Видатнi вченi-бiологи Украiни

Вступ

З давнiх часiв люди спостерiгали за навколишнiм свiтом та намагались пояснити природнi явища. Першi спроби систематизувати знання про живу природу належать давньогрецьким фiлософам. Античнi мислителi висловлювали думки про сутнiсть живого, походження тварин та людини. Фiлософи-натуралiсти Стародавньоi Грецii (V ст. до н. д.) вважали, що живi органiзми виникли з неживоi матерii внаслiдок ii поступових змiн. Причому потворнi, неповноцiннi iстоти з часом вимерли, а гармонiйнi вижили й почали розмножуватися. Найпершi дослiдження будови тiла людини провiв видатний лiкар, реформатор античноi медицини, автор праць з анатомii ВлПро залозиВ», ВлПро серцеВ», ВлПро природу кiстокВ» Гiппократ. Але початок власне бiологiчноi науки заклав у своiх працях давньогрецький вчений i фiлософ Аристотель (384тАУ322 рр. до н. д.), якого вважають засновником зоологii. Визначний бiолог-дослiдник, римський лiкар Клавдiй Гален (н. д. 130тАУ200) вважаiться батьком анатомii. Його авторитет як вченого був незаперечним понад тисячу рокiв. З XVI ст. розпочався бурхливий розвиток природознавства, фiлософii, мистецтва. Цей перiод називаiться епохою Вiдродження. РЖнтерес до природознавства був одним iз чинникiв зародження промисловостi, розвиток якоi був неможливий без науковоi революцii. Важливий науковий напрям експериментальноi бiологii кiнця епохи Середньовiччя сформувався пiсля вiдкриття дрiбних iстот, яких не здатне бачити око людини, а також клiтинноi будови органiзмiв. Вивчення мiкросвiту стало можливим завдяки розвитку оптики, винайденню лiнз i мiкроскопа. Протягом XVIII тАУ першоi половини XIX ст. вiдбулося остаточне становлення бiологii як науки, сформувалися основнi ii напрями. Це супроводжувалося важливими науковими вiдкриттями. До них належить встановлення наприкiнцi XVIII ст. факту ВлживленняВ» у рослин, в якому важливу роль вiдiграють сонячнi променi.

РЖсторiя науки про живе налiчуi майже 2500 рокiв. Бiологiя як наука сучасного типу сформувалася протягом вiдносно короткого перiоду (близько 300 рокiв), коли в бiологiчнi дослiдження були впровадженi науковi поняття i методи фiзики та хiмii, внаслiдок чого виникла експериментальна бiологiя. Серед визначних учених того часу особливе мiсце посiдають М.РЖ Вавiлов, В.РЖ. Вернадський, РЖ.РЖ. Мiчнiков, М.РЖ. Тигров, О.О. Богомолець та багато iнших вчених, якi зробили неоцiненний вклад у розвиток бiологii.

бiологiя вчений наука генетичний

1. Володимир РЖванович Вернадський

Генiальний вчений-природознавець i мислитель, основоположник генетичноi мiнералогii, бiогеохiмii, радiогеологii, вчення про наукознавство, бiосферу i ноосферу. Органiзатор i перший президент Украiнськоi академii наук (1918тАУ1921), Державного радiiвого iнституту (1922), Лабораторii живоi речовини (1927, нинi РЖнституту геохiмii i аналiтичноi хiмii iм. В.РЖ. Вернадського РАН), Комiсii з вивчення важкоi води (1934), Мiжнародноi комiсii з визначення вiку порiд радiоактивними методами (1937), Метеоритного комiтету i Комiсii по iзотопах (1938) та багато iн. Доктор мiнералогii i геогнозii (1897), професор (1898), академiк Петербурзькоi академii наук (1909, вiд 1917 тАУ Росiйськоi академii наук), академiк Украiнськоi академii наук (1918), лауреат Сталiнськоi премii 1-го ступеня (1943).

Володимир РЖванович Вернадський народився 12 березня 1863 р. у м. Петербурзi. Прадiд його тАУ запорiзький козак, воював проти Польщi на боцi Богдана Хмельницького. Батько, РЖван Васильович, працював професором Киiвського унiверситету, а пiзнiше тАУ професором Олександрiйського лiцею в Петербурзi. Мати, Ганна Петрiвна, походила з вiдомого украiнського роду Константиновичiв. На формування свiтогляду В.РЖ. Вернадського значний вплив мали родиннi звтАЩязки з РД.М. Короленком i М.РЖ. Гулаком.

ТРрунтовнi знання Володимир РЖванович одержав на природничому вiддiленнi фiзико-математичного факультету Петербурзького унiверситету, який вiн закiнчив 1885 р. Кращими своiми вчителями i наставниками вiн називав В.В. Докучаiва, Д.РЖ. Менделiiва й О.П. Карпiнського. Володiючи майже всiма романськими, германськими i словтАЩянськими мовами Володимир РЖванович впродовж багатьох рокiв мав тiснi науковi звтАЩязки з кращими школами Францii, РЖталii, Нiмеччини, Чехословаччини, Швейцарii, Грецii, Англii.

