi патрiархii, яка переживала тяжкi часи пiсля завоювання Вiзантii турками-османами.В самiй Украiнi польськi королi почасти призначали на вищi церковнi посади свiтських людей.

Слiд зауважити, що серед украiнськоi громадськостi були й впливовi захисники православ`я (Г.Ходкевич, К.-В.Острозький, члени православних братств у мiстах). Але iх зусилля щодо порятунку православ`я стикалися з тим, що бiльшiсть феодалiв, прагнучи посад i багатства, переходили в католицтво. [8, 38]

Православна церква культурно зубожiла, вона поступалася католицькiй за рiвнем освiти, ii лiтература обмежувалася богослужебними книжками. Тi, хто прагнули здобути високу освiту, зверталися до латинських книжок i переходили в католицтво (назавжди чи тимчасово).

Зважаючи на внутрiшню кризу украiнськоi православноi церкви та несприятливу щодо неi суспiльну ситуацiю, украiнський магнат К.Острозький виснув iдею унii православноi та католицькоi церков зi збереженням грецького обряду й прав Киiвськоi митрополii. З цiiю метою у 1583 р. К.Острозький розпочав переговори з папським легатом Антонiо Поссевiно. Однодумцем Острозького був берестейський каштелян РЖпатiй Потiй, що згодом став володимирським i луцьким православним iпископом. Вiн написав чимало полемiчних творiв, присвячених обгрунтуванню необхiдностi унii. Ще одним прибiчником унii був iзуiт, доктор фiлософii Петро Скарга. [8, 39-40]

Вже у 80-тi роки XVI cт. розпочалася запекла iдейна боротьба мiж прихильниками i противниками унii. Вона знайшла вiдбиток у так званiй полемiчнiй лiтературi, яка залишила понад донинi понад 150 творiв представникiв обох таборiв.

Ще одним поштовхом до церковноi унii стали дii константинопольського патрiарха РДремii. Перебуваючи в 1589 р. в iзоляцii в Москвi, вiн дав згоду на утворення патрiаршества в Московськiй державi. Вiдвiдавши того ж року Украiну, вiн пiдтримав Львiвське братство в його протистояннi з iпископом Гедеоном, усунув з посади за порушення церковних канонiв киiвського митрополита О.Дiвочку та призначив на його мiсце М.Рогозу. Одного з мiсцевих iпископiв РДремiя уповноважив бути всоiм екзархом для нагляду за дiяльнiстю вищого православного духовенства, включаючи киiвского митрополiта. Таке брутальне втручання у справи украiнськоi православноi церкви викликало невдоволення духовенства.

За цих обставин дiяльнiсть прибiчникiв унii активiзувалася. Загальнi збори iпископiв у Сокалi в 1594 р. видали декларацiю про згоду на унiю, в якiй мiстилася також скарга на патрiархiв. У 1595 роцi, на регiональних соборах духовенства, митрополит киiвський Михайло Рогоза, iпископ Луцький Кирило Терлецький, iпископ Володимирський РЖпатiй Потiй, iпископ Холмський Дiонiсiй ухвалили ту злуку i пристали на неi. Потiй i Терлецький повезли постанову ту тАУ уперед до короля, а далi - у Рим до папи. Восени 1595 року тодiшнiй папа Климентiй VII затвердив поданi украiнськими iiрархами 33 пункти тАЬСтатей унiiтАЭ. [2, 26]

Одразу ж унiя викликала серйознi суперечки серед вищого украiнського духовенства. Проти неi виступили навiть деякi iпископи, що вже пiдписали вищезгадану декларацiю (зокрема, Гедеон Балабан). Рiзко виступив проти унii i ii колишнiй прибiчник князь К.-В. Острозький. тАЬНавiть Рогоза займав ще двояку позицiютАжМитрополит вiдтягував зi скликанням синоду, його дiяльнiсть була спрямована на маленькi сейми земськi, де вибирали депутатiв на найближчий сейм ВаршавськийтАжПiд час Варшавського сейму багато депутатiв виступило проти Потiя i ТерлецькоготАЭ. [2, 37]

На противагу цьому, активним прибiчником унii виявився польський король Сигiзмунд III, оголосивши 12 червня 1596 р. про скликання 8 жовтня в Брест-Литовську синоду, де мало вiдбутися урочисте проголошення унii.

