Особливостi вивчення простого речення в початковiй школi

МРЖНРЖСТЕРСТВО ОСВРЖТИ РЖ НАУКИ УКРАРЗНИ

ТЕРНОПРЖЛЬСЬКИЙ НАЦРЖОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГРЖЧНИЙ УНРЖВЕРСИТЕТ

РЖМЕНРЖ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

Кафедра рiдноi мови i методики ii викладання

ДИПЛОМНА РОБОТА

тАЬОсобливостi вивчення простого речення в початковiй школiтАЭ

Виконала студентка 3 курсу

факультету пiдготовки

вчителiв початкових класiв

Гривас Алла Володимирiвна

Науковий керiвник

кандидат фiлологiчних наук,

доцент

Гузар Олена Володимирiвна

Тернопiль - 2009

Анотацiя

У роботi теоретично обТСрунтовано i експериментально перевiрено методику поступального формування поняття простого речення в учнiв початкових класiв на уроках рiдноi мови, проаналiзовано основнi труднощi в навчальному процесi й визначено шляхи iх розв'язання.

Дослiдження складаiться з двох роздiлiв. У першому розглядаiться та конкретизуiться визначення простого речення як основноi синтаксичноi одиницi та iнших основних синтаксичних понять, якi сприяють наступностi i перспективностi у формуваннi поняття простого речення в учнiв початкових класiв. Також проаналiзовано теоретико-практичнi основи формування поняття про просте речення. У другому роздiлi з'ясовано етапи поступального формування поняття простого речення в учнiв початкових класiв, пропонуiться експериментальна система вправ для формування поняття простого речення з дотриманням принципiв наступностi i перспективностi.

Ключовi слова: речення, словосполучення, синтаксичний зв'язок, семантико-синтаксичнi вiдношення, наступнiсть, перспективнiсть.

Змiст

Анотацiя

Вступ

Роздiл 1. Речення як основна одиниця синтаксису

1.1 Поняття простого речення в сучаснiй украiнськiй мовi

1.2 Теоретико-практичнi основи формування поняття про просте речення на уроках рiдноi мови

Роздiл 2. Експериментальне дослiдження наступностi i перспективностi у формуваннi поняття простого речення на уроках рiдноi мови

2.1 Змiст роботи по формуванню поняття простого речення

2.2 Перевiрка ефективностi запропонованоi системи вправ

Висновки

Список використаноi лiтератури

Вступ

Навчання рiдноi мови в початковiй школi спираiться на такi загальнодидактичнi принципи, як науковiсть, тлумачення мовних фактiв, перспективнiсть i наступнiсть навчання, доступнiсть i наочнiсть викладу мовних явищ, усвiдомленiсть засвоюваних учнями знань, зв'язок навчання з життям, активною мовленнiвою практикою учнiв. З принципом перспективностi тiсно пов'язаний принцип науковостi, метою якого також i подолання iснуючих розбiжностей мiж шкiльними навчальними програмами з мови i сучасною лiнгвiстичною наукою.

В курсi украiнськоi мови для початкових класiв передбачено взаiмодiю двох складних частин - мовленнiвого розвитку школярiв i iхньоi мовноi освiти. тАЬОсновний методичний принцип, за яким визначаiться нинi спiввiдношення цих частин, полягаi в тому, що мовнi знання (теоретичнi вiдомостi) на початковому етапi навчання мови -..важливий засiб навчання дiтей мислити. Формуiться ж воно в процесi побудови зв'язних висловлюваньтАЭ [7,c. 16].

Таким чином, синтаксис посiдаi центральне мiсце у шкiльному курсi украiнськоi мови, оскiльки опанування таких понять, як словосполучення, речення, зв'язок слiв у реченнi i важливою передумовою розвитку мовлення. Так, знання закономiрностей сполучуваностi слiв i побудови речень допомагаi правильно утворювати рiзноманiтнi конструкцii, збагачуi синтаксичнi ресурси мовлення, сприяi повнiшому й точнiшому вираженню думок тощо. Отже, вивчення елементiв синтаксису в початкових класах набуваi особливого значення, бо саме цей етап навчання рiдноi мови i тiiю основою знань, умiнь i навичок, без яких неможливе подальше iх вивчення.

Одиницею зв'язного мовлення i речення. Саме воно, як зазначав В.Мельничайко, безпосередньо спiввiдноситься з процесом мислення i з процесом комунiкацii: одиницi iнших рiвнiв мовноi системи беруть участь у формуваннi думки в ii комунiкативному вираженнi тiльки через синтаксис. Таким чином, формування поняття простого речення i дуже важливим у курсi 5вивчення украiнськоi мови.