Початок науковоi дiяльностi В. РЖ. Вернадського повтАЩязаний з розробкою нових напрямiв у кристалографii i мiнералогii. Його докторська дисертацiя називалася ВлЯвления скольжения кристаллического веществаВ» (1897). Рiзним аспектам кристалографii i генетичноi мiнералогii присвячено бiльшiсть крупних праць вченого, зокрема ВлЛекции описательной геологииВ» (1899), ВлОсновы кристаллографииВ» (1904), ВлЗемные силикаты, алюмосиликаты и их аналогиВ» (1937), ВлИстория минералов земной корыВ» (1923).

У подальших етапах наукових пошукiв Володимир РЖванович вiддавав перевагу розробцi таких нових наукових напрямiв геологii як геохiмiя, бiогеохiмiя, радiогеологiя i бiосфера. Головною рисою бiосфери, як вважав вчений, i те, що у нiй iснуi велика геологiчна, можливо, космiчна сила, планетарна дiя якоi не береться до уваги в уявленнях про космос, таких, що мають наукову основу. Ця сила i розум людини, спрямована й органiзована воля ii як iстоти суспiльноi. Отже бiосфера пiд впливом освiченоi людини з часом перетворюiться в ноосферу тАУ сферу розуму.

В останнiй своiй опублiкованiй працi ВлНесколько слов о ноосфереВ» (1944) В.РЖ. Вернадський визначив кiлька умов, якi необхiднi для настання ноосфери. По-перше, людство маi бути iдиним в iнформацiйному вiдношеннi. По-друге, оскiльки ноосфера тАУ явище всепланетне, людство повинне прийти до повноi рiвностi рас, народiв, незалежно вiд кольору шкiри. По-третi, ноосфера не може бути збудована до припинення вiйн мiж народами свiту. На превеликий жаль, усвiдомити про свою належнiсть до бiосфери й залежнiсть вiд неi, людство, поки що, не може.

Бiльше 30 рокiв В.РЖ. Вернадський займався вивченням радiоактивного розпаду елементiв. Ще 1910 р. вiн виступив на академiчному зiбраннi з доповiддю ВлЗадачи дня в области радияВ», узагальнивши кiлька рокiв своii працi над цiiю проблемою. Вiн наголосив, що Влнi одна держава i суспiльство не можуть вiдноситися байдуже до того, яким шляхом, як i коли будуть використанi джерела променевоi енергii, якi знаходяться у iх володiннi. У попередньому словi вiн писав: ВлНевдовзi, коли людина одержить в своi руки атомну енергiю, таке джерело сили, яке дасть iй можливiсть будувати своi життя, як вона побажаiтАж Чи зумii людина скористуватися цiiю силою, спрямувати ii на добро, а не на самознищення? Чи доросла вона до втiлення використати ту силу, яку неминуче мусить дати iй наука. Вченi не повиннi закривати очi на можливi наслiдки iхньоi науковоi працi, наукового прогресу. Вони повиннi себе вiдчувати вiдповiдальними за наслiдки свого вiдкриття. Вони повиннi повтАЩязувати свою працю з кращою органiзацiiю людстваВ».

Як показали iсторичнi подii, пророцтво великого вченого збулося. Розум дав нам ядерний реактор, а антирозум тАУ Хiросiму, Нагасакi, Чорнобиль. До найважливiших його праць з цього циклу належать ВлБиосфераВ» (1926), ВлОчерки о геохимииВ» (1934), ВлБиохимические очеркиВ» (1940), ВлLa biogeochimieВ» (1945), ВлThe biosphere and noosphereВ» (1945).

В. РЖ. Вернадський був прекрасним педагогом. Тривалий час вiн працював професором i ректором Таврiйського унiверситету, виступав iз науковими доповiдями в багатьох унiверситетах Захiдноi РДвропи. Мiнералогiчна школа В. РЖ. Вернадського i його численнi талановитi учнi i iх послiдовники успiшно продовжують опановувати його невмирущi iдеi. Протягом усього життя Володимир РЖванович вiдстоював людську гiднiсть, людину як особистiсть, позапартiйнiсть науки. Тоталiтарна держава не подiляла матерiалiстичного свiтобачення i фiлософських узагальнень Вернадського, його працi вважала антинауковими та iдеалiстичними. Багато праць вченого за його життя так i не було опублiковано.

Учений-мислитель помер 6 сiчня 1945 р. вiд крововиливу в мозок. Його поховали на Новодiвочому кладовищi у Москвi.

РЖмтАЩя генiального вченого присвоiно багатьом академiчним iнститутам, бiблiотекам, кораблям тощо. На пошану вченого названо два мiнерали ВлвернадитВ» i ВлвернадскитВ». Академiя наук СРСР у 1945 р. установила грошову премiю та золоту медаль iм. В. РЖ. Вернадського. Починаючи з 1973 р. премiя iменi В.РЖ. Вернадського встановлена також у НАН Украiни. У 1964 р. iменем ученого названо гiрський хребет у схiднiй частинi Антарктиди. Довжина його понад 400 км, висота 1600 м. У 1981 р. на бульварi Вернадського у м. Киiвi (Академмiстечко) споруджено величний памтАЩятник В. РЖ. Вернадському.

