Формування правильноi дикцii у молодших школярiв

ДИПЛОМНА РОБОТА

Формування правильноi дикцii у молодших школярiв

Змiст

Вступ

Роздiл 1. Теоретичнi основи дикцii як компонента технiки мовлення

1.1 Змiст та завдання розвитку дикцii у початковiй школi

1.2 Особливостi артикуляцii голосних i приголосних звукiв

Роздiл 2. Методика формування дикцii у молодших школярiв

2.1 Робота вчителя початкових класiв над усуненням вад вимови

2.2 Формування у молодших школярiв практичних умiнь i навичок з дикцii

2.3 Шляхи розвитку дикцii в учнiв початкових класiв у процесi експериментального дослiдження

Висновки

Список використаноi лiтератури

Вступ

Виховання новоi людини, в якiй гармонiйно поiднуються духовне багатство, естетичнi, моральнi, розумовi й фiзичнi якостi, ставить перед школою завдання формувати людську особистiсть. Важливу функцiю у цьому складному процесi вiдiграi художня лiтература. Маючи зразки лiтературних творiв, учитель, починаючи з початкових класiв, успiшно здiйснюi двоiдиний процес навчання i виховання дiтей.

Освiтньо-виховнi можливостi художньоi лiтератури невичерпнi. Але застосувати iх у практичнiй дiяльностi вчитель може передусiм через виразне читання художнiх творiв. Педагог маi домогтися, щоб виразне слово стало одним iз методiв пiзнання учнями лiтератури як виду мистецтва, спроможного активно впливати на особистiсть. Особливо наголошувала на значущостi чiткого, виразного читання i мовлення в початковiй школi М. Рибнiкова, яка стверджувала, що Вл..це та перша i основна форма конкретного наочного навчання лiтератури, яка для нас важливiша вiд будь-якоi iншоi наочностi зорового плану. Ми не заперечуiмо наочностi зоровоi, проте самою природою звучного слова визначений основний метод проникнення слова у свiдомiсть тАФ метод його виразноi вимовиВ» [67, 19].

Цi актуальнi положення М. Рибнiковоi продовжив i талановито втiлював у життя видатний педагог В. Горецький. Вiн придiляв постiйну увагу слову, наголошуючи: ВлПроблема виховання словом тАФ одна з життiвих i найгострiших проблем, над якими, на мiй погляд, передусiм треба працювати i в теоретичному i в практичному планi. Тонкiсть внутрiшнього людського свiту, благородство морально-емоцiйних вiдносин не утвердиш без високоi культури словесного вихованняВ» [25, 37].

Виразного читання i мовлення слiд навчати всiх дiтей, оскiльки в кожного з них i певнi природнi творчi данi, якi вчитель може поступово розвивати. Звичайно, що навiть при систематичнiй роботi над усним словом не всi учнi стануть читцями-професiоналами чи акторами. Проте кожний з них зумii правильно говорити, логiчно виражати своi думки, емоцiйно впливати на спiвбесiдника [28, 162]. Крiм того, постiйна робота над виразним мовленням сприяi розвитку в них таких цiнних якостей, як творча уява, спостережливiсть, чутливе й уважне ставлення до оточуючоi дiйсностi; виховуi в дiтей почуття колективiзму, привчаi iх вiдчувати себе вiльно i впевнено пiд час виступiв перед слухачами; пробуджуi iнтерес i любов до лiтератури, пiдвищуi рiвень культури мови, збагачуi внутрiшнiй свiт.

Оволодiти основами практики виразного читання й досягти високого результату словесноi дii, тобто емоцiйного впливу на слухача пiд час мовлення, i навчальним завданням кожного школяра. Проте насамперед тАЮтреба мати певнi знання й умiння з технiки мовлення, зокрема володiти основами дикцiiтАЭ [16, 28]. Можна досконало знати положення виразного читання, але якщо не мати вiдповiдно пiдготовленого, розвиненого мовленнiвого механiзму, то високих результатiв словесноi дii не досягти. Справдi, не можна вплинути на слухачiв за допомогою мовлення, у якому явно чуються певнi вади: нечiтко, неправильно вимовляються окремi звуки, слова, вирази або надто рiзкий, неприiмний або приглушений, хриплий голос, до того ж з частим невиправданим диханням.

Отже, майстернiсть мовлення школяра, безпосереднiсть словесноi дii вимагають не тiльки знань теорii i методики, навичок i умiнь виразного читання, а й добре виробленоi дикцii тАФ комплексу практичних основ вимови (досконале володiння мовним апаратом, умiння правильно користуватися в педагогiчних, навчально-виховних цiлях мовою i мовленням).

Хоча теорiя розвитку у молодших школярiв основ дикцii як елемента технiки мовлення, i досить розробленою (цю проблему дослiджували Г. Артоболевський, А. Багмут, В. Бадер, М. Баженов, С. Бернштейн, РЖ. Блiнов, Л. Варзацька, Т. Завадська, Л. Горбушина, В. Горецький, Т. Запорожець, А. Капська, Т. Ладиженська, С. Нiкольська, Г. Олiйник, Л. Павлова, М. Рибнiкова, РД.Язовицький та iн., проте прикладнi аспекти формування вiдповiдних навичок учнiв з дикцii висвiтленi недостатньо. Особливо ця проблема i актуальною для початковоi школи.