Саме поняття речення тiсно пов'язане з поняттям словосполучення та синтаксичного зв'язку в реченнi. Вiдомо, що матерiалом, з якого будуiться речення, i словосполучення. Тому засвоiння поняття словосполучення (без термiну) неодмiнно вплине на формування в учнiв уявлень про конструктивний склад речення. С. Дорошенко стверджував, що завдання початкового навчання полягаi в тому, щоб навчити учнiв правильно використовувати лексичне багатство мови, виробити чуття мови, яке проявляiться насамперед в умiннi сполучати слова, пiдготувати школярiв до засвоiння теоретичних засобiв про основнi елементи синтаксу в середнiх класах. Вiн, безсумнiвно, мав рацiю, оскiльки недостатня увага вчителя на уроках формування знань про речення та iншi синтаксичнi поняття досить часто спричиняi масу грубих помилок як у письмових роботах учнiв, так i в iхньому повсякденному мовленнi.

Таким чином, актуальнiсть даноi проблеми полягаi в тому, що мiж вивченням простого речення як одиницi синтаксису i розвитком зв'язного мовлення школярiв iснуi нерозривний зв'язок, а, отже, вивчення простого речення даi можливiсть формувати навички й умiння правильно виражати, оформляти й висловлювати думки на початковому етапi навчання, а також формувати основу для подальшого вивчення синтаксису в середнiй школi.

Об'iктом дослiдження i процес наступностi i перспективностi у формуваннi поняття простого речення на уроках рiдноi мови початковоi школи.

Предмет дослiдження - змiст i система вправ для поступального формування поняття простого речення в учнiв початкових класiв.

Мета даного дослiдження полягаi в розробцi методики наступностi й перспективностi у формуваннi в учнiв початкових класiв поняття простого речення на уроках рiдноi мови.

Звiдси визначаються такi завдання дослiдження:

1) узагальнити визначення простого речення в сучаснiй украiнськi мовi;

2) визначити теоретико-практичнi основи формування поняття 6простого речення;

3) з'ясувати етапи формування поняття простого речення в учнiв початкових класiв;

4) розробити систему вправ для забезпечення наступностi i перспективностi у формуваннi поняття простого речення.

Використанi такi методи дослiдження: узагальнення досвiду формування поняття простого речення; наукове спостереження процесу формування поняття простого речення; опрацювання наукових джерел з методики навчання украiнськоi мови; моделювання вправ для вивчення поняття простого речення з дотриманням принципу наступностi i перспективностi;методичний експеримент.

Роздiл 1. Речення як основна одиниця синтаксису

1.1 Поняття простого речення в сучаснiй украiнськiй мовi

Основною синтаксичною одиницею i речення. Речення передаi тi думки та враження, якi вiдчуваi людина в процесi спiлкування з навколишнiм середовищем. Формування речення як комунiкативноi одиницi зумовлюiться взаiмодiiю трьох чинникiв: особливостями мовних форм, форм мислення та навколишньоi дiйсностi. Залежно вiд того, який з цих чинникiв береться за основу, рiзноманiтнi варiанти опису речення можна звести до трьох основних пiдходiв: структурного, логiчного, семантичного.

Структурний пiдхiд. При такому варiантi опису речення розглядаiться як мовна одиниця певноi конструкцii безвiдносно до явищ навколишньоi дiйсностi, що i значеннiвою основою речення (денотата).

Логiчний пiдхiд. У цьому випадку речення зiставляiться з структурою логiчного стеження - формою думки. У навколишнiй дiйсностi людська свiдомiсть видiляi насамперед предмети та iх можливi ознаки, дii, стани, вiдношення. Конкретна форма аналiзу речення при цьому залежить вiд того, яка логiчна теорiя лежить в основi. Це може бути: 1. Класична логiка (Аристотеля), що базуiться на вченнi про атрибутивне судження, видiляючи в ньому два основних члени: предикат i суб'iкт. 2. Логiка вiдношення, що набула популярностi у кiнцi

XIX - на початку XХ ст., за якою основу простого судження становить сукупнiсть субстанцiй, пов'язаних мiж собою певним вiдношенням.

Семантичний пiдхiд. При такому розглядi структуру речення зiставляють iз структурою вiдрiзка дiйсностi, про яку йдеться в кожному конкретному реченнi, бо семантика i виразником вiдношення мовноi форми до позамовних чинникiв. [42]

Три перерахованi пiдходи взаiмопов'язанi i доповнюють одне одного. Будь-який змiст виражаiться вiдмiнностями мовних форм, тому не можна пояснити особливостi синтаксичних явищ без детального аналiзу iх формальноi сторони. 8З iншого боку, мовнi форми неможливо детально вивчити без урахування форм мислення i факторiв позамовноi дiйсностi.

Головною ланкою синтаксису i просте речення, решта ж одиниць видiляiться у межах простого речення (члени речення, словосполучення) або утворюються iх поiднання (складне речення, складне синтаксичне цiле, текст).

У мовознавствi немаi iдиного пiдходу до вивчення речення. РЖсторiя вiтчизняноi синтаксичноi науки фiксуi спроби представлення речення як одиницi логiчноi, психологiчноi та формально-граматичноi. Логiчний напрям трактував речення як еквiвалент логiчного судження; прихильники психологiчного напряму заперечували таку тотожнiсть, порiвнюючи речення з психологiчним судженням, тобто поiднання двох уявлень; представники формально-граматичного напряму розглядали речення як один iз рiзновидiв словосполучення.