Найважливiшим результатом Брестськоi унii стало виникнення украiнськоi греко-католицькоi церкви, яка в наступнi чотири столiття вiдiграла величезну роль у боротьбi украiнського народу за своi iнтереси.

Найбiльш поширенi релiгiйнi розбiжностi в украiнському народi тАФ мiж православною та католицькою спiльнотами, бо ж це чисельно найбiльшi громади. РЖронiя iсторii в тому, що цi суперечки серед украiнцiв поширилися внаслiдок спроби поiднати на украiнських землях православii з католицизмом. Початок протирiччям поклала
Берестейська унiя 1596 року, коли украiнськi iiрархи намагаюлись одночасно зберегти православну вiру й обряд у союзi з католицьким Римом. Така ситуацiя впродовж столiть оцiнювалася по-рiзному. Православнi переважно називають ii трагедiiю та навiть тАЬзрадоютАЭ. Католики ж тАФ тАЬобтАЩiднанням з катедрою Св. ПетратАЭ. [67, 59-90]

РД пiдстави вiрити, що творцi унii, вступаючи в iднiсть з Римом, бажали зберiгати не тiльки свiй обряд, але навiть i православну вiру, бо ж в артикулах унii навiть застерегли за собою право далi вживати православне сповiдання Символу вiри, тобто без додатку про те, що Дух Святий походить тАЬi вiд СинатАЭ, як це визнають католики. [7, 137]

Берестейська унiя призвела до посилення в Украiнi боротьби за релiгiйну свободу, що сприяло культурному, полiтичному згуртуванню украiнського народу. Однак Берестейська унiя не поiднала православних з католиками, i сьогоднi на цьому можна вчитися.

1.2 Православна церква пiсля Берестейського розколу

Православна церква пiсля собору опинилася фактично поза законом. Унiати захоплювали православнi церкви, iх майно, прихильники православя зазнавали утискiв i переслiдувалися. Унiатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонiзацii украiнського населення. Але широкi маси украiнцiв: селяни, мiщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто боронили свою грецьку вiру. Таким чином, в результатi Брестськоi унii 1596 року релiгiйнi протирiччя ще бiльше загострилися. Православна церква перед небезпекою своii загибелi пiшла в 1599 роцi на союз з протестантами Речi Посполитоi. Але i цей вiдчайдушний крок не принiс бажаного. Спiввiдношення сил продовжувало схилятися на користь унiатiв.

Лише унiати офiцiйно вважалися легальною церквою тАЬгрецькоготАЭ обряду в Украiнi. Православнi громади на певний час залишилися без канонiчно висвячених iпископiв. Украiнська шляхта поступово переходила в католицтво, дедалi менше опiкуючись захистом полiтичних та громадянських прав православних.Братства, основою яких було мiщанство, також знесилювались внаслiдок економiчноi та соцiальноi дискримiнацii у феодальному становому суспiльствi. Проте вже з 1610-х рокiв до оборони Православноi церкви та iнтересiв вiруючих активно прилучилася нова суспiльна верства тАФ козацтво. РЖсторичною подiiю став вступ у 1615 роцi до Киiвського Богоявленського братства гетьмана Петра Сагайдачного разом з козацьким Вiйськом Запорозьким. Пiд впливом такого союзництва активiзувалося церковне життя. [7, 135-136]

У 1620 роцi за сприяння Сагайдачного та Киiвського братства був канонiчно вiдновлений православний iпископат. РДрусалимський патрiарх Феофан висвятив митрополита Киiвського Йова Борецького та птАЩятьох iпископiв. Феофан мав повноваження вiд Константинопольського патрiарха, юрисдикцiя якого поширювалася на Киiвську митрополiю. Було також дотримано давнiх руських церковних звичаiв: кандидатiв в iiрархи обирали в Киiвi представники всiх православних громад Речi Посполитоi.