Оволодiння основами технiки мовлення й, зокрема, дикцiiю, i необхiдною умовою досягнення високоi професiйноi пiдготовки, педагогiчноi технiки й майстерностi вчителя початкових класiв. Якщо педагог навчить учня вслухатися в його мовлення (увиразнене вiдповiдними засобами), цим вiн збiльшить його можливостi пiзнавати дiйснiсть, збагачувати власне мовлення, що важливо у загальному i культурному розвитку школяра. Зважаючи на важливе значення умiнь i навичок оволодiння дикцiiю учнями початкових класiв, i була обрана темадипломноi роботи ВлФормування правильноi дикцii у молодших школярiвВ».

ОбтАЩiкт дослiдження тАУ дикцiя як компонент технiки мовлення.

Предмет дослiдження тАУ методика формування дикцii у молодших школярiв.

Новизна нашого дослiдження полягаi у педагогiчному й методичному обТСрунтуваннi основ розвитку дикцii у молодших школярiв та виявленнi специфiки розвитку цих умiнь на уроках читання в початковiй школi.

Метою роботи i дослiдження методичних особливостей розвитку дикцii в учнiв початкових класiв.

Гiпотеза дослiдження: якщо у систему роботи з читання систематично включати методично обТСрунтованi вправи, що втiлюють основнi положення теорii i практики технiки мовлення, то це позитивно вплине на формування дикцii в учнiв початкових класiв.

Для досягнення мети роботи необхiдно розвтАЩязати такi завдання:

1. Виявити змiст та завдання формування дикцii у початковiй школi.

2. Описати особливостi артикуляцii голосних i приголосних звукiв.

3. Охарактеризувати специфiку роботи вчителя початкових класiв над усуненням вад вимови учнiв.

4. Визначити методичнi основи формування у молодших школярiв практичних умiнь i навичок з дикцii.

5. Органiзувати i провести експериментальне дослiдження, проаналiзувати його результати.

При написаннi роботи були використанi такi методи педагогiчного дослiдження: описовий, порiвняльний, аналiтико-синтетичний, експериментальний. Для цього використано такi форми роботи: а) аналiз тематичноi лiтератури; б) спостереження; в) бесiди; г) узагальнення експериментальних даних.

Практична значущiсть дипломноi роботи випливаi з актуальних завдань удосконалення навчально-виховного процесу загалом та урокiв читання зокрема, а також з гуманiстичних засад гармонiйного розвитку особистостi школяра. Матерiали дослiдження можуть використовувати учителi початковоi школи для ефективноi реалiзацii виховного та розвивального потенцiалу урокiв читання, доповнення навчального матерiалу пiдручникiв та iнших педагогiчних та освiтнiх цiлей.

Дипломна робота складаiться зi вступу, двох роздiлiв, висновкiв, списку використаних джерел, додаткiв.

Роздiл 1. Теоретичнi основи дикцii як компонента технiки мовлення

1.1 Змiст та завдання розвитку дикцii у початковiй школi

Щоб навчити учнiв виразно читати, потрiбно насамперед навчити iх володiти усним словом, яке маi бути виразником iх думок, почуттiв; навчити iх впливати на клас за допомогою iнтонацii. Це можливо лише тодi, коли вони оволодiвають всiма засобами виразного читання: технiкою мовлення, логiкою мови та емоцiйно-образною виразнiстю читання.

Технiка мовлення складаiться з таких елементiв:

1) дихання тАФ фiзiологiчноi основи мовлення;

2) голосу тАФ головного iнструмента читця;

3) дикцii тАФ чiткого правильного вимовляння звукiв, слiв, виразiв [33, 22-23].

Без глибокого знання, практичного засвоiння елементiв технiки мовлення не можна досягти виразностi читання.

Дикцiiю (лат. dictio тАФ вимова) називають тАЮманеру вимовляти звуки, склади, словатАЭ [39, 28]. Вона i складовою частиною одного з найважливiших засобiв виразностi мовлення вчителя на уроцi.

На побутовому рiвнi в поняття дикцii входить тАЮвиразна i чiтка вимова всiх звукiв мови, що полегшуi слухове сприйняття мовленнятАЭ [41, 25]. Проте для вчителя початкових класiв це тАУ базовий iнструмент його професiйноi дiяльностi. Бездоганна ВлстерильнаВ» вимова стаi основою, на яку педагог накладаi iндивiдуальнi мовнi характеристики свого персонажа, розробленi вiдповiдно до трактування образу. При необхiдностi в мовi персонажа може з'являтися акцент або прононс, ВлоканняВ», шепелявiсть i т. iн.

Проте, поза сумнiвом, подiбними виразними засобами повною мiрою здатним користуватися лише людина, котра досконало володii артикуляцiiю i голосовим апаратом. Яскравiсть розробленоi мовноi характеристики i особливостей дикцii персонажа робить його особливо виразним. Вiдповiдно необхiдно визначити пiдготовку вчителя i учня особливостями вимови.

Будова артикуляцiйного апарату зображена на рис. 1.