2. Богомолець Олександр Олександрович

Богомолець Олександр Олександрович тАУ патофiзiолог, вiце-президент Академii наук СРСР, Президент Академii наук Украiнськоi РСР, директор РЖнституту експериментальноi бiологii i патологii Академii наук Украiнськоi РСР, директор РЖнституту клiнiчноi фiзiологii Академii наук Украiнськоi РСР, академiк Академii медичних наук СРСР, академiк Академiй наук СРСР, Украiнськоi РСР i Бiлоруськоi РСР.

Олександр Олександрович Богомолець народився 24 травня 1881 року в Киiвi, в ЛуктАЩяновськоi втАЩязницi. Там у той час знаходилися в увтАЩязненнi його мати тАУ полiтична увтАЩязнена Софiя Богомолець, засуджена до 18 рокiв каторги, i батько, Олександр Михайлович, земський лiкар, засуджений за участь в революцiйному русi до вислання до Сибiру на 7 рокiв. Хлопчик виховувався в родовому маiтку дiда до повернення з заслання батька.

У 1900 роцi Олександр Богомолець закiнчив iз золотою медаллю 1-у Киiвську гiмназiю i вступив на юридичний факультет Унiверситету Святого Володимира (Киiвський унiверситет), але в тому ж роцi перевiвся на медичний факультет. За станом здоровтАЩя в сiчнi 1901 року переiхав до Одеси, де продовжив навчання на медичному факультетi Новоросiйського унiверситету. Пiд час навчання на другому курсi унiверситету Богомолець опублiкував першу наукову роботу ВлДо питання про будову i мiкрофiзiологiю бруннерових залозВ» (1902).

У лютому 1906 року закiнчив унiверситет вiдмiнно i був удостоiний звання лiкаря, в сiчнi 1907 року призначений понадштатним лаборантом при кафедрi загальноi патологii Новоросiйського унiверситету, з 1910 року тАУ приват-доцент цiii кафедри.

У травнi 1909 року в РЖмператорськiй Вiйськово-медичнiй академii з успiхом захистив дисертацiю на тему: ВлДо питання про мiкроскопiчну будову i фiзiологiчне значення надниркових залоз в здоровому i хворому органiзмiВ». Одним з опонентiв при захистi був великий росiйський фiзiолог академiк РЖ.П. Павлов, що дав високу оцiнку роботi молодого ученого.

У сiчнi 1911 року Богомолець вiдряджаiться за кордон на один рiк для пiдготовки до професорського звання, працював в кращих клiнiках i унiверситетах Францii i Нiмеччини. Пiсля повернення в тому ж роцi призначений екстраординарним професором кафедри загальноi патологii i бактерiологii медичного факультету РЖмператорського Миколаiвського унiверситету (нинi Саратовський унiверситет). Посiдав цю посаду до 1925 року. Саме у роки роботи в Саратовi Богомолець став видатним ученим. Тодi вiн внiс найбiльший внесок до науки, оскiльки потiм в його роботi все бiльше часу почала займати суспiльна дiяльнiсть.

Там же вперше виявилися блискучi органiзаторськi здiбностi молодого професора. Богомолець створив в Саратовському унiверситетi наукову лабораторiю i обладнав ii кращим устаткуванням того часу. Частину приладiв вiн привiз з Парижа, частину сконструював сам. Саратовська лабораторiя О.О. Богомольця стала провiдним центром експериментальноi роботи в областi патологiчноi фiзiологii в Росii. У науковiй дiяльностi Богомольця основна увага придiлялася проблемам iмунологii, вивченню механiзмiв клiтинного i гуморального iмунiтету i анафiлаксii.

Пiсля Жовтневоi революцii професор Богомолець став старшим епiдемiологом Саратовського губернського вiддiлу охорони здоровтАЩя. У роки громадянськоi вiйни тАУ науковий консультант санiтарного управлiння Пiвденно-захiдного фронту Червоноi армii i санiтарного вiддiлу Управлiння залiзниць Поволжя. У 1923 роцi О.О. Богомолець органiзував першу в краiнi протималярiйну лабораторiю, яка ефективно працювала в Саратовському Заволжi.

У 1921 роцi О.О. Богомолець пiдготував i видав в Саратовi пiдручник ВлКороткий курс патологiчноi фiзiологiiВ».

У березнi 1925 р. Олександр Богомолець переiхав до Москви, оскiльки був вибраний професором по кафедрi патологiчноi фiзiологii медичного факультету 2-го Московського державного унiверситету.

У Москвi Богомолець знов заявив про себе як про найбiльшого ученого. Там ним написанi фундаментальнi науковi працi ВлКриза ендокринологiiВ» (1927), ВлЗагадка смертiВ» (1927), ВлВведення у вчення про конституцii i дiатезВ» (два видання, 1928), ВлПро вегетативнi центри обмiнуВ» (1928), ВлНабряк. Нарис патогенезуВ» (1928), ВлАртерiальна гiпертонiя. Нарис патогенезуВ» (1929), значно перероблений i розширений пiдручник ВлПатологiчна фiзiологiяВ» (3-i видавництво, 1929).

Одночасно з 1928 по 1931 роки Богомолець був директор РЖнституту гематологii i переливання кровi Академii наук. Там пiд його керiвництвом було вперше вирiшено завдання надiйноi консервацii кровi.