Речення - Влце мiнiмальна комунiкативна одиниця, яка складаiться iз слова чи кiлькох слiв, об'iднаних за граматичними знаками, i характеризуiться вiдносною смисловою та iнтонацiйною завершенiстю.В» [44, с. 308]

Видiлення речення як лiнгвiстичноi одиницi базуiться на таких ознаках: 1) самостiйнiсть функцiонування; 2) предикативнiсть; 3) iнтонацiйна оформленiсть; 4) граматична iднiсть; 5) завершенiсть висловлювання. [42]

Найважливiшою ознакою речення, завдяки якiй воно стаi одиницею спiлкування, i предикативнiсть. Речення, як правило, спiввiдноситься з логiчним судженням, проте не тотожне йому. Кожне судження, за Аристотелем, виражене у формi речення, але не кожне виражаi судження. Речення може передавати запитання, спонукання, емоцii, волевиявлення, тощо, але при цьому не виражати судження. При спiввiднесеностi речення з логiчним судженням, у якому щось або затверджуiться, або заперечуiться, предикацiя маi свiй вияв у характеристицi логiчним предикатом змiсту логiчного субтАЩiкта. Зовнiшньою граматичною формою вираження предикацii i вiдношення мiж пiдметом, який вказуi на предмет думки (спiввiдноситься з суб'iктом), i присудком, який виражаi ознаку суб'iкта (спiввiдноситься з предикатом). [17]

Для того, щоб стати комунiкативною одиницею, кожне речення повинно актуалiзувати факт дiйсностi, який лежить в основi речення, у модально-часовому планi, тобто охарактеризувати цей факт за вiдношенням до часу i позицii мовця. Другою ознакою речення i модальнiсть, що виражаi вiдношення змiсту висловленого до дiйсностi, вказуi на реальнiсть чи нереальнiсть, можливiсть чи iмовiрнiсть того, про що повiдомляiться. Модальнiсть - це оцiнка змiсту мовцем з погляду реальностi, можливостi, вiрогiдностi i подiбностi. Основним модальним значенням речення i реальнiсть/iрреальнiсть як результат об'iктивноi оцiнки змiсту мовцем. У реченнi значення реальнiсть/iрреальнiсть виражаiться формальними засобами. Модальне значення вiрогiдностi-можливостi i суб'iктивною оцiнкою змiсту висловленого мовцем i в реченнi виражаiться за допомогою модальних слiв можливо, мабуть, звичайно, безумовно i под.

Категорiя часу вказуi на вiдношення висловленого до моменту мовлення: Я спав - Я сплю - Я буду спати. Отже, категорiя модальностi i часу i основними носiями предикативностi i виражаiться насамперед за допомогою дiiслiвних форм та iнтонацiй.

Важливою ознакою речення як комунiкативноi одиницi i iнтонацiйна оформленiсть. У мовознавствi iнтонацiя розглядаiться як складна iднiсть висоти, сили, темпу i тембру мовлення, якi i засобом органiзацii словесного вираження, висловлювання й емоцiйно-вольових показникiв виразностi. Крiм того, що iнтонацiйними засобами встановлюються комунiкативнi значення слiв у реченнi, вiдбуваiться членування речення, здiйснюiться його внутрiшня iднiсть. Кожне речення у мовленнi маi свiй iнтонацiйний малюнок, який вiдображаi думку мовця та емоцiйно-вольове ставлення його до змiсту висловлювання. РЖнтонацiя оформляi закiнченiсть речення i членування його на синтаксичнi одиницi, служить засобом усного вiдмежування речень одне вiд одного, утворення рiзних видiв речень за метою висловлювання (розповiднi, питальнi, спонукальнi), а також речення, що виражають почуття, волевиявлення (вигуковi, окличнi). Незалежно вiд мети висловлювання iнтонацiя завжди 10вказуi на завершенiсть речення. [44]

РЖнтонацiя виражаi модальнi вiдтiнки речення, визначаi природу члена речення i взагалi допомагаi з'ясувати, яку синтаксичну конструкцiю становить та чи iнша група слiв.

Четвертою ознакою i граматична органiзованiсть речення за синтаксичними правилами зв'язку слiв (змiни форми слiв для вираження вiдповiдних смислових вiдношень, вiдповiдний розподiл слiв у певному порядку тощо). Наприклад, прикметники, порядковi числiвники, дiiприкметники узгоджуються в родi, числi i вiдмiнку з iменниками. Члени речення (головнi i другоряднi) часто ставляться в певному порядку залежно вiд змiсту i характеру речення. [43, с. 257]

П'ятою ознакою i вiдносна смислова закiнченiсть речення. Як вiдомо, думка i мовно-синтаксичнi засоби ii вираження на тотожнi. Ту саму думку можна виразити одним реченням (простим чи складним) i кiлькома реченнями. У контекстi одне речення часто передаi лише основний смисл того, про що повiдомляiться. РЖншi наступнi речення доповнюють думку, висловлену в першому реченнi, розкривають ii, конкретизують. [43, с. 258]

Наприклад: Сонце! Я тобi вдячний. Ти сiiш у мою душу золотий засiв. Що вийде з того насiння? Може вогнi? Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твiй теплий, цiлющий напiй. (М. Коц.)