Рис. 1. Органи мовного апарату

1 тАУ губи; 6 тАФ кiнчик язика;

2 тАУ зуби; 7 тАФ середня частина спинки;

3 тАФ тверде пiднебiння; 8 тАФ задня частина спинки;

4тАФм'яке пiднебiння; 9 тАФ корiнь язика;

5 тАФ маленький язичок; 10 тАФ надгортанник;

11 тАФ голосовi зв'язки.

Пунктиром на рисунку показано положення при пiднятому язичку.

Вiдомий росiйський педагог В. Галендiiв стверджуi, що тАЮдикцiя кожноi людини iндексуi практично всю ii бiографiю тАУ вiд побутових умов формування (включаючи штучне або материнське годування в дитинствi; технiчнi характеристики будинку, в якому росла людина, тАУ цегляний, панельний; i т.д.) до iнтелектуального i культурного рiвнятАЭ [35, 65].

Хороша дикцiя (чiткiсть i яснiсть вимови) тАУ одна з найважливiших сторiн культури мовлення [43, 49].

Щоб забезпечити легке сприймання змiсту твору дiтьми, учитель повинен мати не тiльки добре розвинутi якостi голосу, а й бездоганну дикцiю, тобто чiтку правильну вимову кожного мовного звука. При неправильнiй дикцii навiть добре поставлений голос i вмiле використання засобiв виразностi не забезпечать успiху читцевi, тим бiльше вади його вимови можуть призвести до негативних наслiдкiв, оскiльки дiтям молодшого шкiльного вiку властиве мовне наслiдування.

Вади вимови бувають рiзного характеру, i виникають вони внаслiдок певних органiчних (вроджених) i неорганiчних (набутих) вад мовного апарату. Неорганiчнi вади можуть мати той самий характер вимови, що й органiчнi (гугнявiсть, шепелявiсть, гаркавiсть, сюсюкання тощо). Однак причини iх пояснюються насамперед неправильним засвоiнням засобiв артикуляцii окремих звукiв або недбалим користуванням мовним апаратом чи окремими його складовими частинами [61, 12-13].

Хиби вимови властивi багатьом дiтям. Виправленням iх повиннi займатися не тiльки медичнi установи, а й учителi.

Неорганiчнi вади вимови можна лiквiдувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ. Органiчнi недолiки вимови не можна виправити лише виконанням вправ. Проте деякi з них можуть бути усуненi завдяки медичному втручанню [58, 9]. У дитячому вiцi це не викликаi особливих труднощiв, значно складнiше виправити недолiки в дорослоi людини. Тому не бажано, щоб люди з природними дефектами вимови працювали вчителями чи вихователями. Вчитель, як i артист, диктор, повинен бездоганно володiти мовним апаратом.

Основою правильноi дикцii i правильна постановка дихання, яка здiйснюiться завдяки вправам дихального апарату [33].

Вiд правильного дихання залежить сила i рiвномiрнiсть звучання мови, а також змiст i краса мовлення взагалi. Адже дихання безпосередньо пов'язане з паузами, а паузи (про них йтиметься нижче) диктуються змiстом i, таким чином, дiлять потiк мовлення на мовнi такти. Часте набирання повiтря пiд час читання створюi недоречнi паузи, а це в свою чергу впливаi на красу мовлення. Дихання з широкими iнтервалами позбавляi читця можливостi робити необхiднi за змiстом паузи i врештi призводить до монотонного мовлення. Отже, дихання може вiдiграти вiдповiдну роль у процесi читання лише за тiii умови, коли читець правильно ним керуватиме.

Диханням треба досконало володiти, рацiонально використовувати його в процесi мовлення. Звичайний природний, не керований процес дихання складаiться з трьох моментiв, якi ритмiчно повторюються: вдихання, видихання i паузи (стану спокою, вiдпочинку м'язiв) [65, 87]. Звичайне природне дихання не потребуi свiдомоi уваги, бо вiдбуваiться поза мовленням. Тому вдих i видих його плавнi, спокiйнi i майже однаковi за тривалiстю: зразу пiсля вдиху йде пасивне й мимовiльне видихання, а пiсля нього тАФ невеличка пауза i знову вдих.

У керованого дихання процес зовсiм iнший. Вдихання, видихання i паузи пiдпорядкованi волi читця. Логiчнi й емоцiйнi сторони мовлення потребують вiд мовця певноi органiзацii цього процесу: швидкого вдихання i повiльного видихання, умiння керувати витратою повiтря.

Природне дихання здiйснюiться не в усiх однаково. Це залежить вiд того, якi саме м'язи органiв дихання беруть найактивнiшу участь у роботi дихального апарату. У зв'язку з цим його подiляють на чотири типи: ключичний (високий, плечовий), грудний (середнiй, реберний), дiафрагматичний (низький, черевний), комбiнований (грудно-черевний) [76, 25-26]. Першi три типи вважаються неправильними, останнiй тАФ правильним.

Ключичний тАФ це такий тип дихання, коли повiтрям наповнюiться лише верхня частина легень, у цьому випадку дихати доводиться частiше, нiж необхiдно, оскiльки в легенi поступаi мала кiлькiсть повiтря. Цей тип можна розрiзняти за такими ознаками: при вдиханнi пiдiймаються вгору плечi, лопатки i ключицi.