У 1930 роцi Богомолець в черговий раз круто змiнив своi життя i переiхав до Киiва. Вiн був вибраний президентом Академii наук Украiнськоi РСР. Одночасно з 1930 року директор РЖнституту експериментальноi бiологii i патологii i РЖнституту клiнiчноi фiзiологii Академii наук Украiнськоi РСР (нинi обидва iнститути носять iмтАЩя академiка Богомольця). Працi Богомольця в киiвський перiод життя присвяченi найважливiшим питанням патологiчноi фiзiологii, ендокринологii, вегетативноi нервовоi системи, вченням про конституцii i дiатез, онкологii, фiзiологii i патологii сполучноi тканини i проблемам довголiття.

Крупним i неоднозначним досягненням ученого став розроблений ним метод дii на сполучну тканину антиретикулярною цитотоксичною сироваткою (АЦС, або сироватка Богомольця). Цю сироватку Богомолець ретельно розробляв i прагнув знайти iй широке застосування в боротьбi iз старiнням, а також для лiкування самих рiзних захворювань. Безумовно, в багато чому вiн переоцiнив значення АЦС. Але нiколи не можна забувати, що в роки Великоi Вiтчизняноi вiйни АЦС по сутi була iдиним вiтчизняним засобом, що застосовувалася для прискорення процесiв зрощення переломiв i загоiння пошкоджених мтАЩяких тканин. Не пiдлягаi пiдрахунку число життiв поранених бiйцiв, врятованих за допомогою цiii сироватки. Крiм того, академiк Богомолець розробив теорiю, що пояснюi механiзм дii переливання кровi коллоiдокластичеським шоком (шок вiд пошкодження колоiдiв). Всю вiйну успiшно застосовувалася його методика консервацii кровi. Ним створена крупна школа патофiзiологiв. Олександр Олександрович Богомолець створив вчення про взаiмодiю пухлини i органiзму тАУ це уявлення кардинально змiнило уявлення, що iснували у той час, про пухлинне зростання.

На посту президента Академii наук Украiнськоi РСР Богомолець провiв величезну роботу по розробцi i виконанню планiв наукових робiт для вирiшення завдань iндустрiалiзацii краiни. Крiм того, вiн проявив себе i людиною великоi цивiльноi мужностi. Так, в роки масових репресiй по його проханнях i пiд запропоноване ним особисте доручення були звiльненi з мiсць увтАЩязнення ряд крупних учених. У 1932 роцi вибраний академiком Академii наук СРСР, в 1929 тАУ академiком академii наук Украiнськоi РСР, в 1939 тАУ академiком Академii наук Бiлоруськоi РСР.

На початку вiйни разом з Академiiю наук УРСР був евакуйований до Уфи, туди ж були вивезенi всi крупнi украiнськi iнститути. Провiв масову реорганiзацiю украiнськоi науки для потреб вiйськового часу, що дозволило добитися видатних результатiв, зiграло велику роль в розвитку оборонноi промисловостi. Сам продовжував роботи в областi патофiзiологii стосовно вiйськовоi медицини. З 1942 року тАУ вiце-президент Академii наук СРСР. Активний соратник академiка М.М. Бурденко в справi створення Академii медичних наук СРСР, пiсля ii створення був вибраний дiйсним членом цiii академii (1944). У 1944 роцi також вибраний почесним академiком Академii наук Грузинськоi РСР.

За видатний внесок в змiцнення обороноздатностi краiни за скрутних умов вiйськового часу указом Президii Верховноi Ради СРСР вiд 4 сiчня 1944 року Олександру Олександровичевi Богомольцевi привласнено звання Героя Соцiалiстичноi Працi з врученням ордена Ленiна i Золотоi медалi ВлСерп i молотВ».

Весною 1944 року повернувся до звiльненого Киiва i очолив роботи по вiдтворенню Академii наук Украiнськоi РСР i залученню ii до завдання вiдновлення народного господарства.

Жив в Киiвi. Помер 19 липня 1946 року вiд туберкульозу, на який хворiв в юностi. Похований в центрi Киiва, в парку у будiвлi РЖнституту клiнiчноi фiзiологii.

Видатному ученому встановлений памтАЩятник в Киiвi, вiдкрита меморiальна дошка. РЖмтАЩям Героя названi вулицi в Киiвi i Волгоградi.

На академiчнiй сесii 1952 року учення Богомольця було визнане помилковим i не вiдповiдним генеральнiй лiнii радянськоi фiзiологii. Теорiя Богомольця про сполучну тканину була визнана псевдонаукою. Пiсля цього заснованi Богомольцем РЖнститути експериментальноi бiологii i медицини i клiнiчноi фiзiологii були закритi, а члени сiмтАЩi академiка пiддалися гонiнням. Проте незабаром пiсля смертi РЖ.В. Сталiна цi рiшення були визнанi помилковими, погляду О.О. Богомольця знов знайшли широке застосування в наший краiнi i за кордоном. Обидва науковi iнститути, створенi Олександром Олександровичем Богомольцем, були вiдновленi, продовжують роботу по теперiшнiй час, стали найбiльшими науковими центрами в своiх областях i отримали широке мiжнародне визнання.

3. Микола РЖванович Вавiлов

Довго перелiчувати обов'язки i визнання заслуг М.РЖ. Вавiлова. Вiн складався директором Державного iнституту досвiдченоi агрономii (1923тАУ1929 р.), засновником i директором РЖнституту генетики Академii наук СРСР (1930тАУ1940 р.), першим президентом Всесоюзноi академii сiльськогосподарських наук iменi В. РЖ. Ленiна (1929тАУ1935 р.), президентом Географiчного суспiльства СРСР. Вiн був членом багатьох закордонних академiй.