Наведенi речення синтаксично залежнi, iнтонацiйно закiнченi. Проте смислова закiнченiсть кожного з них вiдносна, бо одну думку - значення сонця в життi людини - вони розкривають певною мiрою тiльки всi разом.

Речення класифiкуються за будовою й типами синтаксичних зв'язкiв на простi i складнi. Простi розподiляються на неускладненi i ускладненi. Складнi речення подiляються на сполучниковi (складносуряднi, складнопiдряднi) i безсполучниковi. Окремо видiляються багатокомпонентнi складнi речення з рiзними типами зв'язкiв (складнi синтаксичнi конструкцii).

За емоцiйнiстю речення подiляються на окличнi i неокличнi.

За головними членами речення класифiкуються на двоскладнi та 11односкладнi. Односкладнi речення подiляються на означено-особовi, неозначено-особовi, узагальнено-особовi, безособовi, iнфiнiтивнi, нонiмативнi. Наявнiсть усiх членiв речення або пропуск iх у мовному потоцi даi змогу класифiкувати речення на розповiднi, питальнi, спонукальнi, умовнi, бажальнi, переповiднi, гiпотетичнi.

Розповiднi речення - Влце такi речення, в яких повiдомляiться думка, стверджуючи чи заперечуючи що-небудь, даiться вiдповiдь на запитання чи реiструiться результат пiзнавальноi роботи людини.В» [17, с. 40]

Важливими модальними аспектами i реальнiсть, нереальнiсть, можливiсть або гiпотетичнiсть дii. Через те розповiднiсть утрачаi розрiзнювальну силу, бо в розповiднi речення потрапляють майже всi модальнi типи речень. У сучасному мовознавствi закрiпився термiн iндикативна модальнiсть (вiд лат. Indicativus - дiйсний спосiб дiiслова). У межах цих речень розрiзняються стверджувальнi та заперечнi. У стверджувальному реченнi думка стверджуiться незаперечно. Заперечними вважаються речення, у яких заперечуiться присудок або якийсь iнший член. Тому вони бувають загальнозаперечними i частковозаперечними. Може пiдсилювати заперечення частка нi. У дiалозi заперечення вiдбуваiться за допомогою iнтонацii та iнших лексичних засобiв.

У розповiдних реченнях голос пiдвищуiться на логiчно видiленому словi i знижуiться в кiнцi речення.

Питальнi речення - Влце речення, в яких виявляiться прагнення мовця вияснити невiдомо, або переконатися в чомусь, чи звернути на щось увагу. Питальнi речення часто використовуються в дiалогах i полiлогах.В» [17, с. 41]

Питально-риторичнi речення мiстять у собi приховане ствердження i не вимагають вiдповiдi.

Питально-спонукальнi речення мають у собi спонукання до дii.

Для всiх питальних речень головним i обов'язковим показником питальностi i iнтонацiя. Логiчний наголос падаi на питальнi слова, вираженi займенниками та iншими частинами мови. Пiдвищення тону спостерiгаiться 12в кiнцi речення.

Спонукальнi речення - Влце такi речення, в яких висловлюють спонукання до дii, до спiвучастi або вони закликають до чогось.В» [17, с. 42] Присудок найчастiше виражаiться дiiсловом наказового способу, iнфiнiтивом чи дiiсловом дiйсного способу. По-рiзному виражаiться присудок у заголовках газет.

РЖнтонацiйний малюнок такий: голос пiдвищуiться на логiчно наголошеному словi, потiм знижуiться, а в кiнцi пiдвищуiться, коли це речення окличне.

Гiпотетичнi речення - Влце речення, в яких виявляiться мiра реальностi судження, що виражаi особистий або колективний досвiд мовця. Семантика гiпотетичностi передаiться за допомогою повнозначних членiв речення, вставних слiв та модальних часток, якi виконують службову функцiю: нiби, нiбито, буцiмто, наче, чи не, навряд чи, десь може та iн.В» [42, с. 136]

Речення з провiдною модальнiстю - Влце такi, у яких думка виявляiться не безпосередньо, а непрямо передаiться висловлення iнших осiб. Оформляються цi речення допомогою часток нiби, начеб, мов, мовляв (як вставне слово), нiбито, буцiмто та iн. Як i в гiпотетичних реченнях, у переповiдних виражаiться потенцiйна модальнiсть, тобто можливiсть здiйснення рiзних дiй, явищ.В» [42, с. 138]