Грудний тАФ це такий тип дихання, коли повiтрям наповнюiться лише середня частина легень. На вiдмiну вiд першого при такому диханнi в легенi поступаi значно бiльша кiлькiсть повiтря, проте ще недостатня, щоб заповнити i верхню, i нижню частини. Тому цей тип дихання також вважаiться неправильним, його ознаки: грудна клiтка розширюiться, а живiт втягуiться.

Дiафрагматичний тАФ це такий тип дихання, за яким повiтрям наповнюiться переважно нижня частина легень. Таке дихання значно краще, нiж ключичне чи грудне, проте також неправильне, бо верхня й середня частини легень залишаються пасивними, погано вентилюються. Ознаки такого дихання: при вдиханнi вiддуваiться живiт, бо дiафрагма iнтенсивно скорочуiться, осiдаi i тисне на черевну порожнину. Це найпоширенiший тип дихання серед людей, якi працюють фiзично.

Найбiльше доцiльний комбiнований тип дихання. У процесi такого дихання повiтрям наповнюються всi частини легень.

Такий розподiл дихання на типи слiд вважати вiдносним, схематичним. Характер дихання кожноi людини змiнюiться залежно вiд зовнiшнiх обставин та iх внутрiшнього стану. Проте можна зустрiти таких людей, у яких переважаi один з неправильних типiв. У такому разi слiд перебудувати цей загальний тип дихання, зробити його правильним, комбiнованим.

Якщо розглядати дихання лише з урахуванням завдань виразного читання, то, можливо, немаi потреби зупинятися на окремих неправильних його типах. Головне для читця тАФ вмiти керувати своiм диханням. Очевидно, яким би способом вiн не дихав, однак своi дихання повинен умiти пiдпорядковувати потребам вiдтворення змiсту читаного твору чи висловлювання власноi думки, особливо настроiв, переживань, Для цього потрiбно знати в загальних рисах, як вiдбуваiться процес дихання, i виконувати тi вправи, якi допоможуть читцю удосконалити технiку правильного, керованого дихання.

Учитель повинен не тiльки знати, як користуiться диханням читець, а й навчити дiтей правильно дихати в процесi мовлення. Отже, вiн повинен знати i неправильнi типи дихання. Цi знання дадуть можливiсть учителевi, по-перше, переконатися у правильностi чи неправильностi власного дихання та дихання учнiв, застерегти себе i iх вiд неправильного дихання, яке згодом може шкiдливо впливати на здоров'я, i, по-друге, прискорити процес засвоiння правильного, керованого дихання [82].

Знати неправильнi типи дихання необхiдно ще й для того, щоб у разi потреби вмiти ними користуватися. Читцевi часто доводиться вдаватися до неправильних типiв дихання пiд час передачi емоцiйного змiсту тексту. Справдi, коли ми передаiмо особливу радiсть, ласкавiсть, привiтнiсть, то в процес дихання входить i ключичне. Таким прикладом може бути опис радостi Василька в оповiданнi В. Сухомлинського "Скiльки ж ранкiв я проспав". Коли ж передаiмо тривогу, схвильованiсть, то мимоволi користуiмося грудним типом дихання. При висловлюваннi погрози, пiдсиленоi злостi, ненавистi мимоволi користуiмося дiафрагматичним типом дихання.

Дихання, з одного боку, тАФ акт рефлекторний, воно вiдбуваiться поза нашою свiдомiстю, виконуючи функцiю газообмiну в органiзмi, а з другого тАФце процес керований, оскiльки пов'язаний з вимовою. Мовлення, читання вголос потребують великоi кiлькостi повiтря, економного його витрачання i своiчасного, швидкого i непомiтного для iнших поповнення. Для цього треба привчити мускули грудноi клiтки не розслаблюватися вiдразу пiсля видиху, як це буваi при актi рефлекторному, а поступово, в мiру потреб, пiдпорядковуватися волi мовця, читця. Все повинно регулюватися дихальним центром головного мозку [79, 63].

Голос тАФ важливий iнструмент правильноi артикуляцii голосних i приголосних звукiв. Проте не будь-який голос може задовольнити вимоги виразного читання. Навiть красивий вiд природи голос деколи не здатний без подолання певних труднощiв впоратися з тими завданнями, що iх ставить перед собою мистецтво живого слова. тАЮАле гарнi розмовнi голоси, тАФ як зауважуi К.Станiславський, тАФ трапляються рiдко. А коли вони й трапляються, то бувають недостатнi за своiю силою й дiапазономтАЭ [72, 129]. Цей факт свiдчить про те, що над розвитком голосу треба працювати.

Серед учителiв i дiтей часто бувають голоси, яким властивi певнi вади: слабкiсть, млявiсть, сиплiсть, хриплiсть, гугнявiсть, верескливiсть тощо. З такими голосами важко працювати i, головне, неможливо досягти вiдповiдного впливу на слухачiв у процесi мовлення: голос неприiмно сприймаiться на слух, нерiдко й стомлюi i навiть дратуi слухачiв [7, 43]. Зрозумiло, що вчитель, як i кожний читець-професiонал, повинен, по-перше, добре розумiтися на всiх особливостях голосу i, по-друге, умiти над ним працювати, щоб удосконалити, розвинути його природнi задатки, тобто, як це прийнято називати, поставити його.