Не раз вiдзначалося, що Микола РЖванович був обраний членом Королiвського суспiльства в Лондонi (Англiйська академiя наук), членом Королiвського суспiльства в Единбурзi (Шотландська академiя наук), членом-кореспондентом Академii наук у Галлi, почесним членом Всеiндiйськоi академii наук, членом-кореспондентом Чехословатской академii сiльськогосподарських наук, почесним членом Американського ботанiчного суспiльства, Садiвничого суспiльства в Лондонi, членом Нью-Йоркського географiчного суспiльства, почесним членом Британськоi асоцiацii бiологiв, членом багатьох iнших наукових суспiльств. Йому було привласнене звання професора Унiверситету в Брно i Софiйськ унiверситету. РЖм'я Вавiлова помiщено на першiй сторiнцi найбiльшого мiжнародного журналу ВлHeredityВ» (ВлСпадковiстьВ») поряд з iменами Дарвiна, Линнея, Менделя. Цi iмена обрамленi рамкою пошанi. М.РЖ. Вавiлов обирався президентом i вiце-президентом мiжнародних наукових конгресiв. У 1949 роцi в США вийшла до друку велике зведення робiт М.РЖ. Вавiлова. Протягом 10 рокiв (1926тАУ1935 р.) вiн складався членом ЦИК СРСР, а також членом ВЦИК. Його удостоювали також обранням у депутати Ленiнградськоi обласноi ради.

Вавiлов вiддав усю свою енергiю для пiдняття сiльського господарства на новий рiвень, одержавши вiд краiни Влпо заслугахВ» тАУ вмираючи в ГУЛАЗi вiд голоду, про все людство. Прагнучи довести необхiднiсть генетики тАУ науки, здатноi створити новi сорти рослин, що врятують людство вiд голоду i задовольнять зростаючi потреби населення в продуктах харчування.

Забуття праць Вавiлова вiдкинуло сiльське господарство краiни на кiлька десяткiв рокiв тому. Псевдовчення Лисенко завдало непоправноi шкоди Росiйському сiльському господарству. У сталiнських катiвнях Гулага гинули в саме потрiбне i важке для краiни час ученi зi свiтовими iменами тАУ колiр нашоi нацii. Серед них був i М.РЖ. Вавiлов.

Працi по географii рослин, за дослiдження походження культурних рослин i iмунiтету рослин, йому в числi перших вчених у 1926 роцi була присуджена Ленiнська премiя. За географiчний подвиг його експедицii по Афганiстану, вiн був нагороджений Географiчним суспiльством СРСР золотою медаллю iменi М.М. Пржевальська.

мiжнародного журналу ВлHeredityВ» (ВлСпадковiстьВ») поряд з iменами Дарвiна, Линнея, Менделя. Цi iмена обрамленi рамкою пошанi. М.РЖ. Вавiлов обирався президентом i вiце-президентом мiжнародних наукових конгресiв. У 1949 роцi в США вийшла до друку велике зведення робiт М.РЖ. Вавiлова. Протягом 10 рокiв (1926тАУ1935 р.) вiн складався членом ЦИК СРСР, а також членом ВЦИК. Його удостоювали також обранням у депутати Ленiнградськоi обласноi ради.

Вавiлов вiддав усю свою енергiю для пiдняття сiльського господарства на новий рiвень, одержавши вiд краiни Влпо заслугахВ» тАУ вмираючи в ГУЛАГе вiд голоду, про все людство. Прагнучи довести необхiднiсть генетики тАУ науки, здатноi створити новi сорти рослин, що врятують людство вiд голоду i задовольнять зростаючi потреби населення в продуктах харчування.

Забуття праць Вавiлова вiдкинуло сiльське господарство краiни на кiлька десяткiв рокiв тому.

4. Микола Федорович Гамалiя

Велика заслуга в розвитку iмунологii, теорii iнфекцii належить М.Ф. Гамалii, вiдкрившому також явище бактерiофагii.

Микола Федорович Гамалiя тАУ видатний вчений, мiкробiолог, епiдемiолог, iнфекцiонiст. Народився 5 лютого 1859 року в Одесi. Закiнчив Новоросiйський унiверситет в Одесi (1880 рiк), а в 1883 роцi, по закiнченню Воiнно-медичноi академii в Петербурзi, займався питаннями бактерiологii туберкульозу i сибiрськоi язви.

У 1886 роцi Гамалiя працював у Парижi у видатного французького вченого Луi Пастера, вивчаючи щеплення проти сказу. В цьому ж роцi вiн разом з РЖ.РЖ.Мiчнiковим заснував в Одесi першу в Росii бактерiологiчну станцiю i вперше в Росii впровадив вакцинацiю людей проти сказу.

Велика заслуга М. Гамалii належить не тiльки у вивченнi сказу, але i багатьох iнших захворювань, зокрема тАУ холери i чуми. В 1892 роцi вiн захистив докторську дисертацiю на тему ВлЕтiологiя холери з точки зору експериментальноi патологiiВ», яка була опублiкована в 1893 роцi.