Подii, якi вiдбувалися пiсля Берестейськоi унii кiнця XVI тАФ початку XVII ст. висвiтлили ряд наболiлих проблем украiнського суспiльства. Вони пiднесла дедалi зростаючу напруженiсть мiж Польщею та Украiною на високоемоцiйний iдеологiчний рiвень. Католицька Польща тепер поставала як цiлковита протилежнiсть украiнському суспiльству. Та украiнцям дорого коштувала культурна конфронтацiя з поляками: вона змусила украiнську верхiвку вибирати мiж власною застиглою та зубожiлою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна бiльшiсть приймала католицтво й згодом неодмiнно полонiзувалася. Внаслiдок цього украiнцi втратили свою елiту тАФ шляхту. Цi явища мали епохальне значення в iхнiй подальшiй iсторii. [76, 49-52]

РЖншим побiчним продуктом конфронтацii мiж православними й католиками, що мав далекосяжнi наслiдки, став, зокрема, подiл украiнцiв на двi конфесii. Це поклало початки багатьом рiзким вiдмiнностям, якi пiзнiше розвинулися мiж схiдними та захiдними украiнцями. Проте цей перiод нiс не лише невдачi для украiнського суспiльства: релiгiйна полемiка спричинилася до культурного пiднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чiткiшому усвiдомленню украiнцями своii самобутностi.

Пiсля Берестейськоi унii православна церква була поставлена на колiна, проте за визнання новоi украiнськоi православноi iiрархii велася тривала боротьба з королiвською владою та потужною партiiю католицького духовенства й шляхти, яка домiнувала тодi в органах представницькоi та судовоi влади. Православний iпископат та всю церкву було легалiзовано лише протягом 1632-1633 рр., вже пiсля смертi короля Сигiзмунда РЖРЖРЖ, запеклого ворога православтАЩя. Легалiзацiю вдалося здiйснити завдяки рiшучим домаганням козацтва й православноi шляхти i лише тодi, коли новим митрополитом Киiвським, архiмандритом Киiво-Печерськоi лаври став Петро Могила, який не будучи украiнцем, всiiю душею перейнявся долею украiнського народу [77, 23].

1.3 Оновленськi процеси в православтАЩi

Час, у який жив i дiяв Петро Могила, був часом крутого iсторичного повороту в долi украiнського народу, зв'язанного з нацiонально-визвольним рухом i пiдготовкою культурно-iсторичних умов для соцiальних та просвiтницьких реформ. Вiн був громадянином у широкому розумiннi цього слова. Незважаючи на свою високу церковну посаду (все ж таки митрополит), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумiв церкву, як один iз засобiв полiтичноi й iдеологiчноi боротьби. З одного боку, як представник легального табору, своiю дiяльнiстю вiн давав простiр для розвитку нацiонально-визвольного руху в Украiнi, а з другого тАУ використовував усi своi легальнi можливостi i зв'язки з Рiччю Посполитою для олiпшення долi украiнського народу. Це була складна дiпломатична гра, багато кому незрозумiла, можливо, й зараз.

Пiсля наставлення митрополитом Петро Могила розгорнув сподвижництво як у галузi церковнiй, так i освiтнiй, будiвничiй, книгодрукування та iн. [77, 25-27]

Насамперед пiсля повернення до Киiва вiн звернув увагу на вилучення в унiатiв й упорядкування давньоi руськоi святинi тАУ Софiйського собору. Пiсля тАЬхозяйнуваннятАЭ унiатiв ця велична будова перетворилася на пустку й поступово руйнувалася. Першим дiлом митрополита було надати церквi св. Софii величавого виду i посвятити ii для богослужiння; вiн називав ii

тАЬодинокою окрасою православного народу, головою i матiр'ю всiх церковтАЭ. [55, 34-36]

Петро Могила намагався вiдновити давню святиню Киiва i разом з тим оживити в народi споминку старовини. Таким чином, вiн вiдновив церкву св.Василя; з руiн Десятинноi церкви поставив нову камiнну церкву, а пiдчас тих робiт найшов у землi домовину св.Володимира i перенiс ii до печерського монастиря, щоб люди могли ii поклонитися, вiдновив також стару церкву Спаса на Берестовi.