Процес творення голосу нерозривно пов'язаний з диханням, що i неодмiнною умовою звучання мови. Повiтря, яке ми видихаiмо з легень, проходить через бронхи (дихальне горло), а звiдти в гортань, де розмiщенi голосовi зв'язки, якi мають властивiсть змикатися i розмикатися, утворюючи щiлину. Пiд тиском повiтря вони коливаються i створюють голос.

Розмовному голосу будь-якоi людини властивi такi якостi, як сила, тобто певний ступiнь гучностi звучання; висота, тобто тональнi можливостi або дiапазон, тАФ звуковий обсяг; тембр забарвлення, яке залежить вiд складу обертонiв [23, 72].

Природних даних цих якостей голосу для читця в умовах школи замало. Якщо сила голосу вiд природи й забезпечуi добру гучнiсть, то не в змозi забезпечити довготривалоi словесноi дii. Без вiдповiдних вправ голосовi зв'язки при тривалiй i напруженiй роботi мовного апарату скоро втомлюються, хрипнуть [32, 60]. Можна зустрiти окремi голоси, якi вiд природи мають широкий дiапазон, достатнiй для читця. Проте забезпечити ту рухливiсть, якоi вимагаi експресивнiсть художнього тексту в процесi читання, непоставлений голос не може. Це саме стосуiться i тембру. Тембр, навiть i приiмний тАФ чистий, дзвiнкий вiд природи, сам по собi ще нiчого не вартий. Тiльки у зв'язку з iншими, досконало розвиненими якостями голосу вiн виконуi вiдповiдну роль у мистецтвi живого слова.

Поставити голос тАФ це значить розвинути, удосконалити його природнi якостi в такiй мiрi, щоб вони легко пiдкорялись творчiй волi читця вiдповiдно до завдань художнього твору чи iншого характеру мовлення.

Слiд пам'ятати, що правильна постановка голосу не приходить сама собою в процесi мовлення, як дехто з недосвiдчених читцiв думаi, а може розвиватися лише до певноi мiри тодi, коли читець добре обiзнаний з теорiiю виразного читання в цiлому, i зокрема з технiкою мовлення, i постiйно дотримуiться в своiй роботi всiх правил гiгiiни голосу та дихання [33, 57].

Пiсля проведення вiдповiдних вправ з дотриманням гiгiiни голосу, а також надалi продовжуючи iх у процесi практичноi дiяльностi вчителя i учнiв, природнi якостi голосу набудуть нових вiдтiнкiв [42]. Сила голосу надасть читцю можливостi посилати його на далеку вiдстань без особливого напруження голосових зв'язок, довго не втомлюватися, тобто значно зростуть гучнiсть i тривалiсть голосу. Висота голосу характеризуватиметься розширенням дiапазону, дасть можливiсть вiльно й легко змiнювати тональнiсть в межах пiвтори октави i бiльше. Тембр голосу позбудеться властивих йому вад (гугнявостi, хриплостi, верескливостi тощо), набуде чистого, дзвiнкого, приiмного звучання, що i необхiдною умовою естетичного впливу живим словом на слухачiв.

Крiм цього, поставлений голос вiдзначатиметься також гнучкiстю, рухливiстю), тобто здатнiстю володiти змiнами тону, легко сповiльнювати чи прискорювати темп мовлення, змiнювати силу, висоту, тембр (гучнiше-тихше, сильнiше-слабше, нижче-вище, рiзкiше-м'якше, нiжнiше).

До i пiсля постановки голос читця потребуi постiйного догляду, щоб не допустити псування i втрати його. Для цього слiд дотримуватися певних правил роботи мовного апарату i загальноi гiгiiни голосу, зокрема:

1. У процесi читання, розповiдi не допускати висоти голосу поза межi

виробленого, встановленого, можливого дiапазону, а також надмiрноi гучностi i тривалостi мовлення. Це може призвести до зриву голосових зв'язок.

2. Не допускати простудних захворювань, гострих або хронiчних катарiв верхнiх дихальних шляхiв, нервових зрушень тощо. Це може призвести до захворювання органiв, якi беруть участь у голосоутвореннi (гострого, хронiчного i професiйного ларингiту тАФ запалення слизовоi оболонки гортанi, внутрiшнiх вузликiв на голосових зв'язках).

3. Не перевищувати денних норм голосового навантаження (4-5 академiчних годин пiдряд). У процесi тривалого мовлення варто робити кiлькахвилиннi перепочинки тАФ 5-8 повiльних i спокiйних вдихiв i видихiв.

5. Дотримуватися профiлактики носоглотки. У випадку навiть незначних неприiмних вiдчуттiв сухостi в горлi треба його прополоскати вiдваром ромашки чи листя евкалiпту.

6. Можна загартовувати носоглотку: кожного дня протягом певного часу полоскати холодною водою з поступовим зниженням температури вiд +20 до +12В°С [39, 16-17].