В 1888 роцi Микола Федорович вiдкрив холероподiбний пташиний вiбрiон. Запропонував вакцину проти холери людини; розробив комплекс санiтарно-гiгiiнiчних мiроприiмств по боротьбi з холерою.

В 1899 роцi в Одесi пiд керуванням Гамалii був утворений бактерiологiчний iнститут.

Займаючись розробкою питань епiдемiологiчноi чуми, Гамалiя виявив роль корабельних щурiв у поширеннi даноi хвороби, органiзував дератизацiю пiд час спалаху епiдемii в Одесi у 1902 роцi. Наступнi роки вiн вiв боротьбу з холерою на Пiвденнiй Росii.

В 1892 роцi вчений вiдкрив явище спонтанного розчинення мiкробiв, яке зумовлене дiiю вiрусiв бактерiй тАУ фагiв.

В 1908 роцi Гамалiя перший доказав, що висипний тиф передаiться вошами. Багато працював по профiлактицi висипного та поворотного тифiв, холери, вiспи та iнших iнфекцiйних захворювань.

В 1910 роцi вiн перший висловив значення дезiнфекцii (знищення комах) для лiквiдацii висипного i поворотного тифiв. По iнiцiативi Гамалii i за допомогою розробленого ним методу приготування вакцини проти вiспи в 1918 роцi в Петроградi було введене загальне вiспощеплення, а потiм прийняте по всiй краiнi вiдповiдно декрету вiд 10.04.1919 року.

В 1910тАУ1913 роках Микола Федорович видавав i редагував, заснований ним журнал, ВлГiгiiна i санiтарiяВ».

В 1912тАУ28 роках вiн являiться керiвником РЖнституту вiспощеплення в Ленiнградi, в 1930тАУ38 роках тАУ Центрального iнституту епiдемiологii i бактерiологii в Москвi.

З 1938 року i до кiнця життя Гамалiя i професором кафедри мiкробiологii Другого Московського медичного iнституту, а з 1939 року тАУ завiдуючий лабораторiiю РЖнституту епiдемiологii i мiкробiологii СРСР.

З 1939 року представником, потiм поважним представником Всесоюзноi спiлки мiкробiологiв, епiдемiологiв i iнфекцiонiстiв. В своiх працях вiн виступав як послiдовник матерiалiст, прихильник еволюцiйноi теорii. Вiн виховав багато численнi кадри радянських мiкробiологiв. За його заслуги йому було присуджено Державну премiю СРСР в 1943 роцi, 2 ордена Ленiна та багато iнших медалей та грамот.

М. Гамалiя тАУ автор бiльше 300 робiт, значна частина яких присвячена проблемам сказу та холери. Його дослiдження присвяченi також вивченню iнфекцii i iмунiтету, мiнливостi бактерiй, профiлактицi висипного тифу, вiспи, чуми та iнших захворювань.

В останнi роки життя вчений розглядав питання загальноi iмунологii, вiрусологii, вивчав вiспу, грип, iнтенсивно розглядав проблему специфiчного лiкування туберкульозу. В 1942 роцi ним було запропоновано метод профiлактики грипу шляхом обробки слизовоi оболонки носа препаратами олеiновоi кислоти.

Помер Микола Федорович Гамалiя 29 березня 1949 року в Москвi.

5. Заболотний Данило Кирилович

Народився в селi Чоботарка Подiльськоi губернii. Закiнчив Новоросiйський (1891 р.) та Киiвський (1894 р.) унiверситети. У 1889тАУ1891 рр. працював на Одеськiй бактерiологiчнiй станцii, де вивчав мiкроби снiгу, опрацьовував питання iмунiзацii ховрахiв проти холери тощо. У 1894тАУ1895 рр. працював лiкарем у Подiльськiй губернii, у 1895тАУ1897 рр. тАУ у Киiвському вiйськовому шпиталi. У 1898тАУ1928 рр. тАУ професор Жiночого медичного iнституту в Петербурзi, де органiзував першу в Росii кафедру бактерiологii (1898 р.). Водночас у 1919тАУ1923 рр. тАУ ректор Одеського медичного iнституту, в якому створив першу у свiтi кафедру епiдемiологii (1920 р.). У 1924тАУ1928 рр. тАУ професор Вiйськово-медичноi академii у Ленiнградi. У 1928тАУ1929 рр. тАУ президент ВУАН, заснував РЖнститут мiкробiологii та епiдемiологii в Киiвi. Д.К. Заболотний опублiкував понад 200 праць, присвячених головним чином вивченню трьох iнфекцiйних хвороб тАУ чуми, холери й сифiлiсу. Його науковi висновки базувались на багатющому фактичному матерiалi, на подвижницькiй практичнiй боротьбi з iнфекцiйними захворюваннями. У 1897 р. брав участь в експедицii з вивчення чуми в РЖндii, Аравii. В наступнi роки керував експедицiями з вивчення спалахiв чуми в Монголii, Китаi, на Забайкаллi, в РЖранi, Аравii, Месопотамii, в Киргизьких степах, Поволжi, Туркестанi, Шотландii, Маньчжурii та iн.