Петро Могила звернув увагу на те, що в церковнi богослужебнi книги, якими тодi користувалися в пiвденнiй та захiднiй Руси, вкралися неправильностi й суперечностi. Це було тодi тим гiрше, що противники православ'я вказували на цю обставину, як на слабу сторону й стверджували, що в православному богослуженнi нема одностайностi: в однiй книзi про орден i сам предмет можуть бути однi вислови, а в другiй тАУ зовсiм iншi, i кожен священник може вживати того або iншого способу. Цим противники намагалися доказати, що церква, не маючи одного голови, не зможе дотриматися правильностi в своiх богослужебних книгах, а тим самим звертали на конечнiсть пiдчинитися папi, як iдиному головi. Могила постановив, щоб у майбутньому богослужебнi книги не давалися в печать без перегляду й порiвняння з грецькими першотворами i без його благословення. Вiн займався iх переглядом сам особисто. [55, 43]

Петро Могила дуже дбав, щоб завести одностайнiсть у православному богослужiннi, щоб священники як слiд виконували своi обов'язки, та щоб поправити iх моральнiсть. Для цього у 1640 р. Могила назначив собор у Киiвi i на цей собор закликав не тiльки духовних, а й свiтських людей, записаних в братствах; пiсля його погляду на склад Церкви, свiтськi люди мали право голоса у церковних справах. тАЬНаша церква, - писав Могила в свойому окружному посланнi, - лишилася недоторканою в догмах вiри, але дуже попсована що до обичаiв, молитв i благочестивого життя. Багато православних, ходячи на богослужiння iноверцiв i слухаючи iх науки, заразилися iресю, так що важко розпiзнати: чи вони справжнi православнi, чи тiльки так називаються? РЖншi ж, не тiльки свiтськi, але й духовнi, просто покинули православ'я i перейшли до рiзних безбожних сект. Духовний i чернечий стан попав у нелад; недбалi настоятелi не стараються що до ладу i зовсiм ухилились вiд прикладу давнiх отцiв Церкви. В братствах покинули ревнiсть i звичаi предкiвськi; кожен робить, що хоче.тАЭ [77, 132-134]

Могила заявляв, що вiн бажаi повернути украiнську церкву до давнього благочестя, i думав, що цього можна досягти собором духовних i свiтських людей. Дii того собору не дiйшли до нас, та мабуть результатом його нарад явилося нове видання тАЬТребникатАЭ в 1646 р. Цей тАЬТребниктАЭ тАУ подрiбний збiрник богослужень, довго служив провiдною книгою цiлiй Росii i вiдомий пiд назвою тАЬТребника Петра МогилитАЭ. В тАЬТребникутАЭ Могила не обмежився тiльки викладом молитв i обрядiв, а ще додав до нього пояснення й повчання, як поступати в рiзних ситуацiях, так що цей тАЬТребниктАЭ служив не тiльки провsдною книжкою для вiдправи служб, але щей мав значення научноi книги для духовенства. Цiль книги виражена у вступi, де сказано: тАЬКнига ця печатаiться не тiльки для того, щоб священники в своiх приходах кожного дня, iменно ж у недiлю й днi свят, читали й пояснювали його своiм прихожанам, але також, щоб свiтськi люди грамотнi вчилися таким способом християнськоi науки, щоб родителi вчили своiх дiтей, а володарi пiдвласних собi людей, а токож щоб у школах усi вчителi велiли своiм ученикам вчити цю книжку напам'ятьтАЭ [77, 136]. Цей катихiзис способом свого викладу послужив взiрцем для усiх катихiзисiв пiзнiших часiв. Вiн виложений в питаннях i вiдповiдях i складаiться з трьох частин: в першiй розбираiться симв

Вместе с этим смотрят:

"Одесский миф" как миф: (Ранние годы "одесского мифа")

50 вопросов и 50 ответов из христианско-психотерапевтической практики. Зло в мире и зло в человеке

РЖслам

РЖудаiзм

РЖудаiзм як нацiональна релiгiя iвреiв