Найкращий спосiб збереження звучання голосу на професiйному рiвнi, як зауважуi С.Т. Нiкольська, це зарядка, до якоi входить дихальна i артикуляцiйна гiмнастика [54]. Якщо кожного ранку пiсля дихальних вправ (10-15 хв.) прочитати протягом 10 хвилин гекзаметр, дотримуючись усiх правил дикцii, дихання i голосу, то це сприятиме не тiльки постiйнiй пiдтримцi мовного апарату, а й додасть бадьоростi всьому органiзму.

Поряд iз дикцiiю важливе значення в технiцi мовлення учнiв маi орфоепiя, тобто система загальноприйнятих правил, що визначають iдино правильну лiтературну вимову. Якщо дикцiя тАФ це правильна роздiльна вимова окремих мовних звукiв, то орфоепiя тАФ правильна вимова цих звукiв.

Для того, щоб своiю мовою впливати на слухачiв, недостатньо однiii якостi i чистоти дикцii, необхiдна ще й правильнiсть вимови окремих слiв. Можна ясно i чiтко вимовляти окремi звуки i слова, але якщо вимова iх не вiдповiдаi орфоепiчним нормам, то мова в цiлому не забезпечить легкостi i швидкостi розумiння змiсту, який вона виражаi [45, 18].

Сучаснi норми украiнськоi орфоепii тАФ це iдинi для всiх фонетичнi закони лiтературноi мови. Вони iсторично склалися на основi вимови полтавсько-киiвських говiрок. На жаль, ще не в усiх учителiв та учнiв мова бездоганна. Багатьом властиве серйозне порушення орфоепiчних норм, вiдхилення вiд них пiд впливом певних причин.

У науково-методичнiй лiтературi iснуi велика кiлькiсть спроб класифiкувати вiдступи вiд норм лiтературноi мови та вимови i порушення принципу комунiкативноi доцiльностi, що призводять до виникнення у мовленнi школярiв помилок та недолiкiв (М. Кожина, Т. Ладиженська, В. Мельничайко, М. Пентилюк, Т. Чижова та iн.), якi зазначають, що тАЮзнання цих вiдхилень учителю необхiдне для правильного й рацiонального планування роботи з формування технiки усного мовленнятАЭ [78, 14].

Усi помилки, що спостерiгаються у мовленнi учнiв, можна подiлити на мовнi, тобто такi, що пов'язанi з порушенням норм у використаннi мовних одиниць, та мовленнiвi, тобто такi, що викликанi недотриманням законiв побудови тексту як одиницi зв'язного мовлення (недотримання точностi мовлення, бiднiсть використовуваних мовних засобiв, невиразнiсть, порушення принципу комунiкативноi доцiльностi).

Недотримання виразностi тАФ один з найтиповiших недолiкiв усного мовлення учнiв початкових класiв. Усунення його досягаiться внаслiдок використання тих мовних засобiв, якi допомагають якнайповнiше передати емоцiйно-експресивне забарвлення. Це стаi можливим завдяки вiдбору стилiстично забарвлених, мовних одиниць, а також внаслiдок використання iнтонацiйних засобiв мовлення (темпу, сили, голосу, логiчного наголосу, тембру, пiдвищення чи зниження голосу) [57, 62]. Невмiння користуватися цими засобами з метою надати висловлюванню потрiбноi виразностi i недолiком в усному мовленнi молодших школярiв, оскiльки за програмою [63] ознайомлення з цими iнтонацiйними властивостями передбачено в кожному класi.

Тiльки в усному мовленнi помiчено орфоепiчнi та iнтонацiйнi помилки, а також порушення евфонii (милозвучностi) та норм наголошення украiнськоi мови. Зокрема, помилки, що виникають через порушення норм орфоепii тАФ лiтературноi вимови голосних i приголосних тАФ становлять групу орфоепiчних, серед яких розрiзняють:

Вз неправильну вимову ненаголошених [е], [и];

Вз неправильну вимову ненаголошеного звука [о] перед складом з [у];

Вз глуху вимову дзвiнких приголосних перед глухими та в кiнцi слiв [каска] [дуп];

Вз м'яку вимову приголосного [р] в кiнцi складу i в кiнцi слова [зв'iр'];

Вз м'яку вимову шиплячих звукiв [н'iч'], [ч'асто];

Вз роздiльну вимову дж, дз у словах типу дзвiнок, джмiль [64, 54-55].

До групи усних помилок вiдносять тi, що пов'язанi порушенням норм наголошування. Окремо серед недолiкiв усного мовлення видiляють невмiння учнiв робити логiчний наголос, паузи мiж частинами речення, реченнями, абзацами, невмiння дотримуватися потрiбноi сили голосу, швидкостi, невмiння надавати голосу емоцiйного забарвлення, вiдповiдно до ситуацii спiлкування. Усi цi рiзновиди об'iднують у групу iнтонацiйних мовленнiвих недолiкiв.

1.2 Особливостi артикуляцii голосних i приголосних звукiв

Звуковi одиницi мови реально iснують i функцiонують не iзольовано, а в мовному потоцi, в певному зв'язку одна з одною. Аналiз умов сполучуваностi голосних i приголосних звукiв, утворення груп приголосних, рiзних комбiнацiй iх i мiсця в словi, як i вивчення частотностi фонем, маi велику теоретичну й практичну вагу.