Пiсля закiнчення природничого вiддiлення фiзико-математичного факультету Новоросiйського унiверситету iз ступенем кандидата природничих наук Д.К. Заболотний почав дослiди на Одеськiй бактерiологiчнiй станцii, заснованiй РЖ.РЖ. Мечниковим. Восени 1891 р. Д.К. Заболотний переiхав до Киiва i вступив на третiй курс медичного факультету Киiвського унiверситету, продовжуючи роботу по випробуванню протихолерноi сироватки. Д.К. Заболотний вирiшив перевiрити дiю сироватки на власному органiзмi, заразивши себе холерою. Ризикований експеримент пройшов успiшно. Завдяки йому було доведено, що вiд холерноi iнфекцii можна захиститися шляхом введення через рот ослабленоi культури вiбрiонiв. Закiнчивши унiверситет, Д.К. Заболотний поiхав працювати лiкарем-епiдемiологом у Подiльську губернiю. Саме тодi в цьому регiонi поширилися такi захворювання, як холера i дизентерiя. Д.К. Заболотний iздив з повiту в повiт, систематично вивчав умови виникнення та перебiгу iнфекцiйних захворювань, заснував у КамтАЩянцi-Подiльському бактерiологiчну лабораторiю. Значною мiрою завдяки його зусиллям кiлькiсть захворювань знизилась, i епiдемiя холери на Подiллi припинилась. 1895 р. Д.К. Заболотного призвали на вiйськову службу. Працюючи завiдуючим заразним вiддiленням i лабораторiiю Киiвського шпиталю, вiн вiдновив контакти з Киiвським унiверситетом, де почав працювати позаштатним помiчником прозектора. Вiн проводив практичнi заняття зi студентами i продовжував дослiдження збудникiв черевного тифу, розпочатi ще на Подiллi, газовоi гангрени тощо. Праця в лабораторii та практична робота лiкаря сприяли формуванню науковоi концепцii Д.К. Заболотного щодо вивчення i боротьби з епiдемiями iнфекцiйних хвороб. Велике значення в його становленнi як епiдемiолога зi свiтовим iмтАЩям мала його активна участь у протиепiдемiчних експедицiях. Першою була експедицiя в РЖндiю, де у 1896 р. спалахнула епiдемiя чуми. Ряд краiн послали експедицii до Бомбея пiд керiвництвом вiдомих учених. Росiйську експедицiю очолив В.К. Високович, його помiчником призначили Д.К. Заболотного. РЗхнi науковi доповiдi, присвяченi висвiтленню проблеми та завдань експедицii, виголошенi на засiданнi Киiвського Товариства лiкарiв, викликали великий iнтерес у присутнiх. У лютому 1897 р. наукова громадськiсть урочисто проводжала iх з киiвського вокзалу на боротьбу зi страшною хворобою у далеких краях. За три мiсяцi роботи було одержано важливi результати з питань епiдемiологii чуми та засобiв боротьби з нею. Щоб дослiдити деякi аспекти ii масового поширення, Д.К. Заболотний з Бомбея виiхав у Саудiвську Аравiю. Повернувшись з РЖндii та Аравii, вiн кiлька мiсяцiв працював на запрошення РЖ.РЖ. Мечникова у славнозвiсному РЖнститутi Пастера в Парижi, обробляючи привезенi матерiали. У 1898 р. тАУ знову експедицiя, цього разу у Монголiю. Пiд час цiii експедицii Д.К. Заболотний розробив гiпотезу про iснування у природi осередкiв чуми, де зберiгаються мiкроби в перiод затухання епiдемii. Ця гiпотеза знайшла пiдтвердження при повторних експедицiях у Монголiю в 1910тАУ1911 рр., коли було беззаперечно доведено звтАЩязок мiж спалахами епiдемiй серед людей i епiзоотiй серед диких гризунiв (тарбаганiв). Важливим результатом проведених експедицiй стали фундаментальнi науковi працi Д.К. Заболотного ВлЧума (Pestis bubonica), епiдемiологiя, патогенез i профiлактикаВ» (1907), ВлДослiдження чумиВ» (1899тАУ1901), ВлЛегенева чума в Маньчжурii 1910тАУ1911 рр.В» та iн. Вчений виступав на мiжнародних конференцiях: з чуми (Мукден, 1911 р.), з чуми, холери, жовтоi лихоманки (Париж, 1912 р.). Про мiжнародне визнання, здобуте Д.К. Заболотним у боротьбi з iнфекцiйними хворобами людини, свiдчить французький орден Почесного Легiону, одержаний ним вiд РЖнституту Пастера у Парижi (нинi цей орден та медаль зберiгаються у Киiвському iсторичному музеi). По закiнченнi бомбейськоi експедицii у 1898 р. Д.К. Заболотного запросили до РЖнституту експериментальноi медицини в Петербурзi, i наступнi 30 рокiв його дiяльностi були повтАЩязанi з цим мiстом. Проте вiн нiколи не поривав наукових, культурних та людських звтАЩязкiв з Украiною. Данило Кирилович не забував рiдноi мови, чудовоi украiнськоi природи та працелюбного, доброзичливого народу. У 1920 р. за його iнiцiативою в Одесi було створено першу в краiнi кафедру епiдемiологii, якою вiн керував. Д.К. Заболотному неодноразово пропонували повернутися до Киiва й очолити Академiю наук Украiни, членом якоi вiн був з 1922 р. Нарештi, 3 травня 1928 р., пiсля одержання вiд нього згоди, його було обрано президентом Всеукраiнськоi Академii наук. Сталося так, що на цiй посадi вiн перебував недовго тАУ трохи бiльше нiж пiвтора року, але встиг зробити немало. За цей час було прийнято новий статут Академii наук, обрано 33 нових академiки, серед них багато видатних учених, було органiзовано новi iнститути бiологiчного та технiчного профiлю, серед них РЖнститут мiкробiологii та епiдемiологii, який очолив сам Д.К. Заболотний (1928). Д.К. Заболотний ретельно вивчив збудника чуми, описавши форми хвороби, опрацював питання про виготовлення протичумних вакцин i сироваток, виявив природнi вогнища чуми. Результати його дослiджень дали можливiсть впровадити рацiональнi запобiжнi заходи i створити мережу протичумних закладiв. Довiв ефективнiсть попередньоi iмунiзацii проти захворювання холерою. У 1918 р. керував боротьбою з холерою в Петроградi, у 1920 р. тАУ боротьбою з висипним тифом. Простежив перебiг сифiлiсу, зтАЩясував мiсця перебування збудника в органiзмi, вивчив властивостi й цикл розвитку збудника, опрацював серологiчнi реакцii для дiагностики сифiлiсу. Опрацював також актуальнi проблеми газовоi гангрени, дифтерii, черевного та висипного тифу, дизентерii, малярii, грипу тощо. Д.К. Заболотний слiдом за Л. Пастером багато зробив у вивченнi та трактуваннi ролi мiкробiологiчного чинника, бiологiчних властивостей збудникiв рiзних захворювань у виникненнi, розвитку та згасаннi епiдемiй. Вчений органiчно поiднував мiкробiологiю i епiдемiологiю. Вiн вважав, що мiкробiологiчний чинник зумовлюi специфiчнi особливостi епiдемiй на тлi рiзних умов середовища. Прийняття цього постулату в епiдемiологii мало принципове значення. Д.К. Заболотний створив велику наукову школу, внесок якоi у справу боротьби з епiдемiями, в розробку наукових пiдвалин епiдемiологii дуже значний.