Речення бажальноi модальностi - Влце такi, у яких модальне значення бажальностi виражаiться як бажання суб'iкта мовлення встановити вiдповiднiсть змiсту речення з дiйснiстю. Виразниками бажальноi модальностi виступають частки би(б), аби, щоб, бодай, нехай, хай, хоч би, коли б, якби.тАЭ[42,с.139] Речення умовноi модальностi - Влтакi речення, у яких iхньому змiсту надаiться значення можливостi вiдповiдного явища за якоiсь умови.В» [42, с.141]

РЖ речення умовноi модальностi, i бажальноi виражають iрреальний змiст (вiд лат. Irrealis - неречовинний, нереальний; той, що iснуi не в дiйсностi, а тiльки в думцi). Присудок виражаiться переважно дiiсловом умовного способу. 13Такий же спосiб вираження присудка i в реченнях бажальноi модальностi, через те вони iнодi поiднуються в одному реченнi або iх можна розрiзнити тiльки за змiстом.

Речення, якi виражають емоцii, називаються окличними. Вони не зв'язанi з модальнiстю. Будь-яке модальне речення може бути окличне, якщо його висловити з почуттям. Окличнi речення можуть виражати захоплення, гордiсть, горе, тугу, страх, обурення, презирство, зневагу та iн. Граматичними засобами оформлення окличностi i:

1) iнтонацiя, що передаi рiзнi почуття (окличнi речення вимовляються вищим тоном з видiленням слова, яке безпосередньо виражаi емоцii);

вигуки;

окличнi частки вигукового, займенникового i прислiвникового походження.

Пiдсумовуючи класифiкацiйнi ознаки, можна дати таке визначення: просте речення - Влце одиниця мовлення, яка будуiться за певним зразком, маi граматичне значення предикативностi i своiю синтаксичною структурою видiляi це значення у системi синтаксичних форм, а також виконуi комунiкативну функцiю, для оформлення якоi використовуiться iнтонацiя.[44, с. 315]

Класифiкацiя простого речення здiйснюiться за такими показниками:

1) за наявнiстю/вiдсутнiстю головних членiв речення можливiстю членування речення - двоскладнi, односкладнi, нечленованi;

за наявнiстю/вiдсутнiстю другорядних членiв речення - поширенi, непоширенi;

за наявнiстю/вiдсутнiстю обов'язкових членiв речення - повнi, неповнi.

Просте речення маi один граматичний центр. Вiн може бути представлений двома головними членами речення - пiдметом i присудком (двоскладне речення) або одним головним членом речення (односкладне), чи нерозкладним граматичним центром (нечленоване).

В основi подiлу речень на двоскладнi та односкладнi лежить вiдмiннiсть у 14способах вираження основноi ознаки речення - предикативностi. Для двоскладного речення характерною i наявнiсть певних вiдношень мiж носiiм ознаки та ознакою, для односкладних - вiдсутнiсть таких вiдношень: у них представлено незалежну ознаку або iснування предмета.

Двоскладнi речення i основною ланкою у синтаксичнiй системi украiнськоi мови, вони характеризуються значним дiапазоном виражальних можливостей, рiзноманiтнiстю конструкцiй, широким використанням лексики.

Органiзуючими членами двоскладного речення i пiдмет i присудок, якi складають його предикативне ядро. Решта членiв речення групуiться навколо них.

Пiдмет - це граматично незалежний головний член двоскладного речення, що означаi предмет, ознака якого виражаiться присудком.

За своiю структурою пiдмет може бути простим (вираженим одним словом) i складеним (тобто вираженим кiлькома словами).

Присудок - це головний член двоскладного речення, що виражаi ознаку пiдмета. Присудок i носiiм головноi властивостi речення - предикативностi, вiн надаi пiдмету модально-часовоi характеристики.

За своiю структурою присудок може бути простим, складеним та складним.

Спецiалiзованою формою вираження простого присудка i особова форма дiiслова. Дiiслово-присудок передаi граматичнi значення часу, способу, виду, особи, числа. Спосiб, вид i час орiiнтуються безпосередньо на описану в реченнi дiйснiсть, особа й число - узгоджуються з пiдметом.

Складений присудок маi чiтко визначену структуру й складаiться з двох компонентiв: 1)допомiжного дiiслова-зв'язки, 2) iменi або iнфiнiтива. У складених присудках допомiжнi дiiслова i неповнозначними, але передають усi властивi присудку граматичнi значення: спосiб, час, особу. РЖменник або iнфiнiтив зосереджуi в собi лексичне значення присудка.

Складний присудок являi собою комбiнацiю рiзних типiв складених присудкiв. Вiн може мати таку структуру: 1) складений дiiслiвний + складений iменний; 2) 15сладений дiiслiвний + складений дiiслiвний.[44]

Якщо речення складаiться тiльки з головних членiв речення, то воно називаiться непоширеним: Стебла багрянiють. Сонце сяi. Частiше ж структуру речення поширюють додатковi повнозначнi компоненти, якi залежать вiд пiдмета або вiд присудка. Такi компоненти називаються другорядними членами речення, а речення з ними - поширеними.