Предметом нашого дослiдження i Влзвукова субстанцiя мовленняВ» [65] та особливостi ii артикуляцii. До вивчення звукового сигналу пiдходять багатоаспектно, адже звук генеруiться, передаiться i приймаiться. Мовленнiва комунiкацiя являi собою процес, модель якого можна зобразити у наступнiй послiдовностi: субтАЩiкт, що говорить, тАУ канал звтАЩязку, по якому передаiться iнформацiя, тАУ обтАЩiкт, що приймаi дану iнформацiю [70, 32]. Кожна людина виступаi як в ролi субтАЩiкта, так i в ролi обтАЩiкта мовлення.

Оскiльки звуки ми вимовляiмо й чуiмо, то цi два iх аспекти тАУ вимова (артикуляцiйний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) i складають сутнiсть звука. Якщо говорити точнiше, то останнiй аспект включаi до свого складу два рiзних явища тАУ власне акустику, тобто характеристику звука як фiзичноi величини, як коливання пружного середовища, i фiзiологiю тАУ сам аспект сприйняття, при якому коливання, що лягають на барабанну перетинку вуха, перетворюються в слуховi узагальнення мозку [58, 8]. Вимова звука тАУ це не тiльки робота апарату мовлення, а й корегуюча дiяльнiсть артикуляторних узагальнень мозку.

Звуком називаiться Влколивальний рух рiзноманiтних тiл з наступним поширенням цих коливальних рухiв у навколишньому середовищiВ» [82, 16]. Джерелом мовних звукiв служать коливання голосових зв'язок у гортанi й тертя повiтряного струменя об стiнки мовного апарата.

Звук мови вiдрiзняiться вiд iнших звукiв тим, що вiн, по-перше, i носiiм найменшоi одиницi мови тАФ фонеми, яка маi структурне значення, по-друге, вiдображений у свiдомостi носiiв мови як такий звукотип, котрий характеризуiться певним набором акустичних, анатомо-фiзiологiчних i психофiзичних (психоакустичних) ознак [75]. Цей набiр ознак набуваi соцiального статусу i закрiплюiться в свiдомостi носiiв мови як орфоепiчна норма.

Звуки подiляються на тони й шуми [79, 12-13]. Тони виникають внаслiдок перiодичних коливань повiтряного середовища, а шуми тАФ внаслiдок неперiодичних коливань. У чистому виглядi як тони, так i шуми зустрiчаються рiдко. Зазвичай до тону завжди бiльшою чи меншою мiрою додаiться шум, а до шуму тАФ незначний елемент тону. Тому рiзкоi межi мiж тонами й шумами немаi. Проте мовнi звуки розрiзняють залежно вiд того, що лежить у iх основi тАФ тон чи шум,тАФ i вiдповiдно подiляють на двi групи: голоснi i приголоснi. Голоснi тАФ це звуки, основу яких становить тон. Приголоснi тАФ це звуки, основою яких i шум, до якого може долучатися й голос (при утвореннi сонорних або дзвiнких приголосних).

Звуки (тони i шуми) розрiзняють за iнтенсивнiстю, висотою, спектром i тривалiстю [11, 137-138].

РЖнтенсивнiсть звука залежить в основному вiд амплiтуди коливань голосних зв'язок, яка, в свою чергу, обумовлюiться силою, з якою тисне на голосовi зв'язки чи iншi перепони на його шляху видихуваний струмiнь повiтря. Чим бiльша амплiтуда коливання, тим бiльша iнтенсивнiсть (сила) звука. РЖнтенсивнiсть як об'iктивну характеристику звука слiд вiдрiзняти вiд гучностi. Пiд гучнiстю розумiють сприйняття iнтенсивностi звука слуховим апаратом людини. Залежнiсть мiж iнтенсивнiстю й гучнiстю звука визначаiться висотою. Звуки, однаковi по силi, але рiзнi висотою, можуть сприйматися як звуки рiзноi гучностi.

Висота звука визначаiться швидкiстю коливань в одиницю часу. Звуки людськоi мови за своiю природою складнi. Внаслiдок коливань голосових зв'язок утворюiться основний тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусiм вiд довжини голосових зв'язок i ступеня iх напруженостi. Змiни висоти основного тону в мовленнi характеризують його мелодику.

Тони, якi виникають у гортанi, можуть резонуватися (викликати вториннi коливання) у надгортанних порожнинах (ротовiй, носовiй, глотковiй), внаслiдок чого виникають додатковi тони (парцiальнi, складовi тони, обертони). Вони в цiле число разiв вищi за основний тон, тому вони звуться гармонiчними складовими тонами.

Додатковi тони, що виникають у надгортанних порожнинах, при вимовi рiзних звукiв неоднаковi силою, висотою й мiсцем iх концентрацii.

Сукупнiсть основного тону i додаткових тонiв складаi його спектр, що i дуже iстотною в лiнгвiстичному вiдношеннi характеристикою звука, оскiльки з якiсного боку рiзниця мiж окремими звуками визначаiться саме на основi iх спектра [13, 21].