6. Мiчнiков РЖлля РЖллiч

РЖлля РЖллiч Мiчнiков народився в с. РЖванiвцi Куп'янського повiту на Харкiвщинi. Батько його був дрiбним помiщиком. Закшчивши 13 золотою медаллю гiмназiю, РЖ.РЖ. Мiчнiков вступаi на природничий вiддiл Харкiвського унiверситету. Складаючи iспити достроково, закiнчуi унiверситет за два роки, на 19-у роцi життя. За свiй кошт iде за кордон. Повернувшись, захищаi в 1867 р. дисертацiю на ступiнь доктора зоологii. 3 1870 по 1882 р. працюi в Одеському (Новоросiйському) унiверситетi професором зоологii. В той час в Одеському унiверситетi працювали I.М. Сеченов, видатний ембрiолог-еволюцiонiст Олександр Ковалевський, Л.С. Ценковський, з якими у Мiчнiкова зав'язуються найтiснiшi дружнi стосунки. Працюючи разом з Ковалевським, Мiчнiков довiв еволюцiйний зв'язок мiж безхребетними i хребетними, розробив питання про початковi етапи розвитку багатоклiтинних органiзмiв.

Творчо розвиваючи дарвiнiзм, вiн збагатив це вчення новими даними з ембрюлогii, фiзiологii. Мiчнiков критикував мальтузiанське трактування боротьби за iснування. Вивчаючи медуз, iхнi личинки, якi не мають травноi порожнини, Мiчнiков вiдкрив у них внутрiшньоклiтинне травлення. Розширюючи коло своiх дослiджень, Мiчнiков довiв, що внутрiшньоклiтинне травлення спостерiгаiться широко в природi i що воно властиве не лише клiтинам травного каналу, а й усiм рухливим клiтинам органiзму. Вивчаючи внутрiшньоклiтинне травлення в хребетних тварин, Мiчнiков зiткнувся з дуже важливим фактом, який вплинув на хiд його дальших наукових праць. Вiдомо, що жаба розвиваiться з яйця в рибоподiбну личинку з хвостом i зябрами. Коли в личинки виростають лапки, вона втрачаi хвiст i зябра. Як це вiдбуваiться? Мiчнiков показав, що хвiст вiдпадаi через зруйнування його амебоподiбними клiтинами, якi захоплюють частинки тканини хвоста i внутрiшньоклiтинно перетравлюють iх. Вивчаючи глибше це питання, Мечнiков дiйшов висновку, що рухливi клiтини в оргазмi вiдiграють певну захисну роль.

Про це вiдкриття в його автобiографii ми читаiмо: ВлВ чудовiй обстановцi Мессiнськоi затоки, вiдпочиваючи вiд унiверситетських тривог, я з пристрастю вiддався працi. Одного разу, коли вся родина пiшла до цирку дивитись якихось дивних дресированих мавп i я залишився сам над своiм мiкроскопом, спостерiгаючи за життям рухливих клiтин у прозороi лич

Вместе с этим смотрят:

Анатомия и физиология заднего мозга. Строение и механизм кровообращения

Бiологiчне рiзноманiття людських рас

Бiологiя лева

Биологические ритмы человека

Биоморфологические особенности эфиромасличных растений Крыма и перспективы их использования