Другоряднi члени речення подiляються на означення, додатки та обставини.

Означення - це другорядний член речення, що вказуi на ознаку предмета: Суворих слiв, холодних i жорстоких, перебираю низку, нiби чотки (М. Рильський).

Додаток - це другорядний член речення, що означаi об'iкт дii чи стану. Ще дочекають нашi руки обробляти своi ниви, своi городи, своi сади. (М. Коцюбинський).

Обставина - це другорядний член речення, що вказуi, як вiдбуваiться дiя з точки зору ii iнтенсивностi, якостi, а також способу, мiсця, часу, причини, мети, умови виконання: По обiдi ми подались пiшки до книгарнi (В. Дiброва).

Для вираження кожного типу другорядних членiв речення в мовi iснують спецiалiзованi (морфологiзованi) граматичнi форми: для означення - прикметник, для додатку - iменник у непрямих вiдмiнках, для обставини - прислiвник.

Головними засобами передачi рiзного актуального змiсту речення i: порядок слiв, iнтонацii (логiчний наголос, пауза, темп мовлення), засоби лексичного повтору, вживання часток.

1.2 Теоретико-практичнi основи формування поняття просте речення на уроках рiдноi мови

Вивчення елементiв синтаксису в початкових класах набуваi особливого значення. Це насамперед пояснюiться значенням урокiв украiнськоi мови в початковiй ланцi освiти: допомагати молодшим школярам оволодiти нормами граматичноi структури (будови) рiдноi мови, збагатити мовлення рiзноманiтними формами i способами висловлення думки, пiднести рiвень розвитку зв'язного мовлення.

Оскiльки одиницею зв'язного мовлення i речення, то цiлком зрозумiлою i вимога програми працювати над його засвоiнням систематично, цiлеспрямовано, на кожному уроцi навчання грамоти, граматики i читання незалежно вiд виучуваноi теми. Важливiсть систематичноi роботи над реченням пояснюються i тим, що на фонi речення (на синтаксичнiй основi) учнi засвоюють лексичне значення слова, словотвiр, фонетику, орфоепiю i орфографiю, морфологiчнi форми слiв та синтаксичну роль iх, пунктуацiю.

Вивчення в школi синтаксису, як i граматики взагалi, маi на метi, по-перше, поступово формувати у дитини правильне уявлення про мову як особливу сферу дiйсностi; по-друге, всемiрно пiдвищувати рiвень розвитку мовлення школярiв.

У роботi над засвоiнням елементiв синтаксису в початкових класах можна видiлити кiлька напрямiв, мiж якими iснуi тiсний зв'язок.

1. Практичнi спостереження за синтаксичною будовою та iнтонацiйним оформленням речень, побудова речень з рiзною кiлькостi членiв, з рiзним розташуванням iх, за поданим зразком та схемою.

2. Формування уявлень про одиницi синтаксису - словосполучення, речення, зв'язне висловлювання (текст).

3. Засвоiння структури речення i найважливiших синтаксичних понять:

зв'язок мiж словами у реченнi; граматична основа речення; головнi i другоряднi члени речення; головнi члени - пiдмет i присудок; однорiднi члени речення. Засвоiння синтаксичноi термiнологii.

4. Поглиблення знань i умiнь з синтаксису пiд час опрацювання несинтаксичних тем (значення слова, будова слова, частини мови).

Формування в учнiв умiння використовувати у власному мовленнi речення за метою висловлювання (розповiднi, питальнi, спонукальнi) та за iнтонацiiю (неокличнi, окличнi). Формування пунктуацiйних навичок.

5. Застосування набутих знань i умiнь з синтаксису у практицi зв'язного мовлення. [55]

Початковi уявлення про речення та його будову учнi одержують у перiод навчання грамоти. Вони засвоюють смисловi та формальнi ознаки речення: служить для висловлення думки; вимовляються з розповiдною, питальною чи окличною iнтонацiiю; складаiться iз слiв, пов 'язаних за смислом i граматично; у реченнi про когось або про щось розповiдаiться, запитуiться, стверджуiться або заперечуiться; на початку речення пишеться велика буква, в кiнцi - ставиться крапка (знак питання або знак оклику). Усi ознаки речення, як i самий термiн, дiти мають засвоiти практично, в ходi виконання рiзноманiтних тренувальних вправ.

Вчителевi слiд пам'ятати, що правильнi уявлення про речення та його будову сформуються лише тодi, коли учнi глибоко усвiдомлять кожну його ознаку.