Лiнгвiстичний (соцiальний, фонологiчний) аспект маi на увазi вивчення ролi звуковоi сторони мови з погляду ii смислових функцiй. Наприклад, звуки [н] i [н'] здатнi розрiзняти слова (пор. стан i стань), а звуки [а], [у],[ и] можуть розрiзняти i слова, i форми слiв (пор. лак, лук, лик; книга, книгу, книги) й под. Такi одиницi, що служать для розрiзнювання слiв i форм слiв, називають фонемами.

Вивчення мовних звукiв виключно з погляду анатомо-фiзiологiчного або фiзично-акустичного неможливе [11]. Воно обов'язково тАФ свiдомо чи несвiдомо тАФ враховуi значення звукiв для спiлкування, тобто включаi й лiнгвiстичний, або функцiональний (ще iнакше тАФ соцiальний), аспект.

Дослiдження звукiв виконують природознавчими методами (анатомо-фiзiологiчними й акустичними). Дослiдження функцiй звукових елементiв у процесi комунiкацii здiйснюiться за допомогою мовознавчих (лiнгвiстичних) методiв дослiдження.

Усi цi аспекти, вiдрiзняючись своiми завданнями i методами дослiдження, разом з тим перебувають у щiльному, нерозривному зв'язку i взаiмно доповнюють один одного.

Лiнгвiстично звуками називають тАЮнайменшi одиницi мовного потоку, з яких в мовi складаються словатАЭ [14, 36]. Звуки мови на письмi позначають так:[a], [с], [д'], [м], [н]. Окремо взятi звуки (на вiдмiну вiд слова та речення) не мають нiякого значення ([о], [у], [п], [с], [д], [i], [к], [м]), але з них творяться слова та iхнi значущi частини. Наприклад, з наведених звукiв легко скласти слово пiдсумок, у якому видiляють три значущих частини пiд + сум + ок.

Звуки утворюють зовнiшню, звукову оболонку слiв i тим самим допомагають вiдрiзнити одне слово вiд iншого. Слова розрiзняють за кiлькiстю звукiв, з яких вони створенi, набором цих звукiв та iх послiдовнiстю [24, 15]. Звуки мови виникають за допомогою мовного апарату, до якого належать гортань з голосовими зв'язками, ротова та носова порожнини, губи, язик, зуби та пiднебiння.

За способом творення звуки подiляють на голоснi та приголоснi.

Голоснi звуки тАУ це тАЮзвуки людськоi мови, основу яких становить голос. При вимовi голосних звукiв струмiнь повiтря, вийшовши з легень i проходячи по гортанi, спричинюi вiбрацiю зiмкнених напружених голосових зв'язок. Пiсля того як струмiнь повiтря вже у виглядi звуковоi хвилi з перiодичними коливаннями проходить крiзь ротову порожнину, вiн вiльно виходить назовнi. Ротова порожнина вiдiграi при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньоi щелепи та перемiщення язика в горизонтальнiй та вертикальнiй площинi змiнюi своi розмiри та формутАЭ [11, 137], що i вирiшальним при твореннi голосних рiзноi якостi.

Голосних звукiв шiсть: [i], [и], [е], [у], [о], [а].

Голоснi звуки можуть бути переднього i заднього ряду, низького, середнього i високого пiдняття, огубленi i неогубленi, ненаголошенi i наголошенi [19, 25-26].

За мiсцем творення
(мають на увазi рух язика у горизонтальнiй площинi ротовоi порожнини) голоснi звуки подiляються на голоснi переднього ряду ([е], [и], [i]) i голоснi заднього ряду ([а], [о], [у]).

В залежностi вiд ступеня пiдняття язика, тобто вiд його руху у вертикальнiй площинi, розрiзняють голоснi низького ([а]), середнього ([е], [о]) i високого ([i], [и], [у])пiдняття:

За участю губ голоснi подiляються на огубленi(лабiалiзованi [о], [у]) i неогубленi (нелабiалiзованi [i], [и], [е], [а]).

Залежно вiд мiсця наголосу в словi голоснi звуки можуть бути наголошеними ([i] тАУ мiсто) i ненаголошеним ([i] тАУ мiстечко) [6].

На початку слiв голоснi в украiнськiй мовi виступають порiвняно рiдко, але в серединi слова вони трапляються частiше. Так, пiсля твердих приголосних виступають звуки [а],[о], [у], [е], [и]: тато, той, туман, тесля, тиша. Пiсля мтАЩяких приголосних також виступають птАЩять голосних, але в дещо iншому складi тАУ [а],[о], [у], [е], [и]. Отже, пiсля твердих i мтАЩяких можуть виступати i виконувати смислорозрiзнювальну функцiю чотири голоснi - [а],

Вместе с этим смотрят:

WEB-дизайн: Flash технологии

РЖiрархiчна структура управлiння фiзичною культурою i спортом в Хмельницькiй областi у м. КамтАЩянець-Подiльському

РЖгрова дiяльнiсть в групi продовженого дня

РЖнновацiйнi методи навчання на уроках зарубiжноi лiтератури

РЖнтенсифiкацiя навчального процесу у вищiй школi