На початковому етапi навчання молодшi школярi схильнi розпiзнавати несуттiвi ознаки речення. Уявлення про речення вони часто пов'язують з певною кiлькiстю слiв, з початком i кiнцем рядка, великою буквою, з темою розповiдi, тобто з тими ознаками, якi iм найчастiше доводиться спостерiгати пiд час практичних вправлянь. Щоб запобiгти цьому, вчитель постiйно повинен дбати про урiзноманiтнення вправ, добирати до аналiзу рiзнi варiанти речень. Найкраще добирати невеличкi зв'язнi тексти, в яких i речення рiзнi за кiлькiстю слiв (вiд одного до п'яти-шести слiв), за метою висловлювання. Учнi матимуть можливiсть зiставляти iх будову iнтонування. Щоб учнi усвiдомили будову речення, вони повиннi зрозумiти, що речення складаiться iз слiв. Однак не всi слова, якi входять до складу речення, рiвнозначнi. РД повнозначнi й 18неповнозначнi, i роль iх рiзна. На початковому етапi навчання учнi, не маючи достатнiх знань, щоб усвiдомити роль кожного слова у реченнi, нерiдко сприймають лише повнозначнi слова. Через це учнi, записуючи речення самостiйно чи пiд диктовку, або пропускають службовi слова (найчастiше це бувають прийменники), або пишуть iх разом з повнозначними словами. Однiiю з причин таких помилок i недостатня робота вчителя над вимовою i написанням службових слiв.

ВлДля вироблення правильних умiнь вже в перiод навчання грамоти необхiдно вчити учнiв виразно вимовляти кожне слово (повнозначне i неповнозначне) пiд час уповiльненого читання. При цьому слiд графiчно позначити на дошцi склад речення: повнозначнi слова - довгою лiнiiю, неповнозначнi (так званi маленькi слова) - короткою. Наприклад: Дiти поспiшають до школи. - | _________ __________ ____ ______В»[21,с.134]. Отже, вся ця робота вiдбуваiться в такiй послiдовностi:

1) уповiльнене читання речення з чiткою вимовою неповнозначних (службових) слiв (при нормальному темпi читання прийменники нiби зливаються з наступним повнозначним словом);

графiчне зображення кiлькостi слiв у реченнi;

повторне читання речення у нормальному темпi;

порiвняння вимови i написання.

Щоб виробити стiйкi навички вживання слiв у реченнi, необхiдно систематично вчити учнiв самостiйно будувати речення (за схемами, на основi малюнкiв, з поданих слiв, за назвою теми тощо).

У перiод навчання грамоти дiти поступово привчаються ставити до слiв (членiв речення) питання i вiдповiдати до них. Без такоi попередньоi роботи важко буде навчити учнiв ставити граматичне питання до членiв речення, поширювати речення за запитаннями.

Так, читаючи в букварi речення: тАЬБагато дiти дiзнались про новий i старий КиiвтАЭ, - учитель задаi учням кiлька запитань: Про кого розповiдаiться в реченнi? Що повiдомляiться про дiтей? Про що дiти дiзнались? Про який 19Киiв дiзнались дiти? Вiдповiдаючи на запитання, що ставить учитель, учнi поступово набувають практичних навичок аналiзу речення.

Формування поняття про речення як слово або групу слiв, що виражають закiнчену думку, вчитель насамперед повинен зiставити речення з його частиною (фрагментом), демонструючи таким чином закiнченiсть i незакiнченiсть думки, завершенiсть i незавершенiсть iнтонацiйноi будови. Так, зiставляючи речення У школi всi дiти вчаться з його частиною У школi дiти.., учнi переконуються, що перше i речення, бо в ньому знаходимо вiдповiдь на запитання: про кого розповiдаiться (про дiтей) i що розповiдаiться (вчаться), воно виражаi певну думку i вимовляiться з iнтонацiiю завершення, тобто в кiнцi речення голос понижуiться. У частинi ж цього речення думка висловленню лише частково, в нiй тiльки повiдомляiться особа, але не сказано, що вона робить або якою вона i. Додаючи слово вчитися, спостерiгаiмо, як речення набуваi завершеностi.

Спостереження готових зразкiв речень i активна робота над створенням iх сприяють усвiдомленому засвоiнню ознак речення як синтаксичноi одиницi зв'язного мовлення. Варто добирати i такi вправи, якi спонукали б складати не лише окремi речення, а й зв'язанi за змiстом. Закiнчуючи речення, поширюючи iх другорядними членами, учнi водночас повиннi думати, як вплине така робота на змiст зв'язного висловлювання в цiлому.

Пiд час опрацювання речення великоi ваги набуваi робота над його iнтонацiйним оформленням, граматичною паузою, що на письмi позначаiться роздiловими знаками. ВлВажливо з перших крокiв засвоiння грамоти привчити школярiв тАЬчитатитАЭ роздiловi знаки, вiдтворювати тривалiсть пауз, якi позначаються на письмi комою, крапкою та iншими роздiловими знаками, вiдтворювати речення з розповiдною, питальною, неокличною та окличними iнтонацiямиВ»[21,с.135].

У 2 класi учнi засвоюють, що за метою висловлювання i речення розповiднi, питальнi i спонукальнi. Важливо, щоб дiти навчились iх розпiзнавати не тiльки за роздiловими знаками та iнтонацiiю, а й за способом 20вираження розповiдi, питання, спонукання. Тому велике значення мають вдало дiбранi виразнi приклади (наявнiсть у питальному реченнi питальних слiв хто? де? куди? коли? i т. п., звертань, у спонукальному - звертань, наказовоi форми дiiслiв). Саме на фонi питальних i спонукальних речень другокласники засвоюють практично кличну форму iменникiв, що виступаi у ролi звертань, i форми наказового способу дiiслiв у спонукальних реченнях.

Особливостi iнтонацii найкраще iлюструвати на одному i тому самому реченнi, змiст якого змiнюiться залежно вiд мети висловлювання. Так, розповiдне речення Брат працюi трактористом стане питальним, якщо його вимовити з питальною iнтонацiiю (Брат працюi трактористом?), змiнивши форми слiв, утворити спонукальне - тАЬБрате, працюй трактористомтАЭ. Кожне з цих речень може стати окличним, якщо його вимовити з бiльшою силою голосу.

ВлСлуховий i руховий аналiзатори особливо активно працюють тодi, коли учнi самостiйно складають або перебудовують речення, компонують невеличкi зв'язнi висловлювання, вводячи у них рiзнi за метою й за iнтонацiiю речення, а до них - звертанняВ»[21,с.133].

Пiд час роботи над iнтонуванням рiзних за метою висловлювання речень учнi привчаються застосовувати логiчний наголос. Без цого не може бути виразного читання. Доцiльно дiбрати таке речення, кожне слово якого можна видiлити голосом як у питальному реченнi, так i в реченнi, що i вiдповiддю на поставлене питання. Логiчний наголос учнi засвоюють практично, без використання термiнiв.

Вчитель повинен вчити школярiв давати повнi вiдповiдi, але не завжди треба iх вимагати. Повна вiдповiдь потрiбна тодi, коли i необхiднiсть точно сформулювати думку, описати малюнок, переказати змiст прочитаного. Пiд час живого спiлкування, в дiалогiчному мовленнi можна задовольнятись неповними (короткими) вiдповiдями, що i цiлком природним для того типу мовлення.

Найважливiшим i найскладнiшим для засвоiння пiд час опрацювання i поняття тАЬоснова реченнятАЭ - його головнi члени (пiдмет i присудок). Процес 21засвоiння цих понять тривалий i тому потребуi пильноi уваги. Як i пiд час засвоiння будь-яких граматичних понять, учням треба абстрагуватись вiд конкретного, усвiдомити узагальнюючий характер поняття тАЬпiдметтАЭ i тАЬприсудоктАЭ як граматичноi основи речення. Тому потрiбно поетапне засвоiння цих понять. На першому етапi (1-2 класи) формуiться уявлення про центр речення. На цьому етапi, як уже зазначалось, здiйснюiться смисловий аналiз речення, який дозволяi визначити, про кого або про що говориться (повiдомляiться чи запитуiться) в реченнi i що говориться про передане повiдомлення. Отже, спочатку застосовуiться смислове запитання. В мiру ознайомлення з частинами мови (iменником i дiiсловом) учнi вчаться ставити i граматичнi питання - хто? що? що робить? що зробить? Таким чином, ознайомлення з частиною речення вiдбуваiться практично, без опрацювання елементiв теорii.

На другому етапi, який збiгаiться з навчанням у 3 класi, вiдбуваiться засвоiння граматичних понять - тАЬоснова реченнятАЭ, тАЬчлени реченнятАЭ, тАЬголовнi членитАЭ - тАЬпiдметтАЭ i тАЬприсудоктАЭ - у процесi вивчення елементiв теорii. Учнi повиннi засвоiти, що слова, якi вiдповiдають на певнi питання, i членами речення. Член речення, який вказуi, про кого або про що говориться у реченнi, i вiдповiдаi на питання хто? що?, називаiться пiдметом, а член речення, який вказуi, що говориться про пiдмет, i вiдповiдаi на питання що робить?, називаiться присудком. Пiдмет i присудок i головними членами речення, його основою.

Щоб з самого початку сформувати в учнiв правильнi уявлення про головнi члени речення, уникати ототожнювання пiдмета з iменником, а присудка з дiiсловом, третьокласникiв ознайомлюють i з iншими, але доступними для iхнього розумiння, способами вираження головних членiв. Найчастiше вживаними i найдоступнiшими i пiдмет, виражений особовими займенниками, i присудок - iменниками i прикметниками. Пiд час аналiзу речень (наприклад: Я вчуся у третьому класi. Мiй друг теж третьокласник. Вiн щирий) учнi дiзнаються, що присудок може вiдповiдати i на питання хто вiн такий? 22(третьокласник), який вiн i? (щирий). Такi речi варто аналiзувати лише пiд керiвн

Вместе с этим смотрят:

WEB-дизайн: Flash технологии

РЖiрархiчна структура управлiння фiзичною культурою i спортом в Хмельницькiй областi у м. КамтАЩянець-Подiльському

РЖгрова дiяльнiсть в групi продовженого дня

РЖнновацiйнi методи навчання на уроках зарубiжноi лiтератури

РЖнтенсифiкацiя навчального процесу у вищiй школi